Львівський автор сучасних «мартирологів» Данило Мовчан у серії «Де твоє жало» працює з «мертвим тілом», але робить це вкрай делікатно. Обираючи акварель, клішована ніжність якої начебто сплощує нудотну густину живого понівеченого тіла, художник естетизує його, розчиняє муки в ніжності.
У цьому сенсі Данило наслідує євангелістів, які адаптованою мовою доносили до людства слово Боже. У постсекулярному світі акварелі Мовчана дозволяють умовному закордонному споживачу побачити страждання без зайвої імерсії. Перше враження – красиві картинки; та чим довше вдивляєшся, тим болючіше сприймається «розтікання» в муках. «Хоча тут є впізнавані біблейські сюжети, це про життя, яким я і ми всі тут зараз живемо, — розповідає Данило. — Я по-новому подивився на ці сюжети через нашу трагедію. Спочатку мої роботи оцінили люди, близькі до релігійного світу; згодом число шанувальників значно зросло. Я сам не можу пояснити, чому всіх так торкає саме ця стилістика. Можливо, це вплив медіа з його хвилями жахливих образів».
Під час артисттоку за участю Мовчана і Лукіна можна було відчути роздратування відсиланнями до біблейського міфу з його зручними кодами трактування мистецтва і розмовами про «нову іконографію» (скільки їх уже було за цей рік). Говорили про травму і жертовність, які мають «викупити» нам оптимістичне майбутнє (адже люди потребують зараз не розлогої оповіді про війну, а візії того, що буде далі), натякаючи на найпозитивнішу частину міфу – воскресіння. Чи просочується надія на нього крізь хроніку мучеництва? Утім ані Данило, ані Микола не обіцяли іншої оптики, крім наявної.
Графічні роботи з проєкту «Ґрунтові води» одесита Миколи Лукіна можна було побачити ще восени в його майстерні. Тоді він нервував, що образи цього проєкту (які говорять про нього як про людину, що транслює абсурд і трагізм екзистенції поза контекстом війни) будуть зчитувати саме у воєнному контексті – як експліцитно-яскраві меми (чорний мішок, череп). «Мені було досить складно, тому що в інші виставки циклу закладено доволі прямий зв’язок з війною, — пояснює Лукін. — У мене він теж є, але не домінантний, він залишає простір для особистого. Є навіть якась замкнутість на собі».
Водночас Микола вимушений визнати, що війна апропріює навіть те, що не було нею породжене. Відчуття приреченості до спрощеного трактування складних меседжів не стало для нього перешкодою у спробі прояснити це.
Зачаровує створений вже під час війни малюнок голови з жахливими ранами (відсилання до серії 2019 року «Стерті обличчя») на капітелі коринфської колони з глумливою посмішкою «імперського» трупа на символі тоталітарної архітектури. Згадаймо, як вправно за часів Радянського Союзу маніпулювали поняттями, оголосивши «корбюзіанство» і Баугауз «реакційними», а греко-римський патерн – взірцем свободи.
Графіку доповнює site-specific інсталяція зі сходами, що відсилає нас до назви проєкту. Художник вписав її в експозиційне приміщення, свідомо обігруючи музейний контекст. Тут «розчинення» процесуально оприявнене: ґрунтові води підточують Одесу, вона не витримує вологості, все пливе. Та стабільність руйнації триває крізь часові напластування, тож ми ігноруємо її, пристосовуючись до життя з водою в підвалах.
«Коли ти занурюєшся в будівельні пласти Одеси, є таке враження, що її будували, не особливо розраховуючи на вічність, — каже Микола. — Камінь не витримує вологості, танучи в ґрунтових водах. На очах відбувається деформація міста з викривленими будинками, що осідають. Таємна руйнівна сила є певною метафорою соціально-політичних процесів, що тривають здавна, всієї тієї несправедливості, страждань, історичних катаклізмів, які, особливо в останні 8-10 років, повільно, але впевнено призвели до того, що стався вибух, руйнація нашого спільного будинку. Тобто ідея проєкту тісно пов’язана із сучасністю, але сам образ має доволі інтимний характер. Чи може знання про «ґрунтові води» стати на заваді катастрофі? Не зовсім. Якщо вдатися до побутового прикладу, люди все бачать, але намагаються просто підштукатурити, підмазати тріщини, вдавати, що стук крапель – то «музика сфер», замість того щоб розібратися з причинами раз і назавжди. Це настільки укорінилося в менталітеті, що я не вірю в кінець такого ставлення після перемоги».
Концепції пливучих стін підігрує хвилястість паперу. Технічний ґандж став доданою візуальною вартістю до меседжу. Мистецтвознавиця Віра Фенелонова акцентувала увагу на значенні «великої порожнечі» в графічних роботах Лукіна: відчуженість від «об’єкта» є самодостатньою частиною твору. У художника дещо інша інтерпретація: «Окрім вирішального композиційного аспекту, пустота тут є символом прострації. З іншого боку, це ухиляння від цієї образотворчої насиченості, яку чекають від живопису. Коли я тільки починав працювати, у мене були дуже «наповнені» роботи, з безліччю деталей, живопис був пастозний… але це емоційно затратно. Я просто вигорів, і зараз схиляюсь до аскетизму. Адже не бачу сенсу в емоційній оголеності і надриві. Живопис сьогодні про щось геть інше».
***
З одного боку, «мова війни», що потрапляє в пастку універсальності, не потребує коментаря. З іншого, все зливається в монотонну ілюстрацію, з якої важко висмикнути справжнє, невторинне, некон’юнктурне. Мистецтво за часів війни перебуває під загрозою перетворення на суцільну агітку, коли аура невизначеності поступається ясності, яку пропонують карикатурна та плакатна стилістики, необхідні для демонізації ворогів. Такий арт почасти рухається навіть не в бік простоти, а в бік однаковості, яка породжує відразу і байдужість. «Мистецтво, розраховане на те, щоб підкреслити якусь тезу, звужується до гасла, корисного для пропагандистів» (Еміліо Де Граціа, Art and War).
Але всі п’ять художників, роботи яких ми побачили в перших двох виставках циклу “Мови війни”, говорять про щось більше – про ентропію людяності, людства. Вони додають власні артефакти до антропології кінця світу.
Цикл «Мови війни» в OFAM триватиме до кінця року. У розкладі можливі зміни.
Куратори: Кирило Ліпатов, Віра Фенелонова.
Кураторська група: Валерій Коршунов, Володимир Дамаскін, Владислав Калинков.