Вперше я відвівала Тарту у січні 2022 р., коли місто тільки готувалося культурно вибухнути у 2024. Я вивчала досвід креативних індустрій Естонії й була вражена чудовими прикладами ревіталізованих індустріальних об’єктів, перетворених на успішні культурні хаби (фабрика Aparaaditehas), знаним Університетом, Tartu Science Park, Центром креативних індустрій TCCI та фестивалем стріт-арту Stencibility, який принципово працює з маргінальною забудовою вже 15-й рік, висвітлюючи архітектурну спадщину, яка втрачається через час та недбалість.
Чому Тарту?
Нинішній візит стався завдяки команді Інституту стратегії культури (ІСК), й відзначився низкою цікавих подій й розмов, адже програма була насичена дискусіями, презентаціями й мистецькими виступами. Більшість подій дводенної програми відбулося у просторі офісу Тарту 2024. Це цілком логічно, адже Львів подався на ЄСК 2030 і послідовно досліджує досвід попередніх столиць, враховуючи плідну історію стосунків з Каунасом 2022. Прекрасно уявляю усі контраргументи щодо цих планів, та як сказав шведський літературний критик, співзасновник журналу Eurozine та директор програми «Дебати про Європу», Карл Генрік Фредрікссон, «The ambition counts». Статус ЄСК дається не за те, яким є місто – вона дається за те, яким місто хоче бути. За амбіцію стати каталізатором позитивних, спрямованих у майбутнє змін.
Подію відкрили представники обох країн — України й Естонії, зокрема й міські голови Львова й Тарту – Андрій Садовий та Урмас Клаас, які того ж дня підписали угоду про партнерство між обома містами. Приємно було дізнатися, що в березні 2022 р. Тарту припинив співпрацю з Псковом і Василеостровським районом Петербурга.
Усі, мабуть, прочитали статтю «Глибинна травма та інтелектуальна лінь» дослідниці театру Олени Апчел, яка нині служить у ЗСУ (увійшла до збірки есеїв «UKRAINE! UNMUTED» естонською). Я через усе це проходила неодноразово за кордоном. Саме у ці дні в Тарту я прочитала статтю Тімоті Снайдера The Berlin Wall Never Fell, де він як завжди влучно зауважив, що «сьогодні тридцять п’ять років тому Берлінська стіна не впала». Й це не метафора – вона не впала, буквально: «Падіння Берлінської стіни» — це троп, а не історична подія. І те, що ми обрали фальшивий образ, щоб вшанувати хвилину звільнення, розкриває проблему… Зображення стіни, що падає, перетворює складну історію на просту мить. Але коли ми приймаємо цей образ чогось, чого ніколи не було, ми втрачаємо все, що нам потрібно пам’ятати, все людське і цікаве».
Так, в надто багатьох головах стіна продовжує свою сегрегаційну роботу, перетворюючи простір свободи від упереджень минулого на ілюзію. Це стало особливо відчутно в останні три роки.
На щастя, буває й навпаки. Рівень емпатії й солідарності в Тарту такий, що буквально фізично відчувалося тепло. Тон задав Урмас Клаас: «Сьогоднішній день належать Україні. Власне, кожен день належить їй». На перформансі Марії Бакало «Лабіринт без Мінотавра» в культурному хабі Aparaaditehas мер та інші іноземні гості без вагань доєдналися до символічного плетіння захисної сітки – одного з елементів сценографії, що відтворювала мандрівку крізь уламки роздумів, історій, свідчень російських злочинів проти людства, зібраних авторкою власноруч і переказаних з уст в уста. Марія провела нас лабіринтом Мінотавра, що чинить жорстокість у нашому домі. Це, дійсно, був дуже зворушливий момент.
Цю теплоту відчувають й українці, що переїхали сюди після 24 лютого. Про це говорила Аліна Паас, представниця ГО «Україна Майа» (Український Дім) в Тарту, що всебічно підтримує місцеву українську громаду й будує культурні мости між Україною та Естонією. Вона буквально засипала спікерів питаннями щодо до можливостей робити ще більше корисного, як Україна може навчити світ залученню громадянського суспільства, яким буде бренд України та української культури в майбутньому. У липні вони провели проєкт психічного здоров’я, культури та спільноти «Калейдоскоп емоцій». Кулдар Лейс, виконавчий директор Фундації Тарту 2024, приділив йому особливо увагу у своєму вітальному спічі.
Юлія Хомчин, керівниця проєкту, директорка ІСК, зауважила, що презентація UKRAINE! UNMUTED в Естонії – це можливість робити чутним голос України та продовжувати вести діалог зі світом через культуру, завдяки культурі.
Про це в усіх можливих вимірах говорили в рамках дискусійної програми, що тим чи іншим чином була дотична до теми Тарту 2024 - «Мистецтво виживання».
Виживання як багатовимірна концепція
Первісна концепція будувалася на візіях того, як сила мистецтва впливає на майбутнє Європи у різних сферах життя. Виокремилися чотири основні теми: Тарту з Землею, Людством, Європою та Всесвітом. Остання мала продемонструвати, як футуристичні образи в мистецтві підживлюють дослідження та розробки, що можуть стати реальністю, включаючи небезпеку змін людської свідомості та труднощі залишатися людиною. Найтяжчим був пункт про наслідки пандемії. З 2022 р. додався «шар» російської агресії проти України - «це змусило нас подумати про Мистецтво виживання в його найфундаментальнішому наративі». Так само тема міграції обросла шаром примусового номадизму через війну.
Власне, будь-яка ЄСК – це історія успіхів й невдач різного ступеня збалансованості. Завжди цікаво, чи стягнули міста власні амбіції у заявленому об’ємі. Як правило, ділячись досвідом, команди визнають, що завжди є виклики, що йдуть в архів факапів. Концепція ЄСК, задумана виключно для міст, вже певний період передбачає перезавантаження «малих муніципалітетів» в сільській місцині (у випадку Тарту – їх 19). А там може складатися по-різному – або громада не готова до інновацій, або заходи були надто формальними. Головна задача – зробити щось довготривале, що є драйвером розвитку, а не гастролі на один день. Й правильно визначити прагнення різних цільових груп. Про це говорив й Ерні Каск, менеджер міжнародних зв’язків Tartu 2024, й проєктний експерт Тіль фон Дамм (Австрія), який раніше працював у команді Бад-Ішля/Зальцкаммергута ЄСК 2024.
Загалом, три дискусії, що відбулися впродовж першого дня, були присвячені ризикам та викликам, з якими стикаються культурні інституції та митці. Й не тільки через війну, але й через наслідки кліматичних змін для спадщини, про що пристрасно говорила продюсерка документального кіно, режисерка та мультимедійна журналістка, Дафні Толіс (Канада / Греція), яка висвітлю кризи у Греції – від фінансових і міграційних до кліматичних. За останні кілька років Греція потрапляє в новини через повені та лісові пожежі. Найсмертоносніша з них сталася на курорті поблизу Афін, люди опинилися в пастці після того, як почалася пожежа, й через поганий план евакуації вони загинули. Це стало поштовхом до нової глави в історії Греції. Тобто, кліматичні зміни – це реальність, яка спричиняє хаос.
«Чи можна було запобігти повені в Валенсії? Це те, до чого ви повинні підготуватися настільки, наскільки це можливо, а потім пом'якшити або боротися з наслідками, які завжди мають тенденцію бути драматичними. Тож зараз Греція розпочала цю дискусію про те, як зберегти культурну спадщину, традиції, і навіть маленькі села, які існують тисячоліттями і є частиною культури Греції, що приваблює туристів. Зараз є справжня хвиля спроб знайти способи зберегти та захистити ці стародавні об'єкти від стихійних лих та людського впливу у ці часи ескалації викликів. Так, туризм є життєво важливим джерелом доходу для Греції. Та водночас він ставить питання сталого розвитку: чи може спадщина впоратися з великою кількістю людей протягом короткого проміжку часу, який становить 3-4 місяці сезону? Зараз ведуться розмови про обмеження кількості туристів на таких островах, як Санторіні та Міконос».
Інша проблема – неймовірна спека, що посилюється з кожним роком. Не звиклі до неї туристи гинуть від зневоднення. Деяких досі не знайшли, адже вони вирушають у віддалені куточки островів й зникають там безвісти. Дафні сумно пожартувала, що звинувачення медіа в любові до жахливих новин є небезпідставним, але це і її професійний «хліб». Різниця – в тому, що їй не байдужа доля культурного ландшафту Греції й вона працює в жанрі журналістики рішень, намагаючись висвітлювати пошуки балансу між місією збереження спадщини та туристичним бізнесом.
Звісно, не забули й недофінансування культурного сектору, корупцію та радикалізації європейської політики. Тіль Фон Дамм з гіркотою коментував очевидний крен вправо в європейській політиці, численні скорочення витрат на культуру навіть у процвітаючих країнах й огидний розподіл країн на більш та менш гідних членів ЄС.
Для фон Дамма ігнорування культури означає смерть демократії, і йому ненависна риторика про «у нас є більш нагальні потреби, а ви зі своєю культурою почекаєте», так само як й розмови про «альтернативну правду», яка є відвертою брехнею. Грошей в Європі стільки (ми пересвідчилися в цьому через війну), що можна утримувати культуру без проблем, але «демократіям», які демонструють тенденцію тяжити до диктатур, не вигідно туди інвестувати, адже культура – територія свободи й критичного мислення, яке наразі «не в тренді». До того ж сам термін «виживання» здається таким, що виправдовує пасивну позицію – якщо кліматична катастрофа й напад росіян на решту світу невідворотні, про яку соціальну відповідальність ми тут говоримо?
Про це, трохи в іншому ракурсі розмірковував естонський письменник та співтворець концепції Тарту 2024, Берк Вагер на дискусії «Чи варто говорити про виживання лише в часи виживання?»
Про ресайклінг концепції виживання, починаючи з кризи 2010 р., коли популярним було виживати поодинці. Катастрофи, особливо, поточні, мають сприяти дорослішанню громади, адже деякі люди досі не розуміють, що сила в єдності, що треба навчитися комунікувати за межами своєї культури, що мантрою «у нас все гаразд, навіщо той макабр?» макабру не уникнеш. Вагер процитував Ганса-Дитріха Шмідта, радника у кількох успішних заявках на ЄСК, який спитав естонців про головний виклик Тарту й узагальнив відповідь: «splendid Isolation, smug insularity» («у гордій самоті, пихата відокремленість»): «Нам було так комфортно у власній бульбашці, де зовнішні негаразди здавалися такими далекими, і ми не надто цікавилися ширшою кризою. Але це означає маргіналізацію з погляду Європи, ми були провінцією, і саме це історія про мистецтво виживання. Щоб вижити як маленька культура, ви повинні вийти назовні».
Цитую уривок з його статті «Тарту ділиться мистецтвом виживання з Європою на 2024 рік»: «Закладати фундамент культурної столиці почали набагато раніше, ніж кілька років тому. Велика і зростаюча кількість людей втілює в життя свою мрію про справді авангардне європейське життя та створення простору, поступово залучаючи місцеві повноваження та ресурси на свій бік. Спочатку це може навіть здатися нудним, що влада, гроші, мистецтво та свіжі ініціативи здебільшого поділяють однакові цінності – де ж явні протилежності, які можна насолоджувати ЗМІ? Але багаторічний досвід європейських культурних столиць підтверджує: подібне спільне є передумовою для того, щоб програма титульного року мала міцну спадщину зі справді широким охопленням».
Гадаю, для Львова це цілком прийнятний опис підготовчої роботи, попри усі складнощі й загрози.
Щодо мистецтва в сучасному турбулентному світі, Вагер висловив кілька складних думок про потужний моральний імператив, який створює напругу між етикою й естетикою. Він, зокрема, зауважив, що не завжди політичне мистецтво буває якісним, хоча робити арт заради арту в наші часи – це якось безвідповідально. З огляду на це Вагер згадав херсонську мисткиню Вікторію Березину, яка в окупації робила артщоденник, уривки з якого передавала господарю галереї tARTu, Раулю Орешкіну (ми з Вікою познайомилися з них у першій візит до міста) й естонці мали інформацію про те страшне «буття» з перших рук.
«Краса малого»
Карл Фредрікссон, учасник дискусії «Краса малого. Як це бути малою культурою в постімперському світі?», розповів, як вони у виданні Eurozine, що є європейською мережею з 90 культурних часописів у 35 країнах, перекладають тексти провідних європейських інтелектуалів на так звані «малі мови» (визнаючи недолугість терміну). Також він згадав анекдотичну ситуацію: якось в Києві в ресторані на нього сердито вирячилися два хлопи й він, занервувавши, прямо спитав у чому справа. Ті похмуро дорікнули: якби ви у битві під Полтавою не були такими боягузами, то Україна була б у сфері впливу Швеції, а не Росії.
«Яке щастя, що Швеція вчасно перестала бути імперією. У неї вже давно немає того фантомного імперського болю, на відміну від Австрії… Віденський конгрес, наприклад, є відновленням того, що всі великі держави мають свої вотчини, свої сфери впливу, і саме тому австрійцям так легко потрапити в пастку упевненості, що НАТО знаходиться на «задньому дворі» Росії, і Росія може робити там усе, що їй заманеться. Такий от тип постімперське мислення, на який Швеція не страждає, і саме тому, гадаю, вона стала великою прихильницею України», резюмував він.
Взагалі, Південна Естонія, яку представляє Тарту, історично вважалася більш інертною щодо змін.
«Північна Естонія має історію стимулювання інновацій, тоді як Південна Естонія схилялася до збереження спадщини та коріння. Культурні зміни легше поширюються на рівнинах. В Естонії нові вітри завжди віяли спочатку на морі та узбережжі; багато європейських ідей і винаходів принесло нам мореплавство. Спосіб життя південної Естонії, що ховається в глибині лісів і боліт, тим часом змінився набагато менше, ніж у більш північних повітах… скандинавський меч і дух борсаються в болотистих місцевостях ріки Емайигі, а округи Сакала й Уганді не дуже просунулися з часів вікінгів. Те, що ми когнітивно підтримували полярності – нове і старе, Північ і Південь, сучасне і стародавнє – дозволило естонцям чудово вирішити ключовий парадокс культури й таким чином стати успішною державою та нацією… Для нас справа совісті захистити унікальність різноманітних територій Естонії. Найгіршим для Естонії було б, куди б ви не поїхали, демонструвати той самий м’який стандартний середній рівень… Якби я підсумував «Мистецтво виживання» одним терміном, це могло б бути одним із модних слів епохи: «стійкість». Це означає витривалість, здатність справлятися та адаптуватися у складних обставинах. Однак це може бути важко зрозуміти значення, тому мій лінгвістичний метод вирівнювання пропонує інший термін у дусі часу, «змінність».
Це цитата з есею Suschangeable World письменника та етносеміотика Вальдура Мікіти, який вважає, що час Півночі подивитися на Південь з більшою повагою, адже це чверть території Естонії, з населенням близько 250 000 осіб.
*Suschangeable складається з двох англійських слів: sustainable (сталий) та changeable (мінливий).
Власне, саме місто «периферійним» можна назвати тільки в географічному сенсі, враховуючи його статус центру стартапів з масштабним фестивалем sTARTUp Day. За словами Мерта Пьодера, вікіпедиста та співтворця концепції «Мистецтво виживання», «щодо розмірів Тарту, ми повинні говорити про його «маленькість». Тарту насправді дуже маленький. Тож навіщо думати про гіга-Тарту чи мега-Тарту, якого немає, коли ми можемо думати про нано-Тарту? Існує так багато маленьких деталей, які ми повинні збільшити за допомогою об'єктива і поширити по всьому світу!»
Й це є кому робити. Наприклад, Тартуський науковий парк є найстарішим у Балтії. Понад 28 років вони підтримують бізнес-інновації та мережеву діяльність в регіоні, тісно співпрацюючи з університетами, державним та приватним секторами та допомагаючи іноземним компаніям в розширенні бізнесу в Естонії.
Відданий промоутер «малої» естонської культури, британський журналіст й доктор філософії з політології в Тартуському університеті Майкл Коул, на дискусії «Як бути малій культурі в постімперському світі?» палко говорив, що «малі» не означає «не цікаві». Він багато пише для західного читача про локальну культуру, зокрема маловідомі етноси всередині Естонії. Цікаве спостереження від нього як викладача в універу Тарту: «Я помітив, що раніше люди приїжджали сюди, тому що цікавилися сусідньою Росією, а зараз все більше і більше приїжджих цікавляться тим, що відбувається в Естонії».
Завдяки статтям Коула я взнала, що у 2022 р., працівники чотирьох культурних закладів Тарту погрожували страйком на початку року культурної столиці – через низькі зарплатні, їхню кричущу невідповідність до рівня Естонського національного музею (ERM) й Тартуського художнього музею (Tartmus).
Міністерство культури заметушилося – дійсно, некрасиво виходить. Й взагалі, «місцева влада має розуміти, що культура – це не витрати, а інвестиції». Так вилізло назовні справжнє відношення до культури: «Керівна фракція в міській раді Тарту заявила, що для них важливо будувати дитячі садки та дороги, щоб їхні виборці бачили їхні зусилля. Але, коли справа доходить до культури, що вони можуть їм показати?»
Зрозуміло, що за таких обставин «пристрасть ентузіастів до збереження естонської спадщини, «це внутрішнє полум’я» незабаром почне згасати». Страйку не відбулося, але були численні мітинги в підтримку їхніх вимог від різних профспілок, від транспортників до працівників лісового господарства. Раптом усі злякалися того, якщо культурні заклади зачиняться.
Освітяни теж сказали своє слово. У січні 2024 р. на 7-денний страйк вийшли вчителі Тарту – профспілка працівників освіти Естонії вимагала встановлення середньої мінімальної зарплатні в розмірі 1950 євро на місяць (підвищення на 11%). Уряд не погодився, торг був пекельний, врешті підвищили на ганебні 17 євро на місяць – міністерство освіти заявило, що не має необхідних коштів, і звернулося до інших міністерств з проханням про співфінансування. Але то був перший в історії Естонії довгостроковий процес колективних переговорів для працівників освіти. Це ілюстрації до теми скорочень відповідних бюджетних витрат.
Слушним був коментар Анастасії Волкової, завідувачки відділу мистецьких програм Українського інституту, щодо зсуву інтересу від нашої «культури страждання» до іншої, чому ми наразі є свідками: «Захід раптово відкрив для себе Україну як країну з власною мовою, культурою, ідентичністю та історичною спадщиною, тому дослідники травми називають це явище травматичною географією – це контекст, в якому страждання приносить первинне визнання для багатьох людей по всьому світу. Повномасштабне вторгнення стало цією точкою входу, першою зустріччю з українською культурою і цими трагічними подіями, які фактично спричинили безпрецедентну увагу до української культури. У 2022 р. ми були завалені численними запитами щодо рекомендацій до показу українських фільмів, вистав, книг по всьому світу. Цей інтерес виник не лише через усвідомлення цінності української культури чи її складної мистецької сцени. Іноді це викликано просто солідарністю, почуттям, що ти маєш підтримати націю, на яку нападають… Для багатьох інституцій питання якості мистецького продукту було другорядним фактором, головне, що творці з України й ми їх підтримуємо. Це була свого роду гуманітарна допомога. Тепер нас заохочують виходити за межі національного рівня, бо ми все ще буксували в цих жорстких рамках національної ідентичності… Іноді потужні можливості, створені для українських митців, оберталися на українські гетто, де вони виступали перед українською аудиторією, біженцями, діаспорою, і таким чином вони капсулювалися і не ставали частиною місцевої сцени. Ми повинні розуміти, що увага, яка приділяється нам як постраждалій культурі, може бути легко перенесена на іншу постраждалу культуру – світ сповнений геноцидами та війнами, і культурній сцені не бракує трагічних історій. Тож цілком зрозуміло: те, що ми мали б сприймати як колоніальний зсув, у багатьох випадках виявилося тимчасовою українською «квотою», з обмеженими можливостями для структурних змін. Ми повинні мати справу з цим, як інституція культурної дипломатії, й забезпечення постійних просторів для українських митців повинно базуватися на мистецькій цінності й глибокому зв'язку із загальноєвропейською культурою».
Гість дискусії, оцінивши метафору «зсувів», зауважив, що постколоніальна солідарність не працює, за його спостереженнями, за межами Атлантичного світу в глобальному звучанні. Він спитав Анастасію чи намагається вона як практик достукатися до неєвропейської аудиторії своїми повідомленнями з цією культурою страждання, яка має доволі чітке постколоніальне підґрунтя, але не є такою очевидною для людей в Індонезії, Індії, Бразилії тощо.
Анастасія визнала нашу орієнтованість на європейську сцену більше, ніж на інші регіони. Тому інститут створив три нові відділи, які охоплюють Латинську Америку, Індію, Індонезію й Африку: «У нас є багато спільного, особливо в постколоніальному вимірі, так, ми постраждали від різних колоніальних хвиль, але у нас все ще є багато схожих моделей, як пройти через це. Можливо, ми побачимо результат через десятиліття».
Про якість. Карл Фредрікссон назвав виставку «У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900 – 1930-х» від NAMU найкращою в цьому році – справжнім відкриттям, зробленим дуже професійно: «Цією виставкою Україна декларує, що вона існує».
На тлі очікувань, пов'язаних з відображенням трагічної ситуації, виставка, на його думку, стала тим винятком, коли естетична та художня якість насправді є не побічним ефектом гострої реакції, а іманентна задума репрезентації від самого початку. Недарма вона визнана виставкою року Apollo Magazine Awards 2023.
Резюмуючи перший день української програми, хочу трохи розважити читача. Розповідаючи про досвід активного виживання українського сучарту за останні три роки, з чудовими прикладами на кшталт виставки «From 1914 till Ukraine» в Kunstmuseum Stuttgart (2023), Оксана Довгополова, співзасновниця та кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», показала на свої шкарпетки з принтом картини «Давид з головою Голіафа» Ройтбурда і написом «Голіаф буде переможений» (алюзія очевидна). Зі шкарпеток Берка Вагера в зал посміхалася Мона Ліза. Їхні ноги були поряд, тож така дотепна «мерчова» зустріч сучарту й класики усіх потішила.
Оксана насправді продовжила тему, яку розкрила на дискусії «Як втриматися на плаву, коли нічого не визначено: досвід закладів культури» генеральна директорка Музею Ханенків, Юлія Ваганова – як катастрофа зробила наш сучасне мистецтво видимим, власне, для самих українців, адже класичним музеям довелося впустити його до залів, спорожнілих після евакуації колекцій. Для біженців його «закордонна» презентація в музеях та галереях взагалі може бути єдиним містком з покинутою країною. Стати чимось, що вивільняє емоції, про наявність яких вони навіть не підозрювали вдома. Й ця внутрішня видимість не менш значуща, ніж світове визнання.
Саме зухвалий «перезапуск» Музею Ханенків вразив Сір’є Гелме, генеральну директорку Художнього музею Естонії. Вона зізналася, що естонці не ігнорують поточні глобальні загрози, зокрема музейники перебувають в постійному стресі через потенційну небезпеку для своїх колекцій. Й хоча плани на випадок форс-мажорних обставин давно складені й відповідні тренування усі пройшли, все одно є усвідомлення того, що немає в Естонії, цій маленькій країні, де сховати матеріальну спадщину.
Сір’є додала, що з найактуальніших наразі є питання фінансування, й хоча вони подібно до французів не готові палити автівки заради відстоювання гідних витрат на культуру, все ж таки вони й не мовчать, вимагаючи від уряду передивитися бюджет на наступний рік: «Якщо ми втратимо щось у нашій культурі на емоційному рівні, ми втрачаємо це також і на війні. Немає жодної надії, що якщо люди більше не вірять, що наша ідентичність, наша культура, наша позиція тут, на цій землі є важливою, то навіщо взагалі потрібна держава? Якщо ви не вважаєте, що культура є важливою, тоді, якщо держава – це тіло, ви просто втрачаєте кровообіг».
Тексти, що руйнують фрейм віктимності
У межах Ukrainian days відбулася зустріч, присвячена досвідам та історіям, зібраним у книжці «UKRAINE! UNMUTED», котра тепер доступна й естонською завдяки Анні Вершік, Марґусу Латтіку й Ілоні Мартсон.
За словами Анни Вершік, вона обрала для перекладу тексти, котрі були їй близькі, а саме есеї авторства Віталія Портникова, Миколи Рябчука та Зої Звиняцьківської. Текст «Імперія виходить з моди» Зої Звиняцьківської, історикині моди й фешн-антропологині, — про «новітню історію нашої деколонізації через моду» від метрополії» (тобто Москви), що певною мірою було спільним для всіх підневільних народів СРСР. Анна сподівається, що численні примітки допоможуть естонському читачеві зрозуміти українські контексти.
Марґус Латтік працював зі шістьма текстами, різними за складністю. Наприклад, есей Тараса Лютого «Київські книжники підкорюють Московію» вимагав занурення в історичний контекст (ХVII ст.). А от емоційно його найбільше захопила оповідь Юрка Вовкогона, менеджера культурних проєктів, ветерана. Тут я з ним солідарна.
Есей «Мистецтво війни» був написаний у 2022 р., коли Юрко після важкого поранення перебував на реабілітації в госпіталі у Ризі. Тоді він розмірковував над тим, як пояснити пережите іншим: «Як мистецтво може перетравити та прокомунікувати цей досвід? Які умови ми маємо створити для творців, які повернуться з війни, щоби вони змогли це зробити? Як пробитися крізь завали кон’юнктури, «байрактарщини» – щоби побачити щось справжнє, щире? Що робити з тим, що одні не мають чуття, а інші — досвіду?»
Мені було цікаво, чи змінилося в автора сприйняття деяких речей з моменту написання твору. Юрко пояснив, що як і раніше, він впевнений, що дуже потрібно промовляти вголос наші думки як для окремої людини, так і для суспільства – щоб самому розуміти більше про себе. Це в принципі є одним із завдань Українського Зрізу, одним із завдань UKRAINE! UNMUTED. Це окрім всього іншого свідчить про рівень нашого суспільства, нашої культури, якщо ми вже доходимо до таких складних рече. Значить, ми можемо сказати щось від себе для світу. Це вже не про гостру реакцію, це про здатність (само)рефлексії, тож ми маємо право бути почутими.
«Щодо нової оптики, у 2022-му ми були всім суспільством на піднесенні від того, що ми змогли чинити опір величезному монстру і на рівні битися із переважаючою нас імперією. Особисто я був на піднесенні від того, що все-таки залишився живим й майже в повній комплектації. У реабілітаційному центрі у мене було багато часу на роздуми про майбутнє. Ті мої візії я б не змінив й сьогодні. Єдине, що б додав, це багато роздумів про виснаження, адже ми усвідомили, що війна буде надовго. Й ми остаточно усвідомили ціну, якою ми будемо йти до перемоги. Саме це виснажує нас психологічно і як суспільство, й в людському плані, бо ми втрачаємо так багато хороших, якісних, розумних людей, із якими ми планували боротися за перемогу та відроджувати Україну після перемоги».
Юрко поіменно згадав своїх найближчих друзів, які загинули на фронті, додавши, що для нього найстрашніше, що може бути – це те, що маючи такі втрати, ми змарнуємо досвід цих втрат, змарнуємо можливість, яку нам дає ця війна в екзистенційному сенсі: «Найбільший мій страх – не поділитися цим розумінням. У цьому сенсі збірка й загалом така робота видається мені найпотрібнішою».
Відзначивши високий рівень запрошених спікерів, з особливим реверансом у бік роботи Юлії Ваганової та здатності Карла Фредрікссона мислити нешаблонно, Вовкогон прокоментував важливість додавання до збірки есею Олени Апчел, адже вона йому сильно відгукнулася: «Цей текст – must read й взагалі його треба додавати до всіх комунікацій України зі світом, з так званими великими чи постімперськими культурами».
Окремий комплімент – редакторці й упорядниці збірки, Оксані Форостиній за те, що їй вдалося зібрати тексти, які не є напряму пропагандистськими, а розкривають нашу здатність до творення сучасної культури та її осмислення. Це свідчення того, що ми можемо переступити оце наше бажання волати про допомогу – це формує рамки травмованих і знедолених, в які нас автоматично хочуть загнати.
Як влучно зазначив Юрко, це наче «феномен сирійської дівчинки» - коли усі жаліють жертву, але не сприймають серйозно її думки.
Не можу не погодитися. Деякі європейські ЗМІ маргіналізують нас через надмірне акцентування нашої уразливості та безпорадності, уникаючи раціоналізації причин й таким чином приречуючи нас до політичної безголосості.
Повертаючись до «інтелектуальної ліні», я після цих розмов слово «лінь» вважаю евфемізмом для абсолютно свідомого бажання уникнути «дорослішання», про яке говорив Берк Вагер. Зусилля, які докладаються до укріплення стін власної безпечної бульбашки, є надто надмірними, щоби відмовляти деяким західним інтелектуалам в розумінні процесів, що змінюють звичну картину світу. Наші західні спікери зартикулуювали чіткий меседж на цю тему. Трансгенераційні травми – це банальний страх перед силою, що не має жодних моральних імперативів.
Омаж партнерству
UKRAINE! UNMUTED, дійсно, є своєрідним антидотом до зверхнього ставлення.
Такою є й новостворена цифрова платформа проєкту «Український Зріз», яка містить інформацію про 5 едицій за 15 років у різних містах Європи: Люблін 2010, 2013, Вроцлав 2016, Львів 2019, Каунас 2022. Ресурс містить концепції виставок різних років, інформацію про художни_ць, які брали участь у проєкті, та їхні роботи, а також супровідні тексти та каталоги.
Ліда-Савченко Дуда, керівниця проєкту, розказала про його історію та еволюцію, його учасни_ць, а також про його зв'язок із містами, які були – або будуть – Європейськими столицями культури.
Генеральний директор ЄСК Вроцлав 2016, Кшиштоф Май поділився своїми спогадами про Український місяць, що був частиною програми вісім років тому. Він підкреслив, що «Зріз» змінив для поляків звичну перспективу погляду на Україну: якщо раніше був погляд радше на минуле, зокрема його спільні моменти, то ця подія сфокусувала увагу на сучасне українське мистецтво.
Марія Артем'юк-Козінська, менеджерка міжнародних культурних проєктів у Центрі Культури в Любліні, де «Зріз» відбувався двічі, теж закцентувала на тому, що попри географічну близькість Львова та Любліна про українське мистецтво там знали мало. «Зріз» це змінив. І що важливо, проєкт змінюється сам. Вона впевнена, що буде нова співпраця в межах програми Люблін ЄСК 2029.
Докладно про люблінську едицію 2023-го – у моїй статті «Люблінська версія UKRAINE! UNMUTED».
Моніка Інчерите продовжила розповіддю про «Український Зріз» у Каунасі ЄСК 2022: тоді проєкт складався з мистецької виставки, серії дискусій, презентації збірки есеїв, а також перформативного блоку. Фокус розмови, до якої приєдналася художниця й учасниця «Зрізу» Ярина Шумська, був на артперформансі як жанру і медіуму, а ще як «способу залишатися живим і стійким, всупереч усім труднощам».
Ми з Монікою спілкувалися саме на виставці у будівлі Центрального поштамту у 2022 році, де вона розповіла мені про те, як «Зріз» наробив шуму – попри жорсткі часові й ресурсні рамки для її втілення: «Жодна європейська культурна інституція не ризикнула б навіть наблизитися до виклику такого рівня». Докладно про цю едицію – у моїй статті «Видима й почута».
Свято нових медіа та «гріх»
На другий день учани_ці події рушили до дивовижного Естонського національного музею (ERM).
Я була там вдруге, тож мій особистий інтерес – персональна виставка Рьодзі Ікеда. Митець народився в Японії, живе в Парижі й відомий своїм унікальним стилем, який поєднує наукові дані та технології з мистецтвом.
На персональній виставці представлені дві нові роботи, створені спеціально для Тарту 2024.
Перша, аудіовізуальна інсталяція «Критичні шляхи» була розроблена у співпраці з науковцями Інституту геноміки Тартуського університету та Естонського біоцентру і використовує дані людей, які живуть сьогодні, і тих, хто жив у минулому на територіях Естонії, щоб проілюструвати еволюційну історію етносу. Це великий коридор (25 м) через простір галереї, чию стелю заповнюють світлодіодні екрани, а стіни – дзеркала. Величезна кількість геномних даних протікає по всьому простору.
Друга робота, vox aeterna (вічні голоси) — звуковий твір у співпраці з Камерним хором Естонської філармонії, де вперше Ікеда використав людський голос. Звуки вокалу він перетворив на мультифонічну композицію для 9-канальної акустичної системи.
Окрім цих нових робіт, там є відомий твір data-verse, у якому тисячі точок технічних даних (координати, світлові структури чи послідовності ДНК) трансформуються в унікальну візуальну форму.
Ікеда вважає себе переважно музикантом: «Звук не повинен бути рабом зображення, він є «навігатором візуального»… Для мене немає поділу між звуками та зображеннями. Коли я починаю нову роботу, це все просто робота певної структури. Тож я все ще відчуваю, що data-verse — це багато в чому музична композиція».
Використовуючи дані NASA та CERN (Європейська організація ядерних досліджень) з відкритих джерел у серії «віршів», ці роботи малюють фізичний світ від субатомних явищ до карти космосу. Ікеда два роки провів в лабораторіях й багато чому навчився: «Те, що вони там роблять, дійсно надзвичайно красиво. І певна частина data-verse походить від їхніх даних, а також їх естетики».
Критикам сучарту буде, мабуть, приємно взнати, що Ікеді не подобається «надмірно інтелектуальна спрямованість якогось сучасного мистецтва». Звичайно, завжди є якась інтелектуальна концепція чи тема, але це не так важливо. Музика прекрасна тим, що ми не бачимо її й не можемо доторкнутися до неї, але всі її знають. Вам не потрібно це пояснювати; вам не потрібні спеціальні інструменти, щоб це зрозуміти.
Цей шалений ритм звуків і спалахів створює відчуття схоже на транс. Й тут треба зупинитися, аби не вистрибнуло поняття дзену. Адже Ікеда з іронією ставиться до своєї «японськості» - як бажання інших екзотизувати його твори. Він почав свою кар’єру, працюючи в японському мультимедійному мистецькому колективі Dumb Type, що утворився у 1984 році й гастролював по всьому світу. Загалом було залучено приблизно 15-20 людей, абсолютно різного походження. Тематика їхньої творчості завжди соціальна. Але де б вони не були, публіка та критики сприймають їх як «японців», ставлячи ярлик «дзен» на все. Таке маркування Ікеду засмучувало. Тож він вирішив робити свою музику такою ж універсальною та прозорою, як математичні рівняння: «Математика не схожа на культуру – не існує, наприклад, китайської чи африканської математики, тому що наука працює з універсальними фактами.
Я хотів зробити щось подібне через музику. Тому я використав чисті тони, синусоїди, білий шум (універсальні матеріали) для створення компакт-диска +/- (1996). Але й після нього люди сказали: «О, це такий дзен, таке японське!». Тож я зрозумів, що насправді неможливо уникнути цього ярлика дуже легко».
Ми теж легко потрапили в цю пастку – прозвучала ремарка, що високотехнологічність й математичність цих проєктів, їхня мінімалістичність й водночас монументальність є суто японськими. Наче комплімент, але після думок Ікеди на цю тему стало трохи ніяково. Напевно, порівняння з «пульсуючим нічним клубом, де вечірка проходить в естетиці даних («дані мають дуже гарні візерунки»), теж надто попсове.
Про клубну культуру. Від свята science&art переходимо до «грішних» справ. Ніколи б не подумала, що поважний етнографічний музей зробить епічне полотно нічного життя Тарту, не уникаючи найгарячіших подробиць.
Виставка «Кому належить ніч?» (кураторка Карін Лейватегія) - це злом шаблонів й відповідь музейникам, як зробити антропологію інструментом залучення нової авдиторії. Не етнографією єдиною. Адже саме через антропологічну оптику складався цей багатошаровий відвертий мікс, включаючи мафію, наркотики та торгівлю людьми.
Отже, тут майже все, що ви хотіли знати про нічні розваги в Тарту – з середньовіччя до початку 2000-х. Експозиція займає кілька просторів – від реконструкції легендарних барів типу Tartu Zavood до інтимних схованок у публічному туалеті. В якому стоїть караоке-автомат, де ти замовляєш трек і йдеш співати у спальню з еротичним антуражем (інсталяція «Я наче ехо…», Пібе Колка, Елізабет де Безенак і Наталі Марр). Наша колежанка блискуче виконала якусь культову пісню, на тлі плазми, прикріпленої до узголів'я ліжка, де крутили домашнє відео з народним «порно» – таким невинним, таким природним, адже спокусливі сцени відбувалися серед стогів сіна й іншого сільського стафу.
Один із цікавих пластів – історія врегулювання нічного життя, проведення межі між порядним денним життям і «Вавилоном грішників». Це своєрідна хроніка великих соціальних змін. З середньовіччя до кінця 19 ст. естонські атракціони повинні були закриватися о 9 вечора. Стрімка урбанізація з вуличним освітленням, рекламою та розвитком бізнесу подовжила час розваг. Але не надто: на початку Естонської Республіки нічні години були встановлені законом з 22:00 до 05:00 взимку та з 23:00 до 06:00 влітку, і тільки в 1930-х стало можливим вештатися до півночі. Є на виставці й похмурі радянські часи, де весела ніч була для тільки «еліти». Зрозуміло, що після періоду «бюрократично контрольованого гедонізму» (чудовий вислів Берка Вахера), у божевільні 90-ті місто кинулося надолужувати заборонені радощі. Атмосферу епохи передають газетні уривки на кшталт «Стриптиз біля гамбургерної стійки», «Податкова мафія в Таллінні»... З вітрини спеціальної шафи визирає АК-47, який залишив один із гостей парламентського клубу – проносити зброю в клуби вважалося не комільфо.
Про секс-працю йдеться в пояснювальному, а не в осудливому тоні, і на відео можна почути, як працівниці відповідають на запитання про свою професію. Згідно з експлікацією, там показана різниця у відповідях естонських і російськомовних респонденток, а також ставлення клієнтів до естонських і російськомовних працівниць було різним. На жаль, не було часу послухати.
Є безпечний простір для показу короткометражки Кадрі Нікопенсіус і Ребеки Пілсам «Ніч фіолетових жахів», присвячений ЛГБТК+ культурі. Дія фільму розгортається між 1930-ми та сьогоднішнім днем. Кажуть, що там постійно є глядачі, адже в громаді існують певні проблеми у ставленні до цієї спільноти. Музей сподівається посприяти більшій обізнаності про неї й руйнуванню агресивних стереотипів.
Тут є й більш рутинні» історії: нічні зміни на заводах, цілодобові аеропорти та АЗС, «невидимі» охоронці та прибиральники, таксисти – то взагалі цілий пласт. До речі, «сутінковість» теми диктує затемненість деяких просторів, тому для читання тексту доводиться використовувати ліхтарик телефону. Й це свідоме, «атмосферне» рішення.
Найбільш пов’язаною з сучасною клубною культурою є інсталяція «Знайдено та втрачено». В інформаційному стенді можна знайти список барів і клубів, які залишили свій слід, але зараз закриті.
Перспективи сучасної клубної культури тут оцінюються по-різному: з одного боку, тутешня молодь тяжіє до «життя без допінгів» і тому запит не такий вже, як раніше. З іншого, часи пандемії так це все скоротили, що місто намагається відновити рівень нічних гулянок, аби туристи не знудилися. Знов відбуваються рейви та клубні фести, тож кожен може обирати свою «ніч».
Оглянути виставку водять старшокласників, на тематичні екскурсії, де зокрема можна подискутувати – якщо часи змінюються, то природа людей не змінюється або навпаки. Отакий чудовий кейс. Чи ми доросли до такого?
Архітектура польоту
Розкажу трохи про сам музей, побудований у 2016 р. Автори ідеї, паризьке бюро Dorell Ghotmeh Tane (DGT), вибрали для будівлі злітну смугу колишньої радянської військової бази.
Військовий аеродром з’явився тут на початку 1910-х і перестав працювати наприкінці 1990-х. Власне, на початку 20 ст. народився й Естонській національний музей (1909), зовсім поруч, на території маєтку Рааді – як вмістилище спадщини естонського етнографа Якоба Хьорта. Садиба належала прибалтійським німцям, фон Ліпгартам, які активно просували музей. Ліпгарти покинули Естонію під час Першої світової війни, а садиба стала власністю Тартуського університету. У 1922-1944 її віддали в розпорядження Естонського національного музею. У 1940 р. садибні землі експропріювали для будівництва аеродрому Рааді, який став найбільшим у своєму роді на Балтиці та головною базою для радянських бомбардувань. Садиба, власне, згоріла внаслідок бомбардування у 1944 р., а колекції музею розпорошилися по церквах та занедбаних місцях.
І тільки у 2005 р. було оголошено міжнародний конкурс на нову будівлю. Зі 108 заявок переміг проєкт DGT із промовистою назвою «Поле пам'яті». Концепція включала й момент фізичного «відкопування» артефактів: «чи то буде музей, інтер'єр або декорації, це процес розкопок – у пошуках історії, особистих доль, слідів...».
У 2016 р. команда за цей проєкт отримала Гран-прі від AFEX (Overseas French Architects) на Венеціанській архітектурній бієнале.
У зимовому пустельному пейзажі скляна оболонка бетонного ангара (завдовжки 356 м, завширшки понад 70, заввишки 15), що «виростає» зі злітної смуги, – видовище, яке перехоплює подих, особливо в темний час доби. Будівля цю смугу начебто тримає собою і можна уявити собі ледве стримувану готовність відірватися від неї. Панелі прикрашені схематичним малюнком волошки, що є національною квіткою Естонії, який нагадує морозні візерунки.
Вхід до музею – з торця, чіткої алюзії на задерте крило літака, глибоко втоплений, й тінь під «крилом» немов засмоктує всередину. Автори рішення: Ліна Готмех, Ден Дорелл і Цуйосі Тане, який доклав руку до оформлення навколо музейної території, розкидавши каміння навколо озера, над яким перекинутий простір ресторану, чия мінімалістичність, каскад лампочок на довгих шнурах на кшталт «дощу» та кілька японських дерев натякають на ту саму «японськість».
Прекрасний музей, прекрасні «українські дні» в Тарту.
Проєкт UKRAINE! UNMUTED організовує Інститут стратегії культури та ГО «Вірменська 35». Він є частиною програми Тарту ЄСК 2024, а також програми Бад-Ішль ЄСК 2024 / Salzkammergut 2024.
Проєкт втілено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Європейське відродження України», а також Українського інституту. Медіапідтримка: Delfi, UkraineWorld.