Багато років, комунікуючи із колегами з мистецької «бульбашки» в різних країнах про тяглість емансипації українців від імперського впливу Росії, я натикалася не стільки на незгоду чи нерозуміння, а більше на якусь невимовну тугу і жаль. Таку неназвану інтелектуальну лінь. Ну як же так: це що тепер, все треба вивчати заново, змінювати оптику? Стати на якийсь час невігласом, визнати і щиро сказати «я не знаю»? Це дуже страшно. Я пам’ятаю свій страх десятирічної давнини, коли треба було екстерном дуже швидко навчатися, звільнити місце в собі на тонни нової інформації, яку треба опрацювати. Коли ти з магістерським, з докторським дипломом мистецтвознавиці різко відчуваєш токсичний корч зросійщення і мусиш вирвати з себе майже всі попередні знання, залишитися практично інтелектуально голою. Коли у тебе є механізми, методологія, але немає фактів і оптики.
Це дуже некомфортне відчуття. Вчора ти мистецтвознавець, літературознавиця, кураторка, диригент, письменник, історик, культуролог з найвищим рейтингом, чи журналістка або знаний соціолог, а сьогодні ти розумієш: все, що ти знаєш, як мінімум однобоке, як максимум – просто неправда. Імперіалістична, міфотворча, відверта брехня. Постімперіалістична оптика, деколонізаційна оптика підказують: прислухайся, вивчай нове. Але вчити нове – це час. А ти вже не студент і не школярка. А час – це не тиждень і не рік. І нормальною реакцією людей з науково-мистецьким багажем є реакція: «Не буду!». І ти приймаєш рішення не сильно перейматися. Але цей неприємний маленький камінчик вже в твоєму кросівку. Ти йдеш далі, як і йшла, а камінчик тебе відволікає, дратує, не дає про себе забути. Але інтелектуальна лінь перемагає дискомфорт. І ти звикаєш до новин про щоденні смерті, про руйнування, перестаєш звертати увагу на заклики про допомогу, вертаєшся до звичних ритмів і попередніх інтелектуальних зв’язків.
Нещодавно я мала розмову зі знайомою, яка багато років проживає в Німеччині. Вона добре знає німецьку, є інтелектуалкою, перекладачкою, мистецтвознавицею і письменницею. Тобто, людиною глибоко вмонтованою (наскільки взагалі це можливо, враховуючи, що німецьке суспільство не дуже тішиться глибокому вмонтовуванню представників інших суспільств, хоча й не зізнається навіть собі в цьому). Так от, ми мали достатньо відверту розмову, і в ній прозвучала фраза, яка не була для мене відкриттям і про яку я часто думаю як про концепцію майбутнього історичного пояснення причин тривалості і кривавості цієї десятирічної війни. І саме ця думка є, напевно, єдиним сенсом продовжувати ще далі писати такі тексти. Німецькі інтелектуали не довіряють українським інтелектуалам.
Ця відсутність погляду на рівних, очевидно, базується на імперіалістичному минулому, на гармонізації з прихованим шовіністичним гігантизмом (втраченим для німців і не втраченим для росіян), на звичках, на давно сформованому європоцентристському погляді, на великому страху перед повторенням світової війни, на великому страху перед повторенням репараційних заходів, на страху деконструкції і нової втрати видимості стабільності. І звичайно, підсвідомо вони опираються надавати право на суб'єктність колонізованим в минулому культурам. Майже всі проєкти, зазначені як міжнародні із залученням експертів з усього світу, мають здебільшого цю залученість лише на рівні демонстрації. Але те, що стосується зміни оптик, пропозицій нових правил – дозволено тільки для своїх.
Ця відсутність розмови як рівного з рівним базується на глибинному переконанні, що суспільства й окремі особистості, які переживають травматичний досвід (а ми безумовно переживаємо такий досвід) не можуть спокійно, виважено, а значить суб'єктно аналізувати, описувати реальність, що це завжди буде реальність, описана з позиції болю, з позиції жертви. Вочевидь, я би хотіла назвати ці примітивні висновки хибними, незрілими, вибачитися за звинувачення в укритому шовінізмі і знову забитися в куток периферійної культури не світового масштабу, щоб не заважати своїми травмами дорослим, розвиненим, поважним культурам. Ці саркастичні думки ми теж проговорили в розмові з тою моєю знайомою. І я в принципі зауважила, що чим ближче ти до лінії фронту, тим розмови стають відвертішими. І від злості і болю рятуєшся або сльозами, або іронією. Але мені захотілося проявити співчуття.
Я дуже співчуваю німецькому і схожим суспільствам за те, що їхній страх і їхні глибинні травми попереднього століття паралізували їхнє вміння зауважувати позитивні можливості турбулентних змін, а їхня любов до стабільності призвела до атрофії емпатії.
Переконання, що давно усталена картина світу, пояснена сама для себе і для інших, є єдиною можливою, що вона є непорушною, насправді демонструє глибину травмованості такого суспільства. Все, що не рухається – іржавіє, ця догма не потребує довгих розмов. У величезній кількості питань німецьке суспільство дуже активне, вслухається і саме творить нові наративи, воно багаторівневе і швидкоплинне. Але питання української культури, самодостатності її філософської і мистецтвознавчої думки утворило для німців нездоланний корок. Людство тільки зараз на порозі усвідомлення, що відповідальністю старих імперій є вивчення мов і культур країн, що знаходяться на периферії. А не навпаки, коли окремі представники і представниці цих периферійних країн, не маючи політичного лобі (яке зазвичай є у імперій), мусять самостійно поокремими голосами пробувати докричатися зі своїми наративами до тих, хто поблажливо схилить вухо на декілька хвилин. Коли ж відбувається окупаційний геноцид, ці поодинокі голоси від відчаю і болю проявляють бунтівний характер. А це вважається нецивілізовано, тому такі голоси швидко опиняються в резервації.
Така перспектива означає сприйняття нас як підліткового народу, що бунтує; але це неправда – давнина, глибина, багатогранність української філософської думки та механізмів державобудівництва доводять протилежне.
Нашій державності постійно закривали рот, її системно знищували голодоморами, таборами, розстрілами, засланнями, каторгами, ґвалтуваннями. До слова, ці методи росіяни використовували щодо всіх сусідських поневолених народів, які зараз називають так званими «суб’єктами федерації». Їх метод – залякати, закрити, оголосити на весь світ, що там якісь маленькі незначні люди роблять незначну примітивну культуру, на яку не варто звертати увагу. Це типовий, всім знаний ієрархічний шовінізм. Ми його бачимо, знаємо, навіщо в наших містах і селах століттями встановлювали пам’ятники Пушкіну, чому спалювали ноти композиторів, які відмовлялися бути «радянськими дієвцями», чому ті, хто, як Гоголь, приймали російську ідентичність і відмовлявся від своєї – мали шанс буди не закатованими, та ще й стати відомими.
Це добрий момент вкотре нагадати, що наша боротьба базується на світоглядній, політичній ідентичності, а не на етнічній. Що теж, на жаль, ліняться вивчати і усвідомлювати на Заході; там просто бояться, блюрять слово «нація», базуючись на травмі власного досвіду. Росіяни зараз, ведучи геноцидну війну, знищують нас саме за політичною національною ідентичністю: нашу літературу, музеї, галереї, мову, державні знаки. В першу чергу на окупованих територіях вбивають наших поетів та вчителів, незалежно від їх етнічного походження. Ми ж з однієї сторони захищаємо себе від ворога в десятки разів сильнішого, хитрого і підступного, а з іншої – мусимо тут, в Європі, постійно виправдовуватися. Мусимо, як в початковій школі, з мапою в руках розповідати історію ХХ століття – суб’єктну, не викривлену московською пропагандою. Мусимо вкотре пояснювати, що наш політичний націоналізм одночасно трохи український, трохи кримськотатарський, трохи ромський, трохи грецький, трохи єврейський, трохи караїмський, трохи грузинський, трохи польський, трохи кримчацький, трохи вірменський, трохи гагаузький, трохи болгарський, трохи молдавський, трохи литовський, трохи ічкерський, трохи азербайджанський, трохи в'єтнамський. Він має за фундамент гнучку самовизначеність свідомого громадянського суспільства і відважного волонтерського руху, а не етнічне походження.
Я пишу це, і водночас задаю собі питання: навіщо писати текст, заздалегідь знаючи, що його читання буде актом ієрархічної поблажливості? Таке пристойно-достойне дослухання до «жертви» на рівні, коли здорові не токсичні суспільства вчаться з повагою ставитися до потреб дітей, вислуховувати їхні запити на прояв особистості, але підсвідомо розуміють, що це не розмова рівного з рівним. Працюючи в Німеччині, я дуже часто відчувала подібну нудьгуючу поблажливість від своїх співрозмовників і співрозмовниць. Широко відкриті очі, демонстрація уважності, виділений час і слухання: внормоване, сухе, інтелектуальне слухання без вслухання і переймання, без шлейфу. Слухали, тому що це – прояв хорошого тону, демонстрація вихованості, сучасності, за яким стоїть абсолютно не релевантна реальній реальності реакція.
Наведу приклад з іноземними інструкторами, щоб потім віддзеркалити цю сторону постколонізаційності. Коли спеціалістка чи спеціаліст у нашому війську проводить тренінг, то очевидно, що все спрацьовує на авторитеті, на вмінні викладати матеріал, тримати увагу авдиторії. Але як тільки з'являється іноземний тренер або тренерка, всі наче трохи підтягуються, прислуховуються, рідше виходять в туалет і на перекур. Тобто цей комплекс меншовартості спрацьовує таким чином, що не важливо, що саме скаже ця людина – увага концентрується вже через те, що вона говорить іноземною і її перекладають. Звичайно, коли починаємо про це говорити між собою, то всі заперечують, але трансгенераційна травма залишає атавістичні поведінкові рефлекси у поневолених народів. А у народів, які поневолювали спрацьовує навпаки: якщо людина погано володіє їхньою мовою чи мало знається на культурі, то таку людину слухають неуважно або ігнорують. Простий механізм ніби, але його досі неохоче зауважують як перші, так і другі.
Я дуже часто спостерігала подібні приклади. Коли приїжджали якісь незнані режисери з Європи ставити вистави в Україну, то на таку виставу приходило більше людей, ЗМІ приділяли їй більше уваги. Вистава могла бути неякісною, нецікавою, але через те, що вона була поставлена іноземцем, вона вважалася якоюсь такою, що заслуговувала більше часу, а сумніви в її якості радше пояснювались нашим «невміння дивитися сучасне мистецтво». Це, очевидно, стосувалося режисерів з Росії, Німеччини, Франції, Британії і, очевидно, менше стосувалося режисерів з Греції чи Словенії, і зовсім майже не стосувалося режисерів з Казахстану чи Грузії. І це, на жаль, не парадокс, а дуже зрозуміла, невизнана вголос реальність, в якій перебувають всі постколоніальні суспільства. Але так само це спрацьовує і в зворотному напрямку – навіть якщо суспільство декларує внутрішню деколоніальну політику.
Чудесний приклад з минулого літа: на фестивалі Athens Epidaurus Festival одна з дискусій була присвячена сучасному прочитанню античних текстів, їх інтерпретації, їх розумінню. І найбільше про це говорили гості з Британії і Німеччини (традиційно на мистецьких міжнародних фестивалях найбільше говорять гості з Британії та Німеччини, якщо вони є). Ми сиділи невеличкою кураторською групою молоді зі Сакартвело, України, Фінляндії, Албанії, і пробували короткими коментарями сигналізувати, що було б неймовірно цікаво послухати думку саме грецьких митців про сучасний грецький театр, який продовжує працювати і з античними текстами, бо саме для цього ми сюди і приїхали. Пробували натякати британським та німецьким колегам, що, можливо, їм теж була би цікава точка зору периферійних країн (представниками яких ми і були) або послухати діалог між грецькими митцями та мисткинями і периферійними країнами, який навряд чи вони часто чули. І, як ви розумієте, йдеться знову не про етнічну приналежність, а саме про світоглядну ідентичність. Мені було неймовірно цікаво, що з цього приводу думає фінська спеціалістка, грузинський театрознавець; цікаво було в кулуарних розмовах виявити: греки не знають, що Маріуполь колись був повністю грецьким містом, що в східній частині України є грецькі поселення, грецькі школи, що моя родина з Бессарабії також має грецьке коріння і у нас дуже багато спільного, та це спільне не мало шансу часто зустрічатися в мистецтві через подавлення нашої самозарадності імперіями.
Я знаю і поважаю деколонізаційний шлях, який розпочали музеї Європи, але фізична присутність в Athen’s Acropolis Museum наступного дня після дискусії забрала у мене будь-яке бажання взагалі слухати, що з приводу мистецтва думають британська чи німецька спеціалістка. Звичайно, це лише тимчасові емоції, і всі ми прагнемо жити у виваженому світі, де представлені всі голоси. Але я не вважаю емоції злом. Це частина адекватної живої природної реакції на біль і несправедливість.
Я не змогла за півтора роки в Берліні спокійно увійти майже в жоден краєзнавчий музей на Музейному острові, в якому досі лежать оригінальні викрадені артефакти. Мені просто було якось ніяково. Приблизно подібне відчуття пам’ятаю, коли в далекому 2010-му році я зайшла в Ермітаж і побачила сотні картин і артефактів українських митців. Запитала у гіда, чому вони тут, а не в Україні, і отримала відповідь: «Что за странний вопрос, дєвочка?».
І от ми йшли по Афінському музею своєю периферійною групою молоді, мовчали, інколи шепотіли собі навзаєм: «This is the poorest museum I have ever seen in my life», «Іt's a museum of forced emptiness». Цей музей був бідніший навіть за українські, тому що українські музеї, як і грецькі, були розкрадені, в тому числі і Ватиканом і німцями, але здебільшого, очевидно, росіянами. Та ми все одно змогли щось повернути, відновити щось про нашу історію – звичайно, поки не почалася окупація 10 років тому. На окупованих територіях росіяни вкрали з наших музеїв абсолютно все. Все, що не змогли вкрасти, – спалили і зруйнували. Там, в Афінах, ми всі по колу задавали нашій пані гіду питання про те, де саме зараз знаходяться оригінали того чи іншого артефакту. І кожен раз пані гід опускала очі і з натягнутою посмішкою, спокійно відповідала: «Ну, на жаль, ми поки що не знаємо, коли саме він до нас повернеться, але от він там, в British Museum або в Antikensammlung Berlin, ну або в The Historical Archive of the Vatican Museums. Як же добре мені відоме напруження кожного м’язу цієї усмішки на обличчі пані гіда, за якою ховається стриманий гнів, образа, злість, покора, непокора, розгубленість, пустота, надія, безнадійність, самоконтроль і автоцензура. Це букет емоцій, який розкривається духмяним весняним бузком в паузі між зковтуванням слини, щоб протовкти цей трансгенераційний клубок несправедливості подальшою відповіддю.
Цей букет почуттів щоразу виникає в паузі перед відповіддю на всі недолугі питання про те, що не так з Достоєвським і в чому винний Чайковський, він же жив ще до Путіна і Сталіна, і взагалі його родина походить від українського козацького роду. І ти мусиш щоразу зковтувати, штовхати той триклятий клубок вниз по хребту, перед тим, як натягнеш поблажливо-покірну усмішку, почнеш знову і знову шукати по колу слова, які пояснюють механізм нещадного молоху російської пропаганди, яка використовує мистецтво як зброю у всі часи. Мітить зручними для себе мітками всі території, затоптує, катує і знищує всіх їх, невигідних і незручних. І тут не йдеться про особистість митця, а йдеться про те, як його використала імперія в своїх цілях. А в своїх цілях Росія використовує всіх митців, навіть тих, які думають, що вони проти режиму. Але щоб це усвідомити, треба занадто багато рухів, треба визнати своє незнання, свою помилкову оптику і багато-багато працювати. Інтелектуальна лінь – це якраз те, на що дуже розраховує імперія, завжди. Саме тому так любить нагороджувати орденами і грамотами, робити звані вечері, збирати великі оперні зали, проводити довгі і пишні зустрічі в країнах Європи після прем'єр росіян, в тому числі тих славнозвісних “хороших” і пити просекко, обов’язково пити просекко в перервах, просекко і тепер ще Fritz-Kola.
Російськими наративами буквально заражене все навколо нас. Комплекс меншовартості досі можна легко зауважити, коли колонізовані в минулому суспільства і зараз мають в собі атавістичний відголосок слухання «хазяїв», навіть якщо вони говорять не дуже розумні речі. Але це спрацьовує і в інший бік. Минулі «хазяї» (ті, що мають досвід імперій, в тому числі Німеччина) думають, що вони мислять найкраще, знають найбільше, їм є що сказати, і вони можуть займати більше простору. Займати «по праву» – ну бо дійсно ж, існує ця інтелектуальна тяглість, чи не так? І поки колишні хазяї-колонізатори не усвідомлять власної відповідальності за десятирічну війну Росії проти України і не завдадуть собі труду посунутися – нерівність цієї дискусії триватиме.
Так, найважливіше – це зброя, щоб захистити людей від росіян, але також вже давно час вивільняти простір для непочутих. І німцям, і ліберальним росіянам, які заполонили собою Берлін, життєво необхідне розуміння, що треба посунутися, звільнити місце для голосів казахських, грузинських, кримсько-татарських, ічкерських, молдавських, українських, литовських інтелектуалів, які будуть описувати свою оптику, нову і неочікувану для Європи оптику поневолених і тих, хто бореться з імперією, яка називає себе федерацією. Але зараз фокус спрямований на найбільшу в Європі війну, яка розриває саме українську землю і знищує громадян України, поки весь світ спостерігає онлайн.
Слухати ці голоси треба уважно, не з позиції втомленого від «нервово неврівноважених травмованих біженців». Треба навчитися бачити гідних людей, які змогли сказати «ні» аб’юзеру і терористу. Бо якщо цю війну допустили, якщо так багато зла на очах європейців відбувалося у перші 8 років війни (яку назвали не війною, а, боягузливо, «конфліктом») – це означає, що звиклі наративи не працюють. Якщо вони не працюють, що треба зробити? Переглянути їх. Щоб переглянути їх, треба дистанціюватися. Щоб дистанціюватися, треба зрозуміти, куди я дистанціююся, від чого я дистанціююся. Я дистанціююся від своїх переконань. Якщо я дистанціююся від своїх переконань, звільняю простір і готова слухати, готова визнавати, що якісь мої наративи нерелевантні, неадекватні, то тільки тоді те, що буде говорити інша сторона, матиме шанс на суб'єктність.
Але допоки цього не відбудеться, написання таких текстів може і не мати сенсу. Бо здебільшого такі тексти читають ті, хто готові повести себе як старший батько по відношенню до дитини, яка плаче від розбитої колінки, а не як до партнера у дискусії навколо наративу, заздалегідь даючи партнерові право на говоріння, право знати більше, бути вище і мудріше, усвідомлюючи, що власні наративи можуть бути нерелевантними, що я не можу знати всього.
Тут мусив би бути якийсь теплий абзац про те, що не все так погано, і насправді існує дуже багато адекватних просторів для рівної дискусії. Але в цей момент знову відключили електроенергію, бо росіяни знищили майже всю цивільну енергетику в найбільшій країні Європи. І в темряві краще знаходиш порозуміння з тими, хто говорить прямо, не боїться визнавати помилок і готовий протистояти геноцидній тиранії. І писати добрий текст в темряві, на майже розрядженому телефоні не хочеться. І це не про емоційну травму, а про реальну реальність.
Ми живемо в туманній плазмі щоденної безпрецедентної жорстокості, де обрій настільки низький, що побачити перспективу майбутнього на тиждень – це вже привілей. Я би просто хотіла нам побажати ставати більш чутливими і чесними – це дратує імперії. Хоча ця порада дієва тільки якщо ви готові зіткнутися з лютим звіром, в тому числі – в самому собі.
***
Зараз Олена Апчел служить у підрозділі БПЛА 4-ї бригади оперативного призначення НГУ "Рубіж". Долучитись до збору на автівку для підрозділу Олени можна тут.