Солодкі мрії зроблені з цього
Хто я такий, щоб не погодитися?
Я об'їздив весь світ і сім морів.
Всі чогось шукають
Хтось хоче використати тебе.
Хтось хоче бути використаним тобою
Хтось хоче знущатися з тебе
Дехто хоче, щоб з нього знущалися
Eurythmics – Sweet Dreams. Хороша пісня, аби почати нею фільм Лантімоса.
«Види милосердя» (Франція-Велика Британія-США) зафільмовані, по суті, в кільватері минулорічної сенсації Лантімоса “Бідолашні створіння”, під час її пост-продакшену. Лантімос навіть узяв з “бідолашного” касту неодмінну Емму Стоун і Віллема Дефо, додавши до ансамблю Джессі Племенса, Марґарет Кволлі, Хонг Чау і Джо Алвіна.
«Види милосердя» побудований як триптих. Перша частина «Смерть Р.М.Ф.» — про молодика на ім’я Роберт (Племенс), якому його владний контролюючий коханець Реймонд (Дефо) замовляє скоїти вбивство. Друга, «Р.М.Ф. летить» — про поліцейського Деніела (Племенс), який вважає, що його дружину Ліз (Стоун) підмінила інша істота. Герої третього епізоду «Р.М.Ф. їсть сендвіч» — сектанти, що шукають дівчину з надприродними здібностями. Р.М.Ф., огрядний бородань, дійсно з’являється в кадрі і дійсно робить те, що написано – помирає, летить у гвинтокрилі, їсть сендвіч – щоразу на пару хвилин без жодного слова, така собі людина-сюжетний привід. Персонажів трьох різних історій грають одні й ті самі актори.
Власне, “Бідолашні створіння” – це частина відповіді, чому Лантімос практично нонстопом випустив другий фільм: аби створити контрбаланс до надто успішної, надто яскравої, надто віталістичної роботи.
Контраст уже в антуражі: замість барвистого стімпанку – стандартизовані офіси й хмарочоси, дорогі ресторани й автівки (зокрема, пурпуровий (!) “Додж Челленджер”, який носиться з безумною швидкістю в третій новелі). Напрацьовані декорації для жанрових інтриг і мордобою. Не будемо, втім, обманюватися: адже сценарист “Видів Милосердя” – Ефтіміс Філіпу, співавтор клаустрофобних «Ікла» (2009) та «Вбивства священного оленя» (2017). Тож стрімка фабула й гострі повороти цьому Всесвіту протипоказані, на відміну від влади, сексу і загрозливої людської ексцентричності – тут старий камерний Лантімос періоду “дивної хвилі” мало відрізняється від Лантімоса нового, визнаного Голівудом і обтяженого масою регалій.
Отже, знову маємо повільний, навіть тягучий ритм, який дає персонажам дозріти до їхніх невиправних діянь. Знову – зусиллями оператора Роббі Райана – холоднуватий знеособлений простір, в якому герої(ні) під лякаючу хорову музику Джерскіна Фендрікса коять дикі і не завжди вмотивовані вчинки. Знову дисфункціональні родини. Лантімос бере колекцію людських поривань, як високих, так і низьких, і доводить їх до гіньйольних крайнощів, виокремлюючи маніпуляцію як найтяжчий і в прямому сенсі смертний гріх.
Реймонд у першій новелі обдаровує Роберта рідкісними артефактами: ракетка, розтрощена Джоном Макінроєм у 1984 році, бутси, в яких Майкл Джордан грав у тому ж 1984-му. Але Реймонд – не Старший брат, а радше всевладний, пожираючий своїх дітей батько (прямим ходом з “Ікла”) – постать, якою Лантімос одержимий. Реймонд закохує в себе довірливих людей, аби потім маніпулювати ними без найменшого докору сумління. І вони ладні покалічитися чи вбити за нього.
В другій новелі героїня Стоун, вочевидь, є кимось на кшталт собаки, що перебрала форму людини, і тим уже маніпулює Деніел-Племенс, доводячи глибоко (по-собачому?) віддану йому істоту до самогубства, аби повернути справжню Ліз.
В третій частині Дефо з притаманною йому в таких випадках органічністю грає Омі, лідера секти, що шукає жінку, здатну оживляти мертвих. Власне, Стоун тут – фанатична неофітка, що заради місії покинула власну дитину. І чим ближчою вона стає до мети, тим більшає кількість трупів.
Поєднувальна тканина у всіх цих історіях – це, звісно, потужна акторська хімія, в першу чергу між Дефо, Стоун і Племенсом. Але якщо перші двоє роблять те, що ми вже бачили раніше – Віллем перевтілюється в дбайливого або деспотичного патріарха, Емма через віртуозну біомеханіку являє комбінацію невинності й небезпечності, – то Джессі ідеально відповідає всім цим іграм у владу й упокорення. Він може бути невротиком-мазохістом, може – чарівним соціопатом з холодними очима, або слухняним хрестоносцем, або фанатично закоханим; схоже, він здатен втілювати будь-які патології лантімосовського світу, надто ж Доброту і Милосердя, що б це не означало.
Але, як казали в геть інакшому фільмі, why so serious? Все робиться з найкращих міркувань, а найкращими міркуваннями вимощена дорога до пекла, а пекло – це, як відомо, інші, але ці інші, за великим рахунком, ще ті паяци.
Почавши як лідер грецького кіносюрреалізму, Лантімос еволюціонував до нещадного сатирика. Він не дуже вірить у здатність людського роду до бодай якогось самовдосконалення і сублімує свій розпач у жорстокі, фізіологічно некомфортні й кумедні фільми. Щоб не плакать – сміється. Бо яка розумная тому альтернатива?
