Все було сказано в серпні. Але і тепер говори.
Доки є ця загроженість тиші, з якої робиться мова.
Осінь – як голос. Лікарень тихі двори.
Паркова зелень – темна, передзимова.
Просто скажи. На підметені хідники
ляже під ранок гостре навскісне проміння.
Сплять у лікарнях натомлені чоловіки,
мовби вимите річкою берегове каміння.
Так невтішно стояти в гурті, при столі.
Кожен шукає поради, шукає причини.
Смерть чекає свого, а смерть, вона взагалі,
для когось – єдина можливість бодай колись відпочити.
Скажи йому, цьому чоловіку, що його самота –
лише невідчитаний почерк, фарба в друкарні.
У того, хто свідчить про смерть, мова зазвичай проста,
слова зазвичай короткі – короткі, безжальні.
Як із ним говорити? Так, ніби все почалось,
ніби немає осені і цього зживання з каліцтвом.
Дивись, скільки зелені. Він входить під липи, і ось
довго сидить під липами, наче під слідством.
Світлий Боже лип, пошли йому і уможлив,
прокресли над головою у нього маршрути крилаті,
доки він не говорить, доки мовкне між лип,
доки стоїть під байдужим небом у лікарнянім халаті.
Поговори з ним ще ти. Вділи світла свого.
Ось же він – вересень. Ось ця межа осіння.
Хай буде так, як він просить, хай буде воля його,
хай її стане на дихання і терпіння.
Просто дається вибір щедрот і отрут.
Просто ще одна чаша з домішками отрути.
Твориться мова людей, що лишились на осінь тут.
Не оминути її. Не перемовчати. Не оминути.