Пам’ять — річ складна. Нині відбувається процес демеморіалізації — свідомого або несвідомого забуття, нашої приватної чи колективної політики забування, підміни, ресемантизації, переозначення. Водночас відбувається процес утворення, бо ми з вами живемо — хочемо цього чи ні — у ситуації нової меморіальної культури. Я називаю це «експресивний порядок пам'ятування». Постмодерністи описували так життя на зламі суспільства споживання.
Експресивний порядок пам'ятування означає, що тут і зараз ми фіксуємо якусь пам'ять, ми її конструюємо, вибудовуємо, граємося з нею, як би це страшно не звучало, як з певними леґо-конструкторами. Паралельно наша спільнота (ми персонально, наші близькі, більші групи й об'єднання, врешті нація) тут і зараз намагається утворювати матеріальні й нематеріальні форми пам'яті.
Що таке місця пам’яті й чому вони важливі?
Класичне розуміння місць пам’яті дає французький історик П'єр Нора, автор багатотомника «Теперішнє, нація, пам'ять». Він визначає, що є місця пам'яті як місця ритуалів, згадок і споминів, а нація (тут перекидає місток до Ренара) — це переживання щоденних подій або те, що нас об'єднує як спільноту пам'ятання.
Нора казав про уявні, фізичні й нефізичні, ландшафтні, матеріальні й нематеріальні місця пам'яті. Згадаймо в'їзд у Донецьку область і стелу, яка була розписана великою кількістю військових, волонтерів, людей, які їхали на схід визволяти цю територію, боронити її від ворога або вибивати ворога з цієї території. У кожного й кожної з нас є своє відчуття до цієї стели. Для мене це щемкий особистий спогад: я народився й жив у Донецькій області, і щоразу, коли їздив до батьків, ця стела для мене була певним маркером рідності, оприявлення власної рідної території. Для когось це направду маркер смерті, для когось зараз і тут маркер страху, бо наші рідні чоловіки й жінки перебувають там, у небезпеці. Це також історія про велику любов. І про поезію:
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
І дивився на нас
весь Донбас,
весь Донбас,
припинивши роботу.
(Микола Холодний)
Це місце пам'яті може бути наповнено чим завгодно. Але сьогодні для нас це передусім колективний об'єкт і місце, у якому ми точно будемо поважати й думати гарно про людей, які там залишили певні знаки своєї присутності. Недавно трапилася ситуація, яка переросла в гучний скандал у соцмережах: одні волонтери вирішили, що стела має неестетичний вигляд і замалювали всі написи фарбою. Такий вчинок обурив насамперед військових, адже на стелі залишили написи й наклейки їхні побратими, які вже загинули. Однією з перших про це заговорила парамедикиня «Госпітальєрів» Ірина Цибух, яка, на жаль, згодом теж загинула.
Зараз стела знову поновлюється новими написами, військові залишають там свої прапори, знамена бригад, тобто додаткові матеріальні свідчення своєї присутності. І це означає, що в експресивному порядку пам'ятування — коли ми намагаємося тут і зараз якимось чином замалювати, стерти, причесати наше соціальне тіло, пам'ять про війну, яка тут і зараз, — одразу вибухає новими нашаруваннями, додатковими історіями, про які ми можемо говорити.
Колективна пам’ять
Теорія і розуміння пам'яті у XX столітті перегукуються із соціальною психологією, соціальною наукою взагалі, з гуманітаристикою, когнітивними науками тощо. Концепція колективної пам'яті впродовж десятиліть є предметом великих теоретичних і практичних дебатів. По певному великому періоду занедбання досліджень різних аспектів колективної пам'яті після 1980-х сьогодні відбувається поворот.
Французький соціолог і етнолог Еміль Дюркгайм, а потім його учень Моріс Хальбвакс великою мірою розробили початки розуміння колективної пам'яті. Дюркгайм вводить у наших науках ідею соціальної колективної пам'яті як певного набору усвідомлених практик, що виходять за кордони, межі, територію окремо взятих осіб. Учений каже, що, крім античності, певні ідеї існували в усіх соціальних групах, у всіх народностях й етносах. Наводить приклад: показує аборигенів Північної Австралії, церемонію передачі міфів, де оракул виконує певну роль трансмітера, передавача, містка між минулим і сьогоденням.
Передавач тут — це втілення певної божественності. Жрець — актор, який грає роль у спілкуванні між людьми з минулого й людьми сьогодення. Учений нагадує, що ці люди використовували ритми, танці — це допомагало наративізувати історію про минуле, щоб створити певне уявлення, естетизувати пам'ять. Дюркгайм каже, що таким чином у нас починають формуватися: 1) колективні уявлення про минуле, 2) колективні уявлення про самих себе. Тут ми з вами маємо говорити про пам'ять як набір ідентифікаторів.
Коли я кажу, що культурна пам'ять — це небо, під яким зібралися всі інші типи пам'яті, то маю на увазі Кліффорда Гірца та його розуміння культури. Він каже, що культура — це історично переданий зразок наборів значень, утілених у символах. Ми всі знаємо такий символ — свіча пам'яті, яку запалюємо в День пам'яті жертв Голодомору.
Культура — це система успадкованих концепцій, виражених у символічних формах, за допомогою яких люди спілкуються, увічнюють, розвивають свої знання про себе, життя і ставлення до цього життя. Це мова і всі способи, які допомагають нам обертати мову в будь-яку форму: поетичну, літературну, академічну, аудиторну, медійну, репову, музичну, мемну тощо.
Усе це створює символічні форми, які увічнюють і розвивають наші знання: архіви, музеї, могили, великі монументи й пам'ятки, фотографії — усе те, що здатне фіксувати пам'ять. І ми здатні зберігати цю фіксовану пам'ять про наше життя й передавати її.
Коли ми говоримо про культуру пам'яті й про культурну пам'ять, йдеться про найскладніші для операціоналізації, тобто для препарування нашого соціального тіла, операції, бо культура — це про все. Це й про те, як ми стоїмо в чергах до АТБ, як ми їмо, думаємо, матюкаємось, як думають про нас бабусі на лавці, як поводимо себе етично й естетично. Це про музеї й виставки, про високе й профанне. Це про богів, які мають домівки на Олімпі, і про наше ставлення до соціально незабезпечених або покинутих людей.
Класик у роботі з пам’яттю Алон Конфіно каже, що колективна, культурна або просто пам'ять — термін, який дуже часто люди використовують, не розуміючи повністю. Подібне сьогодні, наприклад, зі словами «наратив», «деколонізація».
Дистанція між історією та пам’яттю
Важливо розуміти дистанцію між історією та пам'яттю. Не кожен з нас може бути істориком з професійного погляду, адже професія історика вимагає набору певних стандартів, наукових методів, роботи з джерелами, верифікації. Це дуже складна, відповідальна, соціально важлива робота. Історія — це наука, яка вимагає конкретності й доказовості. Пам'ять — це те, що ми конструюємо, коли розповідаємо не про минуле, а про історію.
Історія — це конструктор минулого, а пам\'ять — це репрезентація конструктора історії.
Найперша й найголовніша точка зльоту розуміння цієї дистанції: минуле і ставлення до нього вимагає документів, перевірки й відстороненості об'єкта-дослідника як суб'єкта залучення. А от пам'ять не може бути відстороненою: усі ми з вами — залучені гравці. Ми можемо емоційно, негативно чи позитивно ставитися до процесів пам'яті або демеморіалізації, декомунізації, деколонізації, повернення свого, відторгнення іншого. Це ж усе наші реакції, тобто певний набір наших соціально впорядкованих ролей, чинників, дій. Пам'ятування — це дія, що вимагає від нас реакції, засобів, способів діяння, мови, говоріння або думання про дію та її результат.
У книзі «Соціальні рамки пам'яті» Моріс Хальбвакс вводить поняття «соціальні рамки» і «колективна пам'ять». Соціальні рамки — це когнітивні, пізнавальні, мисленнєві, нормативні структури різних систем. Я сказав би, що це наша валіза з цінностями, яку ми носимо щодня. Наша культурна дія і бездіяльність — це відтворення внутрішніх наборів цінностей. Хальбвакс каже, що це релігія, різні типи вірувань або невірувань, хороше, погане, добро, зло, чорне, біле, система міфології, набір сімейних цінностей, шкільних цінностей, друзі.
Сьогодні, в цю секунду, я одночасно лектор, син, друг, поганий, хороший. Це зовсім різні соціальні ролі. А професійні установки є рамкою, у якій ми перебуваємо і яка формує наші спільні, колективні уявлення про минуле. Не плутаймо з індивідуальними способами та схемами пам'ятання.
Теорія Хальбвакса як зацитована й залюблена, так і розкритикована одночасно і в гуманітарних, і в соціальних науках. Але вона є важливою фундаментальною концепцією в дослідженнях пам'яті, яку беруть за основу сучасні когнітивісти, нейролінгвісти, спеціалісти, які вже працюють з digital memory.
Трактування поняття пам'яті було своєрідним мінним полем, на якому можна легко підірватися, особливо після Другої світової. Кожен крок — потенційний ризик підриву соціальних порядків, неготовність визнавати своєї провини. «Бідна Німеччина!» — кричали німці після Другої світової війни. Усе ж перша хвиля дослідження цього питання в науці створила певну дискусію та побудувала маленькі містки, по яких ми почали стрибати й шукати, що таке пам'ять.
Культурна пам’ять
Визначення культурної пам'яті нам подарував німецький історик Ян Ассман. Він розділяє пам'ять на два типи і два способи:
культурна пам’ять як результат зберігання нашої життєдіяльності й думання, згадування про цю життєдіяльність у ритуалах, практиках, діях, процедурах і процесах;
комунікативна пам’ять, яка може бути жива, зафіксована або існує тільки протягом трьох-чотирьох поколінь, тобто коли ми передаємо її з вуст у вуста.
Потім з'являються теорії масової комунікації, які кажуть нам про медіатори цієї пам'яті, тобто про медіа як головний інструмент передачі інформації та пам'яті, а медіа — це я, ви, телебачення, радіо, TikTok, що завгодно.
Сучасні дослідження поняття пам’яті — це теж ходіння по мінному полю, підрив класичних теорій і намагання знайти нові сенси.
Американський психолог Баррі Шварц написав хорошу роботу, пов'язану з поняттям і теоретизацією колективної, соціальної, історичної пам'яті, концептуалізованої на Заході. Він каже, що практики й способи пам'ятування, які відбуваються на Глобальному півдні, не збігаються з теоріями, за якими слідує весь світ. Це дуже провокативно й цікаво.
Наведу як приклад Музей Геноциду Туол Сленг у Камбоджі. Це колишня середня школа, яку режим червоних кхмерів використовував як в’язницю з 1975 року до свого падіння 1979 року. Моторошне місце: у камерах, де тримали й катували ув’язнених, збереглися сліди крові, у музеї також зберігаються документи, одяг, черепи вбитих. І це теж спосіб пам’ятання.
Траєкторії роботи з пам’яттю
Розмірковуючи про колективну й культурну пам’яті, Шварц каже, що в нас є дві опції роботи з пам’яттю:
1) колективна пам'ять — це модель суспільства, антропологічне дзеркало, відображення суспільних теперішніх проблем, думок, страхів, цінностей, способів думання, наборів уявлень тощо;
2) пам'ять як модель для суспільства, інституціоналізована пам'ять, що її ми можемо називати частиною історичної політики, конструювання пам'яті або конструктивістський підхід до роботи з пам'яттю.
Пам'ять працює для нас як навігатор в автомобілі. Вона як дзеркало, де ми бачимо себе такими, як є: із совєтським чорним гранітом, з різними великими монументами, які нам подобаються чи ні, з кладовищами, з нашим ставленням до творів мистецтва, з музеями, ритуалами. Це відображення очікувань, страхів і бажань. Пам’ять може працювати як модель для суспільства, бути виховним інструментом, об’єднавчим механізмом. А може бути засобом контролю — це те, що використовують в авторитарних і тоталітарних режимах.
Ми з вами перебуваємо в абсолютно унікальній для нас самих, нашої спільноти й нашого суспільства ситуації роботи з пам'яттю, процесу пам'ятування. Аляйда Ассман казала, що є функціональна накопичувальна пам'ять, навколо якої або з якою ми працюємо, яка допомагає нам утворювати комеморативні практики, ритуали. Покладати квіти, не забути Каховку й протести, пам'ятати неймовірну гордість за людей у Мелітополі. Функціональна накопичувальна пам'ять допомагає нам розуміти, що Донецьк був, є і буде Україна. Це та пам'ять, через яку ми йдемо на кладовище в українській релігійній православній традиції, проводимо певні ритуали під час поховань, бо так треба.
Життя інколи саме собою відштовхує функціональну пам'ять на маргінеси. Хто був у Києві на Майдані або на Михайлівській площі, той бачив, як відбувається процес утворення функціональної пам'яті тут і зараз. На стіні Михайлівського собору висять фотографії загиблих героїв України — це символ скорботи й вдячності. Ця пам’ять була утворена як спорадична, коли необхідно моментально зафіксувати тут і зараз горе, трагедію, травму як терапевтичний ефект голосу: щоб мене почули, побачили. У цей момент вона перетворюється на набір функцій, тому що до стіни на Михайлівському соборі президент, представники Кабміну, посли носять квіти, це стає місцем ритуалів високої й великої політики. Одночасно це місце скорботи для рідних і всіх тих, хто хоче й може туди піти покласти квіти.
Питання в тому, яка частина з нашої функціональної пам'яті переходить у накопичувальну. Це якісь ритуали, словник, політичний дискурс, набір метафор, тобто частина того, що переходить у накопичувальну пам'ять і залишається в нашому з вами великому архіві. У нашому випадку ми можемо говорити про версію інституціоналізованої та неінституціоналізованої пам'яті. Під інституціоналізованою пам'яттю я маю на увазі цілу, наявну, ту, що має і буде існувати. Я називаю це інфраструктурою пам'яті.
Інфраструктура пам\'яті — це набір наявних об\'єктів, місць, нормативно-правових актів, музеїв, доріг, ландшафтів: усе, що формує екосистему пам\'ятування.
Також є визначення інституціоналізованої пам'яті як культурної колективної пам'яті. Інституціалізована пам'ять — це відповідальність держави, діалог громади, а також партисипативність й інклюзивність. Наявність цих інститутів робить щось інституціалізованим. Інституціалізована пам'ять — це не історична політика, а система, в якій присутні елементи нашої пам'яті.
Ба більше: ритуал поховання військових, що вписаний у закон про поховальну справу, також є частиною інституціалізованої пам'яті. Щоденна хвилина мовчання о 9-й ранку є частиною функціональної пам'яті, але досі не персоніфікована й для кожного має різний сенс. Я впевнений, що після нашої перемоги залишиться одна хвилина мовчання на рік, як, наприклад, в Ізраїлі. Ця практика інституціалізована, бо є указ президента, що визначає цей ритуал.
Неінституціоналізована пам'ять дуже поліфонічна. Вона зафіксована в TikTok, у Facebook, вона викричана й проплакана. Це всі низові практики роботи з минулим, які не мають домовленості: пам'ятники, пам'ятні дошки, алеї слави й т.д. Це те, що допомагає пережити ситуацію соціальної катастрофи, в якій ми перебуваємо.
Багато українців переживають війну вперше. Тому я намагаюся дивитися на процес думання про культурну й колективну пам'ять в Україні очима феноменолога. Робота із сучасною колективною пам'яттю — це абсолютно унікальний досвід: боротьба із совєцькою спадщиною, способи осмислити, що таке колонізоване й деколонізоване, розбитий Охматдит, убиті люди, наші намагання вижити в різних траєкторіях. Уперше ми намагаємося по-різному зафіксувати наш досвід, ідентифікувати, хто свій, а хто чужий. Ми з вами точно знаємо, що ми не такі, як росіяни. Ми починаємо шукати власний шлях, усвідомлювати себе як політичну націю. У нас не було іншого досвіду, крім совєцького, а до того — імперського.
Зараз відбувається примат практичності над теоретизацією. Це викликано повільністю держави у формуванні нової меморіальної культури. Але люди кожного дня втрачають рідних, треба тут і зараз формувати матеріальні й нематеріальні способи пам'яті про загиблих. Примат практичності означає, що нам треба формувати й говорити про такий спосіб колективної культурної пам'яті, яка здатна до вітальності. Тоді ми можемо розглядати пам'ять і як певний інструмент, який колективно рятуватиме нас від травматичного досвіду. Наразі ми формуємо пам'ять як модель для суспільства. Постає питання про травматичні досвіди, співпрацю з радянським режимом, про українців, які вбивали та зраджували. Ми причісуємо українське соціальне тіло, ідеалізуємо його. Постає питання, чи готові ми до відвертих розмов про минуле, чи настав час для чесної дискусії.
Актори формування колективної пам’яті
Варто придивитися, хто сьогодні є акторами, дієвцями формування нашої колективної чи культурної пам'яті. Представники інституціалізованої пам'яті, Верховна Рада, Офіс Президента, Український інститут національної пам'яті, конкретні постраждалі, цілі групи: цивільні та військові. Це різні способи роботи з пам'яттю. Які установки несуть релігійні лідери, яку соціальну рамку вони формують, як вони благословляють на захист чи відбиття і т.д. Недержавні організації (НДО) очевидно сьогодні чи не найсильніші актори пам'яті. Бо це про нетворкінг, про мережування, конфліктні способи роботи з минулим. Це про те, як громадянське суспільство здатне працювати з різними формами, ідеями, героями минулого.
Є міжнародні організації, інвестори, які підтримують НДО й готові надати можливість працювати з міжнародними проєктами, видавати гранти на дослідження, різні способи роботи з минулим. Тут залучені музейники, історики, філологи, комп'ютерники, люди, які володіють спеціальним набором знань й інструментами для роботи з різними формами минулого. Бізнес як частина соціального капіталу хоче фіксувати й матеріалізувати пам'ять про країну, а також про себе, про свій вклад у боротьбу з ворогом. Також це громадські активісти, інфлюенсери, лідери суспільної думки, блогери високих і низьких жанрів, ті, хто розкладає карти таро й каже нам, що буде завтра. Вони так чи інакше впливають на нашу свідомість. Вони працюють з тією реальністю, яка переходить у файли, в архіви минулого.
Також це локальні громади: ОТГ, села, селища. Це митці, їхній окремий погляд людини з тонкою шкірою, художнє сприйняття світу, особливий спосіб фіксації інформації. Варто згадати прекрасну різнопланову виставку в Українському домі, яка була присвячена переживанню спільного досвіду війни. Також це, звісно, правозахисники, тому що пам'ять не може існувати без судових процесів, без архівів, без закону як такого.
Коли ми думаємо про те, що пам'ять — це антропологічне дзеркало, то постає питання, у кого ми відбираємо голос, кого маргіналізуємо, кого ми не хочемо слухати. Це професійне питання для дослідника, а також просто людини, яка живе в спільноті, це про інклюзивність і партисипативність. Це про включеність у спільний проєкт формування нової меморіальної культури. І для мене це питання важливіше, ніж питання розуміння, хто є гравцями пам'яті. Мішель Фуко казав, що дискурс починається з місця його відсутності. Ми завжди маємо досліджувати те, чого точно немає в полі наших пошуків.
Механізми роботи з пам’яттю
Варто також говорити про механізми роботи з пам'яттю. Їхня мета — виховувати суспільство, допомагати йому пам’ятати. Але з’являється питання про роботу, інтерпретацію, бо механізми є і для інтерпретації, для зберігання, репрезентації, для передачі назовні, на весь світ. Механізми — це матеріальні й фізичні об'єкти. Це монументи й меморіали, площі, статуї, усі значні об'єкти та місця пам'яті. Окремо це військові меморіали, а також присвячені специфічному досвіду: пам'яті Чорнобильської трагедії, Голодомору, геноциду.
Музеєфікація — це збереження, фондування. Також це про роботу сучасного музею в принципі, про діалогізацію музею із суспільством, диджитал-формати музею, способи роботи з архівуванням і фондуванням музейних матеріалів. Це також про архіви: цифрові, персональні, колективні. Це про способи роботи з минулим, тобто про репозиторії для збереження документів, запис усних свідчень учасників цієї війни. Архів першоджерел, архів телеграм-каналів, де поширюють, наприклад, геноцидні заклики знищити українців. Такі архіви потенційно можуть бути свідченнями під час судів, це документи цієї війни.
Механізмом роботи з колективною пам'яттю є система винайдених традицій і комеморативних практик за Еріком Гобсбаумом. Під комеморативними практиками я розумію наші календарні свята, які формують спільну залученість: дні пам'яті, День Незалежності, історичні свята, День Соборності України. Вони семантизують нас, дають прямі й конотативні значення, які відсилають нас до роботи з минулим, яким воно було, умовно кажучи, до фактологічної історії, наприклад, до Акту злуки УНР і ЗУНР.
Важливими є ритуали й церемонії. Купа моїх західних друзів у захваті від нашого ритуалу поховання військових — прихилення коліна. Вони вважають, що це дуже зворушливий ритуал і комеморативна практика.
Ритуал покладання квітів, запалювання свічки пам'яті, різні молитовні ритуали, публічні і приватні. Свічку пам'яті ми запалюємо в себе вдома, як правило, на підвіконні. Це приватний ритуал, наш особистий простір, при тому що він комунікує з іншими приватними ритуалами, і в спільності це утворює колективну комунікативну практику. Ці ритуали й церемонії створюють спільну культурну пам'ять, роблять її живою.
Очевидно, механізми роботи з пам'яттю — це освітні процедури, робота з документами минулого, виховання істориків, викладання історії в школі. Це підручники, методологічна робота, академічні дослідження: антропологічні, соціологічні, соціальні, історичні, культурологічні. Окремими механізмами роботи з пам'яттю ми можемо називати медіа різних видів: телебачення, радіо, Netflix, YouTube, документальне й художнє кіно. Є чудовий англійський дослідник публічної історії Розенстоун, який написав книжку «History on Film/ Film on History», де показує різницю між історичним ігровим фільмом та історичним неігровим, тобто чому люди здебільшого люблять історичне ігрове кіно. Тому що в цьому форматі, як і на телебаченні, як правило, на екрані одночасно відтворено все: фон, одяг, стиль, музику, стиль життя.
Згадайте фільми про Давній Рим: ми бачимо колони, одяг, створюється об’ємний образ присутності всередині історичних подій. Розенстоун пише, що історики вивчають це окремо: окремо етнічність, окремо одяг, культуру, економіку, соціальні ієрархії й т. д. Медіа й популярна культура загалом є дуже важливими, тому що вони дрібнять наші колективні уявлення й пам'ятування. Можна говорити про музику, як ми повернулися, наприклад, до цього напівджазового українського музичного простору 1960-х – 1980-х років. У TikTok молодь співає «Троянди на пероні» й купу інших класичних пісень. І зараз це не просто мода, це драйв. Це аспект нашої роботи з минулим. І тому музика значить багато, це механізм і форма рефлексії, формування культурної пам'яті.
Також варто згадати проєкти публічної історії. Є один гарний приклад з Філадельфії. Це велике мультинаціональне місто з неймовірною культурою, красотами, зі своєю специфічною історією, місце створення й формування Америки. Історія така: приблизно 10 років тому студентка з Філадельфії, пишучи магістерську роботу з публічної історії, раптом розуміє, що їй не вистачає певних колективних уявлень про своє місто. Тому вона вигадує проєкт, який називає «Фургон пам'яті». Дівчина бере фургон, мікрофон, пізніше камеру, наповнює цей фургон різними солодощами й напоями, починає їздити в бідні райони, куди, як правило, туристи не заходять. І фургон раптом стає місцем збору різних людей, які починають спілкуватися, згадувати минуле. Потім він перетворюється в пересувний музей, куди люди починають зносити свої фотографії, плівки, документи про минуле, про свій район.
І з маленької ідеї фургона пам'яті, коли ми даємо голоси тим, хто хоче говорити, ми починаємо працювати з проєктами публічної історії. Проєкти публічної історії — це та історія, де немає вигадок, яка, як правило, заснована на фактах і доказах, але виходить за рамками академії та може показувати нашу здатність роботи з минулим. Це очевидна система законів і також те, що ми називаємо «пам'яттєвий активізм».
Пам'ять дуже динамічна. За неї варто боротися, бо росіяни створюють щодо нас «систему організованого забуття» (за Полом Конертоном). Маємо просту хронологічну лінійку: з 2014 по 2022 рік існував інший спосіб думання про цю війну, спосіб роботи з минулим і меморіалізація, навіть ритуал військового поховання й інший спосіб формування сектора поховань. І ми танцювали навколо певних груп та ідей, організовуючи нашу колективну допомогу. А тепер ми перебуваємо в ситуації війни з 2022 року, яка не завершилася, і ми абсолютно по-іншому почали працювати з пам'яттю та з темами в суспільному просторі. Ми ще не знаємо нашої точки зупинення, не знаємо, що вилізе в нашій колективній пам'яті після завершення цієї війни.
Це означає, що меморіалізація як процес завжди тривалий. Ми можемо бути жертвами нав'язаної пам'яті. І в тому числі страшенна складність роботи з пам'яті як такою, попри те, що в нас існує багато матеріальних об'єктів, пам'ятників, світових практик. Це динаміка, як і наші емоції. Особливо в ситуації соціальної катастрофи, де ми наче на американських гірках: то трошки підіймаємося, то падаємо так, що немає сил дихати. Так само робота з минулим, героями, літературою, ідеями навколо минулого.
Демеморіалізація як сучасний тренд
Наразі в Україні й у світі існує тренд демеморіалізації, тобто категоричного забуття чи відторгнення минулого. Це дуже конфліктне місце, скоріше для глибокої професійної розмови. Я за декомунізацію, але треба зважати на механізм, способи, інструменти, якими варто це робити. У світі все більше трендів на диверсифікацію просторів пам’яті.
У цьому контексті хочу навести мого улюбленого на сьогодні дослідника. Це сучасні, великі, хороші, досить дискутивні, страшенно зараз обговорювані думки Майкла Ротберга та дві його книжки: «Залучений суб'єкт поза жертвами та злочинцями» та «Мультинаправлена пам’ять». Ротберг дивиться на першу-другу хвилю роботи з пам'яттю й каже, що це все добре, але османи, німці, європейці, тоталітарні режими завжди працювали з двома історичними ролями: жертвами й злочинцями.
Він пропонує подивитися на дуже складні ролі, які відіграють люди та групи людей у далекій історії, в історичних процесах, у сучасних соціальних процесах, поза бінарною рамкою мислення жертва — злочинець. У 2019 році вийшла книга Ротберга «The Implicated Subject» («Залучений суб'єкт пам'яті»). Ротберг вводить термін залученого суб'єкта, щоб описати тих, хто не є ані прямою жертвою, ані прямим злочинцем, але хто одночасно може сприяти злочинам, наприклад, отримуючи вигоду для себе чи як мовчазний співучасник системного насилля. Тобто ти не злочинець напряму, але ти робиш чи не робиш щось, що ставить тебе поруч зі злочинцями.
Цей термін підважує велику довгу дискусію про відповідальність і співучасть конкретних людей і великих груп у жорстоких, несправедливих історичних процесах. Науковець пише, що треба розширювати рамки соціальної відповідальності. Це важливо для нас із вами, бо це війна не Путіна, це війна залучених суб'єктів. Ротберг пише, що ця бінарність між жертвами та злочинцями є абсолютно примітивною, її недостатньо для розв'язання інших складних питань: що таке насильство, співучасть у насильствах і соціальній нерівності. Він наводить приклади колонізованих і постколонізованих територій, показує, як це пов'язано з процесами глобальної історії, з неоліберальними процесами, неоліберальними демократіями, які сьогодні утверджуються чи розвиваються.
Інша його концепція викладена в книзі «Мультиспрямована пам'ять» 2019 року. Він каже про те, що колективні спогади про різні історичні події взаємодіють, впливають і формують одні одних у динамічний спосіб. Це провокативна ідея, бо до цього вважали, що певні колективні уявлення матеріалізовані в пам'ятках, мистецтві, ще в чомусь. Він же каже, що спогади є динамічними, плинними, взаємопов'язаними, вони посилаються одне на одного. Це дискутує з концепцією конкурентної пам'яті, яка каже про те, що спогади про історичні травми різних груп конкурують між собою за суспільну увагу й визнання. Ротберг пише, що поняття мультиспрямованої пам'яті існує всередині полідіалогізованої пам'яті з різними історичними процесами, які є досить провокативними та складними.