Лідія Аполлонова
Для мене Тіберій є невід'ємною, незамінною фігурою в культурному процесі. Я виросла в Києві, і мої перші спогади про Тіберія сягають дитячих років — це кінець 1990-х — початок 2000-х. Я сприймала його як надзвичайно важливого художника, який дуже любить колір; це мене надихало й зачаровувало. Одне з таких яскравих вражень — це тотальна живописна інсталяція синього кольору 2000 року, що охоплювала цілу кімнату Центру сучасного мистецтва, який розташовувався в Києво-Моглянській академії. Я потрапила на цю виставку з мамою і добре пам’ятаю той простір тотального синього, який залишив відчуття анестезії.
Проєкт «Кола Сільваші» важливий для мене перш за все як досвід спілкування з Тіберієм. Я, власне, погодилася взяти в ньому участь, щоб спілкуватися з художником, а також з моїми колегами-кураторами. Для мене цінне це коло, яке сформувалося під час роботи над виставкою. Ми мали унікальну можливість показати в одному виставковому просторі фігуру масштабу Тіберія, оприявнити зв'язки з українським і світовим мистецтвом, показати його практику в динаміці, різні медіа, перехід від фігуративного до нефігуративного живопису… Це був виклик, але і дуже надихаючий дослідницький процес.
Важливо, що цей проєкт відкриваємо саме зараз — бо він і про нас, про нашу спадщину. До того ж музеї зараз не показують своїх колекцій, і цей проєкт пропонує альтернативну можливість доторкнутися до спадщини, дослідити її. Подібні проєкти важливі для спільноти, вони впливають на формування культурного ландшафту країни.
Ольга Балашова
Тіберій для мене — один з найважливіших художників, які живуть зараз із нами в одному часі й просторі. І важливий він не тільки для мене особисто, але й для всього українського мистецтва, для його історії. Цьому і присвячена виставка: вона розповідає про значимість подібних людей, які здатні довкола себе організовувати процеси, об’єднувати спільноти, створювати сенси, продукувати теорії, що матимуть велике значення надалі.
Я перебуваю у професійному та дружньому діалозі з Тіберієм: було декілька років, мабуть, 2015–2016, коли ми зустрічалися кожної п'ятниці й розмовляли в його майстерні по три години, не менше, іноді більше. Це були розмови про мистецтво загалом, про історію мистецтва, про мистецтво Тіберія, про життя, про творчість, про сенс і життя, і творчості. У мене є всі ці записи — ми тоді думали писати книжку, але так і не спромоглися.
Потім, коли у 2017-му ми планували створення Музею сучасного мистецтва, я казала, що ця інституція потрібна хоча б для того, щоб зробити велику, справжню ретроспективу Тіберія Сільваші, щоб усі могли усвідомити масштаб й оцінити внесок цього дуже великого нашого сучасника. І ось у 2024-му ми зробили це!
Тіберій — людина культури, що зшиває пласти різних епох, будує мости між часами, між поколіннями. Будь-яка культура — це система зв'язків, і на виставці «Кола Сільваші» всі ці зв'язки будуть оприявлені, їх можна буде побачити, відчути, про них можна буде поговорити. Усі ці розриви, якими сповнена українська культура, вони тут заповнюються, латаються, і уважний глядач зможе це все відчитати. Але в той самий час відвідання виставки може бути просто імерсивним досвідом, коли ти бачиш навколо себе багато естетичного, звертаєш увагу на те, що не потребує слів для описання. На колір, на нюанси, на світло, на фактури, на їх поєднання. І це дасть можливість кожному глядачу знайти себе й відчути.
У Сільваші є твори — можливо, саме вони справили на мене найбільше враження, — яких ніхто ніколи не бачив, тому що вони існують тільки в голові автора. Це задумки відео, які він багато років виношував. І от одну таку роботу ми втілили на виставці. Ми зняли відео з режисеркою Сашою Плетенецькою за задумом Тіберія. Це дуже цікавий експеримент. І це те, чого не вистачало, аби усвідомити масштаби цього художника, якого часто звужують до абстракціоніста. Ми хотіли розбити це кліше, показати невичерпність його таланту.
Нам довелося подолати скепсис щодо такої нашої амбіції, боротися з упередженням, що «культура не на часі», адже це, можливо, найдорожчий і найвартісніший персональний проєкт, присвячений сучасному художнику, за весь час незалежності. І його довелося робити за відсутності системної підтримки, державного фінансування, усвідомлення з боку суспільства важливості таких проєктів. Викликів достатньо, але ми розуміємо, що в нас не буде іншого часу для подібних ініціатив.
Анна-Марія Кучеренко
Для мене Тіберій Сільваші — у першу чергу, звісно, художник, у другу — теоретик. Перша асоціація з ним — це його майстерня, де ми провели досить багато часу, коли готували цю виставку. Це простір, де геть по-іншому вічуваєш час, настрій, температуру, це простір безпеки, який огортає затишком.
Проєкт «Кола Сільваші» важливий тим, що це ретроспектива, створена в постійному діалозі з художником. Під час її підготовки я змогла подивитися на практику Тіберія під дещо іншим ракурсом і в більш широкому контексті. Дуже важливою для мене є серія робіт на картоні, створена після початку повномасштабного вторгнення і представлена на виставці. Після 22 лютого дуже багато художників змінили свою практику, почали створювати якісь плакати, агітаційні матеріали, працювати в режимі постеру. Але Тіберій продовжив ходити до майстерні, працювати з нефігуративним живописом, зберігаючи всі свої принципи й засади. І для мене це надзвичайно важливий жест. Єдине, що змінилося, — це, можливо, розмір його робіт: вони стали меншими.
Узагалі Тіберій — це художник, який весь час працює фактично з однією роботою, він наче пише — якщо користуватися його словником — одне метаполотно разом з усіма іншими живописцями. Для мене важлива ця тяглість, особливо в наш час глобальної катастрофи, коли ми шукаємо ґрунт під ногами, шукаємо ідентичність. Якщо розглядати історію українського мистецтва, це весь час перевідкриття тих, хто перевідкривав інших, і так далі. Тож зараз важливі проєкти, присвячені практиці одного художника — так вибудовується певний історичний погляд на українське мистецтво. А Сільваші — це художник, через практику якого можна простежити все ХХ століття. Його викладачкою була Тетяна Яблонська, а в неї викладав Федір Кричевський. Тіберій був знайомий з Параджановим, з Якутовичем. Це людина, навколо якої можна читати історію українського мистецтва.
Борис Філоненко
Тіберій Сільваші з'явився в моїй арткритичній практиці у 2012–2013 роках. Для мене це передусім дуже важливий співрозмовник, з яким я маю можливість і щастя інколи говорити про доволі різні речі. Найперше для мене важлива специфічна мова, якою Тіберій спілкується: його теоретичні побудови й думки розвиваються довго, дуже-дуже маленькими порціями, вони змінюються, уточнюються. У розмові з ним є питання, які постійно повторюються: про картину, живопис, мистецтво. А також і неочікувані питання. Наприклад, ми багато говорили про футбол і його зв'язок з мистецькими теоріями Тіберія — він багато грав у футбол на позиції воротаря. Або могли говорити про комікси, відштовхуючись також від його питань до мистецтва.
Окрему вагу для мене становить та частина практики Тіберія, яка складається з його текстів. І на нашій виставці, і для мене особисто цей художник не обмежується своєю прямою дією, роботою фарбами на полотні або з об'єктами в просторі. Він міксує різні матеріали, проблематизує межі живопису, але також багато років він пише тексти, має певну стилістику, знаходить вдалу метафору до кожного тексту про художника чи художницю. І це та територія, на якій Тіберій робить те, чого він не робить у своїх просторових виставкових проєктах. І це одна з тих речей, які виокремлюють Тіберія Сільваші з-поміж інших — його постійна теоретизація і власної практики, і практик інших художниць і художників.
Виставка «Кола Сільваші» — це проєкт, у якому через фігуру одного художника ми можемо побачити дуже багато різних зв'язків. Це і зв'язки між художницями й художниками, які працюють зараз, і перегляд історії мистецтва в Україні й історії мистецтва загалом. Для мене цей проєкт також важливий як просторовий експеримент: Український дім не найпростіший простір. Але саме з Тіберієм у нього легко заходити, бо це художник, який говорить про мистецтво, виходячи за межі картини, за межі вузьких форм розуміння мистецтва.
Західні куратори й кураторки часто порівнюють Український дім з Музеєм Ґуггенхайма. Але різниця в тому, що УД — це максимально неінклюзивний простір, на відміну від Ґуггенхайма, в якому є суцільний пандус. В УД сама архітектура незручна, не людського масштабу. Також це будівля з історією, думаю, для багатьох людей там усередині досі є сформований колективним несвідомим величезний пам'ятник Леніну.
Коли ми обирали назву проєкта, шукали формат, у якому через найменшу кількість слів зможемо найбільше розкрити зміст виставки. Тож нам ішлося про систему кіл, яка виникає в різних контекстах, у тому числі в архітектурі цього простору. Ще задовго до цього проєкту Тіберій часто говорив про УД, що варто переосмислити цю будівлю в категоріях Дантового пекла з його колами. Пам’ятаємо з тексту Данте, що в тих колах збиралися доволі цікаві люди. Тож на виставці теж якоюсь мірою кожен поверх населений різними колективами художниць і художників, і це система кіл, яку пропонує сама архітектура.
Крім того, так сталося, що в останні роки УД став форумом різних поглядів на те, як сьогодні можна писати історію українського мистецтва, його генеалогію. Звідки це мистецтво починається? Хто його головні героїні й герої? Виставка «Кола Сільваші» проходить після проєкту «Протагоністи», де вагомою частиною були роботи Тіберія, і «МАТЕРІЯ MATTERS», яка вже назвою відсилає до дуже важливого для Тіберія виміру мистецтва. Тож важливо не лише те, що проєкт «Кола Сільваші» відбувається саме зараз, а й те, що він проходить саме в цьому просторі.
Ярослав Футимський
Для мене Тіберій — це художник-абстракціоніст, людина повітря, людина-метелик, яка допомагає зв'язувати контекст українського мистецтва і дає можливість вкласти в якусь логічну перспективу все, що відбулося в українському мистецтві за останні 100 років або й більше. Цьому і присвячений проєкт «Кола Сільваші». Він і про досвід роботи в команді, і про можливості перебувати в музеї на етапі творення, і про можливість комунікації з людьми, що зв’язують твій досвід з досвідом історії мистецтва.
Загалом це дуже масивний проєкт, який багато чого оприявнює. Робота в такому великому кураторському колективі стала для мене досвідом ідеальної спільної роботи, коли великий колектив може досить тривало працювати над дуже детальним розглядом усього контексту виставки з увагою до історичних подій, до конкретних людей.
Зараз важливі всі виставки, які можуть нам розповідати про історію. У першу чергу через постійне обнулення, обривання всіх історичних наративів у нашій локальній історії. Це стосується не тільки повномасштабної війни, з котрою ми живемо щодня, але й загалом історичної української недалекоглядності.
Виставка «Кола Сільваші» триватиме до 27 жовтня.
