Тим, хто не дивився чи не пам’ятає оригінальної картини, нагадаємо кількома словами сюжет, адже він тісно пов’язаний з «подвійним Бітлджюсом».
Молоде подружжя Метлендів гине в автокатастрофі й дізнається, що християнської концепції загробного світу не існує. Натомість є цілий унікальний всесвіт привидів, який має власну, у всіх сенсах пекельну бюрократію. Метленди стають заручниками свого будинку, який не можуть полишити й до якого вселяється подружжя Дітців: ексцентричний чоловік-бьордвотчер (Джефрі Джонс), його дружина-мисткиня (Кетрін О’Гара) й донька-готеса Лідія (Вайнона Райдер). Щоб вигнати Дітців, Метленди звертаються до Бітлджюса (Майкл Кітон) — це демон-трикстер, який практикує біоекзорцизм, тобто виганяє живих зі світу мертвих. Однак виявляється, що Бітлджюс — це суцільний хаос і кошмар. Залагодити питання між Дітцами, Метлендами й Бітлджюсом вдається Лідії Дітц, яка має дивний вроджений талант бачити примар.
У 1988 році цей фільм мав щонайменше незвичний вигляд. За відомим прислів’ям, у кожного в голові свої таргани. Так от, у голові Тіма Бертона одні таргани жеруть плоть інших. Режисер навчився сублімувати це у творчість і зажив слави темного казкаря Голлівуду. Гротеск, абсурд, макабр, чорний гумор, химерна графіка і костюми в поєднанні з постійними рефлексіями навколо тем смерті, скорботи, втрати, інакшості й життя після смерті стали фірмовими у творчості Бертона, з чим би він не працював, від кінокоміксу про Брюса Вейна до екранізацій Льюїса Керрола.
Останні роки кар’єра Бертона йшла під три чорти. Кабальні контракти з Disney і робота над фільмом «Дамбо» перетворили й самого режисера на загнане циркове слоненя, яке змушують виступати на арені під страхом батога. Свій біль від роботи з «мишачою компанією» Бертон висловлює у кпинах, які вставляє в новий фільм. «Бітлджюс. Бітлджюс» можна вважати своєрідним повернення Тіма Бертона на великі екрани, причому в кількох вимірах. По-перше, це фільм, який не залежить від Disney, а тому режисер міг дати волю химерній уяві. По-друге, це повернення Бертона до початків: темних і похмурих, але все ж кумедних і повчальних історій.
Сюжет нового «Бітлджюса» знову розгортається навколо сімейства Дітців. Лідія подорослішала, але це все ще Вайнона Райдер. Тепер вона веде токшоу про привидів. А також намагається налагодити стосунки з донькою Астрід (Дженні Ортега, яку Бертон планує знімати, здається, скрізь — як свого часу Джонні Деппа). Ці стосунки розладилися через смерть першого чоловіка Лідії, батька Астрід. А ще на носі весілля Лідії з продюсером її шоу Рорі (Джастін Теру). До всього додається ще й смерть батька Лідії, якого з’їла акула. Це, до речі, не випадково, адже актора Джефрі Джонса визнали винним у виготовленні та зберіганні дитячого порно — тож на відміну від решти старої гвардії з 1990-х, йому роль у новому фільмі не дісталася.
Поки у світі живих відбуваються сімейні мелодрами, у світі мертвих киплять не менш палкі пристрасті. Степлером по шматках зшиває себе готична femme fatale і секс-дементорка Долорес (нинішня партнерка Бертона Моніка Белуччі). Вона оголошує полювання на свого колишнього — Бітлджюса. Запобігти злочину зголошується детектив Вулф Джексон (неймовірно смішний у цій ролі Віллем Дефо), який у світі живих був актором детективних неонуарів.
Може здатися, що у фільмі занадто багато сюжетних ліній. І це дійсно так. Функціональність їх досить обмежена, і добру частину хронометражу Бертон намагається пояснити, як вони працюють у цьому химерному всесвіті. Однак надмірна кількість сюжетних ліній і персонажів (а в рецензії загадані далеко не всі) вдало скомбінована завдяки любові режисера до буфонади й готичного гротеску. Бертон фактично перетворює фільм на один великий дансмакабр, чий гумор переливається усіма відтінками чорного.
Знімаючи «подвійного Бітлджюса», Бертон ніби переосмислює не попередню історію про демона-трикстера, а власну творчість. Знімаючи першого «Бітлджюса» наприкінці 1980-х, він був нікому не відомим режисером казкових телефільмів, а історія з Майклом Кітоном у головній ролі стала квитком у велике кіно. Його авторська мова ще перебувала у процесі формування, досвіду знімань повнометражного кіно режисер мав небагато, та й бюджет стрічки був не те щоб великим. Натомість у 2024-му Бертон — визнаний автор з великим досвідом і доступом до серйозних бюджетів. Тож поява через 36 років продовження історії про першого в кар’єрі режисера героя виявляється своєрідним бенефісом.
Бертон не боїться жартувати на гострі теми й висміювати, наприклад, безкінечне «пропрацювання травм». У нього достатньо грошей і репутації, щоб дозволити собі показувати на екрані будь-що, що підказує йому збурена фантазія. Та найважливіше, що після років намагань вбудуватись в індустрійний всесвіт фільмів на замовлення режисер нарешті отримав повноцінну змогу говорити як автор великобюджетного кіно. Бертон проговорює тему трауру та скорботи, яку голлівудські режисери переважно воліють оминати. Він говорить про те, що кожен може переживати скорботу по-різному: хтось закривається в собі, а хтось влаштовує перформативні практики з аспидами (їх у фільмі «грають» комп’ютеризовані бразильські райдужні удави). Та зрештою кожному доведеться прийняти втрату й жити далі — цей висновок Бертон, як би іронічно це не було, подає в дусі діснеївської казки. А подвійна назва «Бітлджюс, Бітлджюс» натякає нам на продовження — адже щоб викликати демона-трикстера в новому фільмі, його ім’я потрібно проголосити тричі.