У мороку перших днів війни проблиск світла стався для мене зранку 26 лютого 2022 року. Усю ніч неподалік від нашого села на Київщині тривали тяжкі бої за Васильків. Ми бачили спалахи в небі, чули вибухи, черги пострілів і глухий звук падіння літака, від чого здригнулися стіни. Пізніше ми дізналися, що це наші збили російський Іл-76 з їхнім десантом, а тієї ночі російська ДРГ, перевдягнена у форму Нацполіції, розстріляла бійців ТрО на КПП біля Василькова. Я заснула лише на кілька годин перед ранком. Прокинулась від яскравого сонця, відразу схопила телефон і побачила новини. Нічні бої з окупантом уже в Києві, біля станції метро «Берестейська». На Солом’янці російська ракета влучила в житловий будинок.
На Житомирській трасі наші підірвали міст біля Стоянки, щоб не допустити просування ворожої техніки у столицю.
Треба було купити продукти, корм для собаки, зробити бодай мінімальний запас ліків. Біля нас на трасі — два великі супермаркети. Ми заїхали в перший, і я відразу відчула атмосферу та настрій людей. Серед порожніх полиць швидко й зосереджено рухаються візки, їх штовхають переважно одною рукою, друга рука тримає телефон. Буквально кожен на зв’язку з рідними. Поліфонія голосів, уривки розмов, фраз. Похмура хроніка того часу. Чиїсь діти перетинали кордон, чиясь родина другу добу добирається до Львова, чиїсь батьки опинилися вже в окупації, хтось розповідав дружині, що в супермаркеті не лишилось нічого, крім осетрини й червоної ікри, хтось радився з друзями, чи варто евакуюватися, бо не наважується покинути дім. В аптеці розкупили все заспокійливе, люди вигрібали антисептики, бинти та пластирі.
Касири, продавці — страшенно нервові й напружені. Супермаркет приймає лише готівку, термінали не працюють. З банкомата готівку забрали раніше, тому я вийшла на вулицю ні з чим.
Ми заїхали на блокпост і запитали хлопців, чи потрібно щось купити. Вони просили лише одного — сигарет. На трасі був ще один супермаркет — «Сільпо». Я зайшла туди, ні на що особливо не розраховуючи, і потрапила знову в зосереджену штовханину й уже знайомий вайб. Бетонна плита напруги та страху була відчутна й тут. Десь у глибині промайнули великі полиці з хлібом, який саме вивезли з пекарні, тож люди кинулися набирати свіжоспечені багети й темний хліб. І от цієї миті звідкись з’явилася біла сорочка. Я не пам’ятаю обличчя того чоловіка, тим паче не пригадую напису на його бейджі, просто було зрозуміло, що це працівник супермаркету, може, адміністратор. Він сказав голосно та м’яко, ні до кого конкретно не звертаючись: «Беріть, скільки кому треба, беріть. Хліб буде. М’ясо, молоко буде. Усе налагодимо, годуватимемо людей».
Я стояла біля напівпорожніх фруктових полиць, а просто поруч молодик у цивільному, з автоматом Калашникова за спиною, набирав банани в пакет. Я подумала, що запам’ятаю цей сюр назавжди і обов’язково напишу про оце просте, нехитре «все налагодимо» — перше рятівне коло, за яке можна схопитися в божевільному потоці, що змиває твоє минуле життя. Цієї миті на іншій стороні ряду полиць продавчині викладали молоко та сметану, дивом привезені в магазин після ночі ракетних обстрілів і боїв у Києві. «Ну що, Оленко, як діла, як настроєніє?» — запитала одна іншу. «Бойове, прорвемся!» — відповіла Оленка, і обидві засміялися. Це була найпотужніша ІПСО за весь час війни, і її несвідомо втілили в життя незнайомі для мене люди: адміністратор і продавчині супермаркету.
Отже, за дві доби світ, який ти вважав тривким, продуманим і надійним, може впасти. Однак у хаосі може з’явитися голос або кілька голосів, які навдивовижу ненавмисне опритомнять тебе й дадуть опертя.
На початку березня я зрозуміла ще одну важливу річ. Усі мої уявлення про народ, моє розуміння та претензії до нього виявились, м’яко кажучи, не зовсім точними й виправданими. Я відчула це з перших днів, і не лише з вихоплених кадрів із передової — обличчя війни ми бачили й раніше. Я побачила це у відчайдушності волонтерів, які, не зважаючи на смертельну небезпеку, везли продукти в оточений Чернігів; у колосальній жертовності медиків і рятувальників Харкова та Маріуполя, яку відзняли Мстислав Чернов і Євген Малолєтка; у лицарстві сотень наших військових на Азовсталі; у сміливості проукраїнських мітингів в окупованому Херсоні і в багатьох інших виявах колосальної сили духу, до якої мені рости й рости.
Пам’ятаю відео в одному з місцевих пабліків, яке зняв боєць тероборони. Він зняв на мобільний, як наші знищують десь на околицях Чернечого лісу російську ДРГ. Там був такий азарт і така відвага, що я передивилася запис разів зо п’ять. І зрозуміла, що герої відео — з тих хлопців, з якими в мирний час я сварилася на нашому пляжі біля озера через їхню голосну музику (часом — російську попсу).
В українців є важлива й уже знайома нам риса, м’яз, вироблений Майданами: щойно відчуваємо спільну загрозу, наше індивідуалістичне, розрізнене, часто розсварене, атомізоване суспільство раптом стрімко стає монолітом. Не знаю, як це працює, які невидимі нитки моментально прошивають країну.
Для того не потрібно об’єднавчих закликів чи офіціозу, це чудо сходить на нас саме собою. У січні 2022-го, рівно за місяць до повномасштабного вторгнення, я встигла спіймати мить, коли цей процес стартував. Коли ми всі разом, не змовляючись, відчули, що напад буде. Це був флешмоб на аватарках у ФБ. Раптом у моїй стрічці зникло все, крім національних прапорів. Допис за дописом. Лише прапори. У ніч на 26 січня я теж поставила прапор на аватарку й написала: «Знову, як і під час Майдану вісім років тому, те саме вражаюче, ні з чим не зрівнянне, до щему, до сліз зворушливе й потужне відчуття єднання своїх. Знак одне одному, що ми всі відчуваємо історичний момент. Я не знаю, які випробування в нас попереду, що нам усім разом доведеться перейти, щоб зберегти державу. Але от у цю мить мене розриває від вдячності й захоплення, що я маю шанс це бачити й бути частиною цієї сили, яка знову мобілізується».
За час повномасштабної війни ми всі разом здобули кілька простих, але важливих уроків.
Головний досить очевидний, як і все, до чого доходиш унаслідок численних помилок. Ми нарешті сказали собі правду: щоб зберегтися, ми повинні здолати сусіда-вбивцю, який не приховує геноцидальних намірів «остаточно розв’язати українське питання». Тобто перемогти Росію — це фізично вижити. Наша наступна мета — розпад Росії, втрата нею статусу ядерної країни, демілітаризація й денацифікація (дерашизація). Ця війна не нова — це національні визвольні змагання, що тривають не перше століття, хай як ворог не затирав цей факт у нашій колективній пам’яті. Перечікування й компроміси просто відкладають деколонізаційну війну на майбутнє, тобто залишають її нашим дітям і посилюють суперника.
Ми розуміємо, що сили нерівні, але долати російський фашизм випало нам. Давид переміг Голіафа, хоч і знав про застереження та сумніви царя Саула. У нашому випадку Саул — це частина західних інтелектуалів і політичних еліт, які кажуть про «непереможність Росії», намагаючись порозумітися зі злом, визнати зло як даність, нормалізувати його.
Саул — це й моральна сліпота папи Франциска та міжнародних правозахисних організацій, які урівнюють Добро та Зло, розмивають межу між ними.
ЗСУ зруйнували міф про «другу армію світу». Ми переконалися, що це армія без честі й гідності, армія, яка вбиває цивільних, коли не може перемогти на полі бою, знищує ракетами мирні міста, катує й розстрілює полонених. Ця армія діяла так само в різні часи. Наприклад, у Батуринській різанині 1708 року, коли за наказом Меньшикова за один день зарубала, спалила живцем у церквах, розіп’яла, закатувала майже 15 тисяч осіб, не жаліючи жінок і немовлят. Або, скажімо, у Києві 1918 року, коли армія Муравйова несла в Україну більшовицьку владу «з далекої півночі на вістрях своїх багнетів». Тоді за три тижні російського пограбування й розорення міста загинуло приблизно п’ять тисяч киян.
Раптом виявилось, що факти з підручника історії можна легко ставити в сьогоднішні новинні стрічки й відрізнити старе від нового буде неможливо. У відомому спогаді сторічної давнини Михайла Муравйова впізнавані сучасні Маріуполь, Харків, Миколаїв, Запоріжжя, кожне наше спалене містечко й село:
«Мы идем огнем и мечом устанавливать советскую власть. Я занял город, бил по дворцам и церквям… бил, никому не давая пощады! 28 января Дума Киева просила перемирия. В ответ я приказал душить их газами. Сотни генералов, а может, и тысячи, были безжалостно убиты… Так мы мстили. Мы могли остановить гнев мести, однако мы не делали этого, потому что наш лозунг — быть беспощадными!».
(Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я зайняв місто, бив по палацах і церквах… бив, нікому не даючи пощади! 28 січня Дума Києва просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами. Сотні генералів, а може, і тисячі, були безжально вбиті… Так ми мстилися. Ми могли зупинити лють помсти, однак не робили цього, бо наше гасло — бути нещадними!)
Розповідають, що коли перед наступом німецьких військ, союзників УНР, муравйовці тікали з Києва, уцілілі містяни кілька днів бачили нескінченну кількість возів з накраденим майном. Багато червоних «визволителів» поверх брудної білизни були одягнені в гусарські мундири з пограбованих військових складів.
Хвіст цих «возів» ми застали на Київщині й у березні 2022 року, коли російські військові, відступаючи, вивозили намародерену техніку, меблі, жіночі сумки, ба навіть косметику.
Останніми в цьому столітньому каравані пливуть російські кораблі з краденим українським зерном. Розуміння історичних зв’язків, тяглості цих російських конвоїв із награбованою українською власністю — ще один важливий урок.
Українські селяни, що побували в окупації, вражено розповідали журналістам, які росіяни дикуни та голота, що вони «зроду не бачили унітазів і душу в хаті» і взагалі «де їсть, там і сере». Це дуже важливе розуміння нашої переваги в побутовій культурі, падіння імперського міфу про те, що десь там, у метрополії, усе культурніше й краще, а населяють її нащадки аристократії з салонів Анни Павлівни Шерер і графів Ростових.
З іншого боку, українська освічена публіка, вихована на російській культурі (читай: на тому самому імперському міфі), шанувальники Булгакова, БГ і лекцій Д. Бикова, глядачі Дудя та Собчак, відчули незручність від боягузтва, покори й безхребетності своїх кумирів. Від їхніх спроб подати себе жертвами. Від нездатності визнати власну відповідальність за те, що концтабір у їхній країні побудували за їхнього мовчання. Від жалюгідних спроб моралізувати й далі повчати нас. Ціна цих прозрінь колосальна. Чи могла б вона бути меншою?
Щоб емансипація від російського, радянського минулого сталася не під російськими ракетами та «градами», а менш криваво? У мене немає відповіді на це запитання. Однак знаю напевне, як Оленка 26 лютого, що ми точно прорвемося.
Мирослава Барчук — українська журналістка й телеведуча. У середині 1990-х працювала кореспонденткою «Радіо Свободи» у Північній Америці та перекладачкою в Канаді, а відтак ведучою та редакторкою на українських телеканалах. Віцепрезидентка Українського ПЕН. Учасниця «Медіаруху» — об’єднання українських медіа, журналістів і громадських організацій, що відстоює дотримання журналістських стандартів. Лавреатка престижних нагород для журналістів.