«Сонце зазирає навіть у мишачі нори»
Шіновому співкамерникові було приблизно 50 років – за стандартами табору № 14 геть старий. Він відмовився пояснити, за що його запроторили до табірної підземної в’язниці, але сказав, що сидить тут уже багато років і гірко тужить за сонцем.
Самі кістки, обтягнуті блідою й неначе пергаментною шкірою, – звали його Кім Чін Мьон, але він попросив називати його Дядечком.
Кілька тижнів Шін не міг розмовляти. Його лихоманило, і він лежав скорчений на холодній підлозі, чекаючи смерті. Не міг їсти, тож дозволив співкамерникові з’їдати і його пайку і той потроху підхарчовувався, доки до хлопця не повернувся апетит.
А тим часом Дядечко цілодобово доглядав Шіна, наче штатна медсестра.
Тричі на день, коли їм приносили їжу, він влаштовував Шінові лікувальні процедури: обробляв інфіковані пухирі дерев’яною ложкою, як медичним шпателем.
- Тут багато гною, – попереджав Шіна. – Я збираюсь його зішкрябати, то потерпи.
Для дезінфекції Дядечко втирав у рани солоний капустяний суп. Ще він масажував Шінові руки та ноги, намагаючись попередити атрофію м’язів, підносив камерний горщик і підіймав хлопця, коли той справляв потребу, щоб сеча та фекалії не потрапляли в рани.
Шін гадає, що та інтенсивна терапія тривала десь зо 2 місяці. Весь той час він не міг позбутись відчуття, ніби Дядечко колись уже робив щось схоже, – такий був управний і спокійний.
Час від часу Шін із Дядечком чули крики та стогони катованих в’язнів (схоже, кімната з лебідкою й кийками розміщувалась трохи далі коридором) і, хоч тюремні правила забороняли в’язням спілкуватись, потроху перешіптувалися – їм це вдавалось у камері, де можна було лежати тільки впритул. Пізніше Шін довідався, що охоронці знали про ці їхні розмови.
Шін помічав, начебто наглядачі ставляться до Дядечка якось по-особливому – могли підстригти йому волосся та позичали ножиці, щоби зробити охайнішою бороду. Ще вони носили старому склянки з водою та називали час доби, коли він запитував. Були й не від того, щоби підкинути дещицю харчу понад пайку, чим той ділився із Шіном.
- Хлопче, тобі ще жити й жити, – пророчив Дядечко. – Як-то кажуть, сонце зазирає навіть у мишачі нори.
Завдяки медичним навичкам і словам підтримки старого хлопець вижив: гарячка спала, розум пояснішав, а опіки зарубцювалися.
Уперше за все своє життя Шін стикнувся з тривалим виявом доброти, тож був невимовно вдячним. Але й збентеженим воднораз. Він не йняв віри навіть власній матері, що та не дасть йому померти з голоду. У школі теж нікому не довіряв – хіба що, може, Хон Сон Чо – й на всіх доносив. Не дивно, що навзаєм чекав на самі образи та зради. Дядечко в камері поволі змінював його остороги. Старий пояснив, що йому самотньо, і, здавалося, був щиро радий розділити простір та їжу з кимось іще. Він жодного разу не розлютив і не налякав Шіна, ніяк не завадив його одужанню.
Повсякденне тюремне життя після допитів і катувань – за винятком криків, які повсякчас долинали з тюремного коридору, – на диво, сприяло одужанню хлопця. Попри те, що харч був несмачний, його вистачало, щоб вижити обом. Жодної тобі небезпечної роботи й виснажливих робочих норм – це вперше в житті від Шіна не вимагали фізично працювати.
Дядечко не тільки виходжував хлопця, а й добре знався на тому, чим їм обом заповнити свій час. Щодня він виконував у камері фізичні вправи. Якось навіть підстриг Шінове волосся. А його оповіді захоплювали, знання ж про Північну Корею взагалі вражали – особливо коли йшлося про їжу.
- Дядечку, розкажи якусь історію, – просив Шін.
І старий брався описувати, яка на вигляд, запах і смак їжа за табірним парканом. Його чудові розповіді про те, як запікати свинину, варити курку та поїдати молюсків на морському узбережжі повернули Шінові апетит – і то неабиякий.
Щойно здоров’я хлопця покращилось, наглядачі почали виводити його з камери: нарешті усвідомивши, що то Шін доніс на власну родину, вони заходились тиснути, щоб він доносив і на старого.
- Ви там лише вдвох, – торочив наглядач Шінові. – Що він тобі розповідає? Не приховуй нічого.
Коли хлопець повертався до камери, Дядечко й собі присікувався:
- Про що вони тебе розпитували?
Затиснутий між опікуном і тюремними служаками, Шін вирішив відкрити правду обом сторонам. Він зізнався Дядечкові, що від нього вимагають стати інформатором, і старий аж ніяк не здивувався. Він усе так само розважав Шіна довгими історіями про розмаїті смаколики, але про свою біографію – ані пари з уст. Не згадував він і про родину. Й не озвучував думки про владу.
Шін здогадувався, – зважаючи на Дядечкове мовлення, – що той освічена людина й колись був важливою персоною. Але той здогад так і лишився просто здогадом.
Як і фантазії лишились фантазіями. Хоча розмови про втечу з табору №14 вважали злочином, правила не забороняли фантазувати, яким було б життя, коли б влада звільнила ув’язнених. Дядечко запевняв Шіна, що їх обох одного дня звільнять. До того ж часу, за його словами, їхній священний обов’язок – бути сильними, жити якомога довше та ніколи не думати про самогубство.
- Як ти гадаєш, – запитав якось Дядечко Шіна, – чи вдасться мені вибратися звідси?
Шін вельми сумнівався у можливості такого, але не видав тоді й звуку.
А потім одного дня охоронець відімкнув двері камери та тицьнув Шінові до рук шкільну форму, в якій той потрапив до підземної в’язниці.
- Перевдягайся в оце швидше й підеш зі мною, – наказав вартовий.
Шін мигцем накинув форму й устиг запитати Дядечка, що на нього чекає далі. Той запевнив, що Шінові нічого боятись і що вони ще зустрінуться – нагорі.
- Дай-но я тебе обійму, – промовив старий, міцно схопивши Шіна за обидві руки.
Шіну не хотілось йти з камери: раніше він ніколи й нікому не довіряв, нікого не любив. Пізніше Шін згадуватиме цього старого чоловіка з темної камери значно частіше та прихильніше, ніж власних батьків. Але після того, як наглядачі вивели його з камери, захряснувши двері, він більше ніколи не бачив Дядечка.