Венеційський фестиваль, який входить у велику пʼятірку кінофестивалів класу А — це завжди про влучне поєднання гучних зіркових фільмів для ширшої аудиторії з більш експериментальними авторськими зі Східної й Центральної Європи. Здається, цьогоріч ця схема дала збій.
Якщо згадати дві попередні едиції фестивалю, ретроспективно може вразити, скільки хітів дарує Венеція і на популярні стримінги, і на подальший нагороджувальний сезон. «Бідолашні створіння», «Маестро», «Прісцилла», «Кит», «Тар», «Банші Інішерина» — усі ці хіти стартували з Венеції. Однак цьогорічна Венеція, здається, порушує тенденцію. До фільмів з її програми увагу привертатимуть радше персоналії самих режисерів, аніж захоплені відгуки критиків. Цьогорічний конкурс довелося дивитись дуже уважно, аби знайти перлини з-посеред представлених 25 стрічок. Утім у рідкісних випадках це вдалося — як критикам, так і журі.
Що показували та що нагородили
Усі фільмі, що були негласними хедлайнерами 81-го кінофестивалю, так і не опинились у фаворитах. Перегляд премʼєр щодня все більше скидався на споглядання футбольного матчу: чи забʼє нарешті гол у серця критиків хоч хтось з великих авторів?
Доміно розчарувань почав Пабло Ларраїн, який завершив свою «трилогію трагічних жінок» «Марією» з Анджеліною Джолі — третьою стрічкою про історичну постать великої жінки. Фільм запамʼятався лише великим поверненням акторки на екрани й ще раз довів, що чилійський режисер перебуває в кризі.
Лука Гуаданьїно привіз фільм на Венеційський кінофестиваль уже вшосте. Режисер усе ще продовжує досліджувати тему сексуальності та розриву у віці. Утім цього разу він зайшов на ширшу жанрову й сексуальну територію, презентуючи Деніела Крейга в амплуа Вільяма Берроуза з його автофікш роману «Квір». Стрічка перевантажена сенсами, адже режисер використав її, щоб проявити себе як шанувальника попкультури.
Схожим виявився і фільм «Джокер» Тодда Філліпса, що його активно промотували у фестивальній зоні. Замість жорсткого екшну, подібного до першої частини, продовження пропонує глядачам романтичний мюзикл. Очікувано, що з появою Леді Гаги жанрові тропи довелося змінити. Та такий скажений твіст, незважаючи на гарну голлівудську історію кохання, критики оцінили вкрай низько.
Феміністичні теми передбачувано зачепили жінки-режисерки. А відгуки на них радикально розділилися — зокрема, між молодшим і старшим поколінням та між критиками різних гендерів. Але поява цих стрічок у програмі принаймні повернула на фестиваль дух професійних дискусій.
Фільм про сексуальність, що наробив багато галасу — це «Дівчинка» нідерландської режисерки Галіни Рейн, яка зняла в усіх сенсах яскраву стрічку про БДСМ-практики. Головну роль виконала Ніколь Кідман: її персонажка, суперуспішна СЕО великої компанії, одного дня наштовхується на молодого стажера. І починає вести подвійне життя: удома підтримує образ прекрасної матері й чудової дружини театрального режисера (Антоніо Бандерас), а в офісі втілює свої сексуальні фантазії, які полягають у бажанні підкорюватися. Перформанс Ніколь Кідман дійсно вразив фестиваль відвертою сміливістю — і акторка заслужено отримала Кубок Вольпі за найкращу жіночу роль. Фільм вийде в український прокат уже взимку.
Інший фільм, який продовжує нетривалий діалог про жіночність у цьогорічному конкурсі — це «Квітень» Деї Кулумбегашвілі. Грузинська режисерка відома українському глядачеві повнометражним дебютом «Початок», який показали на кінофестивалі «Молодість» ще у 2020 році. «Квітень» — це надривна драма про нелегальні аборти, яка занепокоює глядача всіма кінозасобами. Режисерка використовує важку артилерію, демонструючи близькими планами фізіологічні процеси пологів і посилюючи радикально депресивну атмосферу кадрами бурхливої погоди. Хоч Кулумбегашвілі пророкували перемогу, вона отримала Спеціальний приз журі.
«Срібного лева» здобув фільм Vermiglio Маури Дельперо — історична драма про те, як у 1944-му дезертир із Сицилії намагався врятувати себе, попутно знайшовши нову любов. А драма «Тихий син» Дельфін і Мюріель Кулен про виховання дітей у сучасному соціумі принесла французькому актору Венсану Лендону приз за найкращу чоловічу роль.
Премія Марчелло Мастроянні за найкращий молодий талант дісталася Полу Кірхеру за роль у фільмі Людовіка і Зорана Букерма «І їхні діти після них». Це адаптація однойменного роману про циклічність поколінь.
Нарешті, переможцем 81-го Венеційського фестивалю став Педро Альмодовар з фільмом «Кімната по сусідству», і це стало доволі неочікуваним вироком журі. Нагородження Альмодовара — режисера, який, здається, не потребує додаткового представлення, адже має низку нагород і всесвітнє визнання, — схоже на компромісне рішення. Іспанський автор зняв доволі актуальну стрічку, яка наче увібрала всі теми, що їх представив цьогорічний фестиваль. Це історія про відновлену дружбу ніж письменницею Інгрід (Джуліанна Мур), яка щойно закінчила книгу про смерть, і воєнною репортеркою Мартою (Тільда Свінтон), до якої смерть наближається через її прогресуючий рак. Марта вирішує самостійно завершити своє життя, придбавши пігулку евтаназії на чорному ринку, і просить Інгрід бути в кімнаті по сусідству, коли настане час. Альмодовар з кожним фільмом стає все серйознішим, і в «Кімнаті по сусідству» він мінімізував експресію кіномови й гостру іронію, залишивши поважливі роздуми про дружбу й смерть, про право на евтаназію та екологічні катастрофи. Хоча Альмодовара сварили за утопічне уявлення прийняття смерті, стрічка все ж стала одним з нечисленних фаворитів Венеції, а далі буде активно подорожувати найкращими фестивалями світу.
Цікава ситуація склалась у секції «Горизонти»: фільмом, який забрав на себе всю увагу журі й глядачів, став «Знайомий доторк» американської режисерки Сари Фрідланд. Це деконструкція жанру історій про дорослішання, якими зазвичай сповнена ця секція. «Знайомий доторк», навпаки, пропонує історію старішання й розповідає про 80-річну жінку, яка намагається ужитися в будинку пристарілих і має суперечливі відносини з власною пам'яттю, ідентичністю й працівниками інституції. Фільм переміг одразу в трьох категоріях: за найкращий фільм, найкращу режисуру та найкращу акторську роботу протагоністки (Кетлін Шелфант).
Найцікавішим призом з розподілу журі став «Срібний лев» за найкращу режисуру. Його отримав фільм, що серед усього показаного на фестивалі мав вигляд білої ворони. Фільм, який нагадав, за що ми взагалі любимо кіно.
«Бруталіст», реж. Брейді Корбет
Останнього дня літа в найбільшій залі кінофестивалю Darsena почався показ «Бруталіста» 36-річного американського режисера Брейді Корбета. Він добре відомий Венеційському кінофестивалю: у 2015-му його «Дитинство лідера» здобуло приз за найкращу режисуру в секції «Горизонти»; а Vox Lux про попзірку, яка пережила шкільну стрілянину, поділив фестивальну публіку на радикальний love / hate. Тож новий фільм Корбета в конкурсній програмі відразу виглядав заманливо.
«Бруталіст» розповідає про угорського архітектора Ласло Тота. Переживши Голокост, він вирушає на пошуки американської мрії. Саме з цього починається фільм: темні кадри в незрозумілих локаціях (де ледве можна роздивитись обличчя Едріана Броуді, який виконує головну роль) змінюються кадром статуї Свободи, яка відкриває широкі горизонти. На новій землі доля зводить архітектора з родиною заможних американських підприємців, які пропонують йому абсолютно божевільний проєкт. Ласло бере на себе цей сізіфів труд, який апріорі важчий за його життєві проблеми.
Феномен «Бруталіста» полягає в тому, що, зазіхаючи на велику кількість важливих для 1950-х (і 2020-х) тем, серед яких — міграція і війни, травма і шлюб, амбіційність і творчі пошуки, — фільм майстерно розгортає всі ці сенси, використовуючи монументальну кіноформу. Саме тому «Бруталіста» хочеться порівнювати з іншими шедеврами мистецтва. Можливо, найкраще його можна описати як неосяжну сагу, яка своєю формою схожа на архітектурний обʼєкт, кожен кут якого хочеться повільно роздивлятися. Це тригодинний фільм, показаний на плівці 70 мм з вбудованою перервою посередині. «Бруталіст» не просто примирив критиків усіх країн і поколінь, але й оживив фестивальну атмосферу. Утім ненадовго.
Нацистський міраж
Дуже актуальна сьогодні тема повернення нацизму залишила тонкий слід у «Бруталісті». Та в інших фестивальних роботах вона мала вигляд виходу з творчої кризи. Образ нацистів, неначе привид, подорожував усіма секціями кінофестивалю. В ігровому кіно ці наративи знаменували спалахи флешбеків, що пропонували зручне кіносередовище, щоб розташувати героїв у всім відомому контексті. Наприклад, образ Марії Каллас у вже згаданому фільмі Пабло Ларраїна постає через флешбеки дитинства, коли дівчину змушували співати солдатам; головний герой фільму Клода Лелуша «Врешті-решт» — чоловік з деменцією, якого теж переслідують флешбеки великої війни з нацистами; Джуд Лоу в кримінальній драмі «Наказ» Жустін Курзель полює на американських неонацистів, хоч і безрезультатно.
Водночас у секції документального кіно відроджена постать нацистів була більш свідомим вибором. Найцікавішою виявилася стрічка «Ріфеншталь» Андреса Веєля, зібрана з рідкісних й гарно відреставрованих архівних кадрів. Фільм демонструє, як пропагандистка знімала із себе відповідальність за воєнні злочини.
Варто також зупинитися на стрічці «2073» режисера Азіфа Кападії, яка в поганому сенсі шокувала фестиваль. Фільм промотували як «попередження»: це відеоряд, у якому режисер вирішив поєднати фікшн і нонфікшн; він розповідає про антиутопічний 2073 рік. Героїнею стрічки є німа жінка, якій сниться минуле. Через її перспективу Кападія розмірковує, як ми «докотимося до такого життя». Утім режисер використовує лише те, що турбує особисто його. Починаючи з 2010-х, Кападія монтує найжахливіші кадри, які міг знайти на просторах інтернету, здебільшого про конфлікт у Газі (відсилаючи до нацизму) та протести на тлі ісламофобії й кліматичних катастроф. Цим кадрам він протиставляє інші, що підкреслюють посилення штучного інтелекту й влади медіамагнатів. Кадри повномасштабного вторгнення в Україні на екрані зʼявляються лише протягом кількох секунд. Водночас у моментах фікшн ми бачимо групу людей у підвалах, які тихо розмовляють між собою російською, а на субтитрах підписано «speaking russian/ukrainian».
Чи врятувало фестиваль документальне кіно?
Коли ігровий конкурс і позаконкурс на кінофестивалях виявляється слабким, публіка зазвичай намагається перемкнутися на документальне кіно. Венеція класично представляє велику секцію нонфікшн; цьогоріч вона мала вигляд великого полотна, що зібрало «найактуальніші теми сучасності». Здається, усяка трагедія планети була представлена в широкому меню позаконкурсу.
Перегляд відкрив Еррол Морріс, документаліст-гігант (режисер стрічки «Тонка синя лінія»), з фільмом Separated про мексиканський кордон, що не полюбився критикам за надмірно телевізійну форму. Була й робота Петри Коста «Апокаліпсис у тропіках» про євангелічний рух, який загрожує бразильській теократії. Ізраїльський режисер Амос Гітай, що виступає проти Ізраїлю й Палестини одночасно, вирішив документально зрежисувати листування Фрейда й Ейнштейна, щоб відповісти на питання «Чому війна?» (так називається і фільм).
Узагалі склалося враження, що більшість стрічок у цю секцію обирали не за художніми якостями, а скоріше за провокативними тейками, які вони пропонували. Поява фільму «Росіяни на війни» не просто підтверджує цю тезу, а ще й продовжує тему нацистського міражу, оскільки її герої в багатьох сенсах підтримують цю ідеологію. «Росіяни на війні» Анастасії Трофімової, яка колись працювала на Russia Today, — це есей, який формально можна віднести до жанру залученої документалістики. Режисерка вирушає на окуповані території Донбасу, отримує обмундирування, щоб видаватися своєю, і знімає російських військових, подекуди накладаючи особисті рефлексії та спостереження. Власне з цього і починається фільм — режисерка заявляє, що вже рік (!) живе з розумінням: її країна почала війну. Після цього всі режисерські тези не сприймаються серйозно. Трофімова впевнено просуває наратив гуманізації російських солдатів, які перебувають на фронті «у поганих умовах, далеко від своїх родин». Цікаво те, що у фільмі ніхто не говорить ані про перемогу, ані про будь-яке завершення війни. Солдати приймають свою долю як належне. Водночас цей фільм складно сприймати як серйозне документальне кіно, оскільки його художня сторона (операторська робота, монтаж, звук) демонструє доволі низький рівень — навіть за мірками просто сучасного кіно, не кажучи вже про кінофестиваль класу А.
Максимально контрастним до цієї стрічки був неймовірний фільм Ольги Журби «Пісні землі, що повільно горить», сповнений складної спостерігальної документалістики, чуттєвості авторки, поетичного монтажу. Якщо кіно дійсно ще живе, як стверджувала президентка журі фестивалю, треба звертати свій погляд у перспективу. Адже саме мистецтво, з його щирими політичними й художніми намірами, залишиться в історії кіно. Тоді як хайп і гарячі тейки програмерів усі забудуть уже наступного сезону.