Стрічка «Пісні землі, що повільно горить» починається з доволі передбачуваних спостережень, властивих середньостатистичному документальному фільму про повномасштабне вторгнення: 24 лютого 2022 року, вибухи о четвертій ранку, евакуаційний хаос, крики, плач. Хтось панікує, хтось розгублено дивиться в порожнечу і ховається від камери. Від початку неминучі почуття надмірної знайомості цих наративів, оскільки день вторгнення зафільмували, здається, вже всіма можливими засобами документалістики.
Однак «Пісні землі, що повільно горить» не збираються спекулювати на цих емоціях. 24 лютого тут перша й висока нота у великій пісні про людей і землю України, які повільно горять у полум’ї війни впродовж років. Цей єдиний організм камера знімає доволі близько: роздивляється обличчя, ритмічно змінює кадри й поступово втрачає свій темп. Фільм наче переходить з високих клавіш фортепіано до низьких: поступово віддаляється від людей, розбавляючи відеоряд кадрами раненої природи. Монтаж втрачає активну ритміку, голоси стихають, а потім і розсинхронізовувуються зі своїми джерелами. Так починається левітація в загубленому часовому потоці нескінченного болю й розгубленості.
Головний герой фільму «Пісні землі, що повільно горить» — це континуум війни, який складається з сотень голосів і доль, що застигли в часі. Це тривожний сон, складений з крихких фрагментів, які доповнюють один одного, ніби дійсно є рядками однієї пісні. Повільність темпу й тривалість сцен (деякі сягають десяти хвилин) створюють необхідний для спостерігальної документалістики ефект тривалості часу. Цим Журба майстерно передає не так процес, як людське відчуття нормалізації війни, яка стала буденною частиною життя.
Обсерваційна документалістика, яка сьогодні є частим порятунком документальних режисерів, що фільмують війну, зазвичай висловлює свої сенси через монтажне протиставлення цілих сцен. Приклад цього ми бачили у «Вторгненні» Сергія Лозниці. Контраст між монтажними склейками приносить у документальний фільм чимало етичних дилем і полісемію. Та куди складніше не протиставляти ці кадри між собою, а поєднати їх поетично, створюючи не контраст, а доповнення.
Фільм Журби будує експериментальну аудіовізуальну оповідь. Режисерка часто роз'єднує на екрані голос мовця та його зображення. Власне, аудіо й відеоряди у фільмі створюють два окремі наративи — і це збагачує дієгетичний простір, робить пісню ще гучнішою. Голоси, які ми чуємо, дивлячись на Україну, нібито шукають себе, намагаються дати собі спокій, зупинитись у конкретному місці й часі. У теорії кіно навіть існує такий термін, haunting voice. Це голос без тіла, шукає своє місце та, оскільки не привʼязаний до конкретної особи, позначає певну групу, має функцію й право говорити за неї.
У самій ідеї фільму лежить великий авторський етичний виклик. За останні десять років документальне кіно про війну в Україні навчило нас того, що безпечний кут, який може зробити кіно якісним й ефективним, полягає в конкретному фокусі на події, персоні чи соціальній структурі. Журба ж наважилася зняти абстрактне кінополотно, яке феноменально створює чи не найвиразніше висловлювання про повномасштабну війну.
Цей фільм також важливий тим, що пропонує вихід з кризи репрезентації повномасштабного вторгнення на екрані. Сьогодні в українському документальному кіно є ряд дійсно потужних стрічок, які, втім, розповідають про перші місяці вторгнення. Це, наприклад, такі фільми відповідного фестивального рівня, як «20 днів у Маріуполі» чи «Мирні люди»: вони хоч і заслужено отримали й отримують нагороди й визнання, усе-таки розповідають про події трирічної давності. А надмірна репрезентація початку вторгнення в документальному кіно поставила перед українською документалістикою питання: як розповідати про глобальні трагедії війни, концентруючись не лише на її початку, а й на тривалості.
Премʼєра фільму Ольги Журби в позаконкурсній секції Венеційського фестивалю поруч з такими потужними іменами світової документалістики, як Петра Коста, Ерол Морріс, Кевін Макдональд, — це прекрасний початок фестивальної історії, яка, безперечно, чекає на «Пісні». Ба більше — це важлива віха в протяжному таймлайні кіно про повномасштабну війну, створеному українськими режисерами й режисерками.
