15 вересня, четвер, Оберзальцберґ
Резиденція Гітлера Берґгоф
Сучасний двомоторний літак «Локхід Електра» компанії «Брітіш Ейрлайнз» вилетів із лондонського летовища Гестон о 8.30. На борту, окрім екіпажу з трьох осіб і Невіла Чемберлена, були також повірник прем’єр-міністра Горас Вілсон та Вільям Стренґ, високопоставлений чиновник Форін офісу. Приблизно через чотири години машина приземлилася в Обервізенфельді поблизу Мюнхена. Першим на плити летовища ступив прем’єр-міністр Великої Британії. «Я дуже добре переніс політ, хоча частину шляху була погана погода», — приязно сказав він фон Ріббентропові, який привітав його, хоча люто ненавидів німецького міністра. Він мав напрочуд корисну в політиці здатність герметично відокремлювати те, що робить, від того, що насправді відчуває.
Через складні погодні умови, всупереч початковим планам, які передбачали переліт аж до Берхтесґадена, вони продовжили шлях на спеціальному потязі, що надіслав фюрер. За вікнами вагона-ресторану, де гостям подавали їжу, постійно рухалися військові транспорти. Солдати в тільки-но пошитих уніформах барви фельдґрау і залізничні платформи, наїжачені артилерійськими стволами, не дозволяли забути, що Європа стоїть на порозі війни.
Останній відтинок траси — звивисті альпійські шляхи між Берхтесґаденом і Оберзальцберґом — англійці подолали на авто під рясним дощем і в тумані, що спускався з гірських вершин. Попри похмуру ауру, Чемберлен не мав відчуття, що прямує до Каносси. Він їхав із благословення уряду та лідерів опозиції. Його поїздку схвалили громадська думка й уряди домініонів. (Австралія, Канада, Нова Зеландія та Південно-Африканський Союз вже чітко дали зрозуміти, що не братимуть участі в майбутньому європейському конфлікті.)
Глава британського уряду також твердо вірив у слушність власних дій. Всупереч тому, що думали чехи, він не був слабким і покірним, а рішучим і послідовним. Він не був тим політиком, який би поступився навіть на дюйм, коли б вважав, що вони мають слушність. Проблема також полягала не в тому, що Чемберлен мав намір будь-якою ціною запобігти війні; йшлося про те, що він був готовий зробити це коштом Чехословаччини. Він не хотів допустити ще однієї світової катастрофи, яка могла статися будь-якої миті лише тому, що десь у далекій Центральній Європі, де Велика Британія практично не мала жодних безпосередніх інтересів, одна нація відмовляє трьом мільйонам осіб іншої національности у праві на самовизначення. Прем’єр-міністр не воював під час Великої війни, але, як кожен дорослий англієць, знав, яку жахливу ціну тоді його вітчизна заплатила за перемогу. Аргументи про непорушність кордонів, що існували тисячу років, його не переконували. Якщо Лондон міг погодитися на відокремлення ірландців, чому чехи повинні відмовитися зробити те саме з судетськими німцями?
Були й інші, до болю прагматичні міркування. Чемберлен вважав, що його країна абсолютно не готова до війни. Він доклав до цього руку, оскільки упродовж багатьох років, будучи міністром фінансів, послідовно виступав проти збільшення військових витрат, але факт залишався фактом. Тимчасом розвідка щомісяця надавала нові й нові дедалі песимістичніші звіти про зростання могутности німецької армії. Секретні рапорти, що надходили на Давнінґ-стріт, 10, особливо застерігали перед руйнівною силою люфтвафе. За даними розвідки, лишень в одному Лондоні вже першого тижня війни під час бомбардувань могли загинути до 150 тисяч людей. Натомість програма розширення авіації, яку прем’єр-міністр вирішив реалізувати після аншлюсу, була ще в пелюшках.
До всього лихого слід було також очікувати, що дружня гітлерівцям Італія раніше чи пізніше прийде на допомогу Райхові. У такій конфігурації, холоднокровно калькулював Чемберлен, на Британію та Францію чекає, у найкращому разі, нова тривала та руйнівна війна. Хто знає, чим вона закінчиться і чи вдасться чехам втримати Судети? А якщо так, то чи раціонально ризикувати через них глобальним конфліктом?
Коли мерседес із британським прем’єр-міністром нарешті прибув до Оберзальцберґа, фюрер уже чекав свого гостя біля підніжжя сходів, що провадили до резиденції. Цього разу, на відміну від ситуації, що трапилася 11 місяців тому, коли він приймав лорда Галіфакса, Гітлер був одягнений не у смокінг, а в коричневу партійну форму з червоною пов’язкою зі свастикою на рамені. Чемберленові вираз його обличчя здався «радше неприємним», а вся його особа — звичайною. «Ти б не помітила його в натовпі, — писав він пізніше своїй сестрі, — і сплутала б його із салонним маляром, яким він колись був».
Шеф британського уряду був, як завжди, одягнений у темний костюм-трійку та плащ, з-під якого визирав високий, жорсткий комір, що вийшов з моди щонайменше двадцять років тому, і який зазвичай у Німеччині називали тоді Vatermörder, вбивця батька. У руці він тримав парасолю та капелюха. Як завжди, Чемберлен видавався суворим і неприступним. Підіймаючись разом сходами поміж виструнченими есесівцями, вони створювали алегорію зустрічі консерватизму ХІХ століття з тоталітаризмом ХХ століття.
Німці прийняли англійських гостей у так званому великому покої, монументальному приміщенні з дерев’яною кесонною стелею, кам’яним каміном і величезним вікном із краєвидом на хмарні Альпи. Він нагадував певне схрещення гірського притулку та марної імітації ренесансного замку. Пуританин Чемберлен обурено занотував у пам’яті, що на стіні просто над ним висить зображення оголеної жінки. Гітлер видався відвідувачеві радше сором’язливим. Small talk, який намагався провадити англієць, не мовився.
— Я часто чув про цей покій, але він значно більший, ніж я очікував, — банально почав розмову прем’єр-міністр.
— Але ж в Англії у вас також великі покої, — не надто приязно відповів помітно напружений диктатор.
— Тож Ви повинні приїхати до нас і побачити деякі з них, — ґречно запропонував гість.
— Мене точно зустріли би ворожими демонстраціями, — пробурмотів Гітлер.
— Ну що ж, можливо, було би розсудливо вибрати слушний момент, — Чемберленові, мабуть, вдалося трохи пом’якшити атмосферу, бо на обличчі німецького диктатора промайнула посміхнена гримаса.
Обидва політики явно хотіли якнайшвидше перейти до суті, бо тільки-но вони допили чай, британський прем’єр-міністр урвав куртуазні обміни люб’язностями та запропонував поговорити віч-на-віч. Диктатор погодився; він лише обумовив, що їх повинен супроводжувати доктор Шмідт. Без нього вони б не порозумілися: Гітлер не говорив жодною іноземною мовою, а британський прем’єр-міністр, хоч і не знав німецької, не привіз жодного свого перекладача.
Чемберлен либонь втішився, що йому вдалося позбутися глави німецької дипломатії. Розмови з фон Ріббентропом здавна його фрустрували. «Він такий дурний, такий поверховий, такий егоцентричний і самовдоволений, настільки цілковито позбавлений інтелектуального потенціалу, що, здається, ніколи не сприймає того, що йому кажуть», — якось охарактеризував Чемберлен фон Ріббентропа своїй сестрі. Ображений міністр закордонних справ Райху сердито спостерігав, як двоє лідерів піднімаються сходами до кабінету диктатора на другому поверсі. Англієць помітив, що в коридорі висіло ще більше образів з оголеною натурою, але в покої, де вони мали розмовляти, повіяло аскетизмом: піч, диван, три крісла та столик, на якому стояли дві пляшки мінеральної води. Однак фюрер не початував гостя нею, хоча вони розмовляли три години.
Коли вони вже залишилися наодинці, Чемберлен запропонував:
— Я охоче поговорив би відверто, щоб побачити, які наші постави.
Він хотів відкласти чехословацьке питання до наступного дня, а поки що загалом обмінятися думками. Однак Гітлер не збирався чекати.
— Краще, якщо ми почнемо одразу, — заявив він. — Загинуло вже 300 судетських німців, а ще більше поранені.
Кількість жертв нещодавніх заворушень у Чехословаччині, які він сам наказав спровокувати, Гітлер завищив приблизно удвадцятеро.
— Гаразд. Отож продовжуйте, будь ласка, — без ентузіазму погодився англієць.
Гітлер почав довгу тираду про себе, Німеччину та націонал-соціалізм. Він не диктатор, він не здобув влади силою, він виражає волю народу та мусить відстоювати його інтереси. Він з юности був одержимим ідеєю єдности Німеччини, але не має наміру сягати до всіх територій, де живуть німці. Він зміг домовитися про кордони з Польщею та Францією, а також гарантував їх Бельгії та Нідерландам. Навіть Клайпеду не вважає проблемою, якщо литовці поважатимуть її статус. Шмідт, який виконував роль перекладача, зауважив, що з кожним реченням фюрер дедалі більше запалювався, наче на партійному з’їзді.
Чемберлен слухав із незворушним виразом обличчя. Він пожвавився, коли Гітлер натякнув, що готовий розірвати морську угоду, позаяк Велика Британія розглядає можливість стати на бік Чехословаччини.
— Чи Ви, фюрере, маєте намір денонсувати трактат перед тим, як ми почнемо війну? — спитав він діловито.
— Так було би чесніше, якщо одна сторона погрожує іншій війною, — погодився диктатор.
Англієць спробував пояснити йому різницю між погрозою і попередженням, але Гітлер її не бачив. Чемберлен відмовився від безпредметної полеміки. Він не для того проїхав пів Європи, щоб сперечатися про такі деталі.
Тепер Гітлер зосередився на Чехословаччині. За будь-яку ціну він доб’ється повернення трьох мільйонів місцевих німців до Райху, навіть ціною війни. Він повторив це кілька разів. Йому сорок дев’ять років, і якщо Німеччина, звісно, проти її волі, буде втягнута у світовий конфлікт через Чехословаччину, він хоче, щоб це сталося якнайшвидше, поки він ще в розквіті сил. Англієць перебив його:
— Зачекайте-но хвилинку; це питання, щодо якого я хочу мати ясність, і поясню, чому. Ви кажете, що три мільйони судетських німців повинні приєднатися до Райху. Чи це Вас задовольнить, і Ви більше нічого не захочете? Я питаю тому, що багато хто думає, наче Ви хочете розчленувати Чехословаччину.
Диктатор відповів навальною філіппікою. Він завжди був прихильником расової одноманітности, тому не хоче жодних чехів у Райху. Вимагає лише судетських німців. Однак він не дозволить, як образно висловився Гітлер, щоб Чехословаччина залишилася списом, який націлений у бік Німеччини; тому їй доведеться розірвати альянс із Радянським Союзом.
— Припустімо, що це зміниться… — допитувався англієць. — Чи це вирішить Ваші проблеми?
Гітлер спритно ухилився від відповіді. Натомість виголосив промову про поляків, угорців, українців і словаків, які живуть у Чехословаччині, і які напевно хотіли би звільнитися від чеського панування.
— Те, що залишиться, буде замалим, щоб я собі морочив цим голову,— підсумував він із неприхованою зневагою до чехів.
Чемберлен скористався цим моментом, щоб перехопити ініціативу:
— Добре, Ви досить чітко висловили свою точку зору. Зараз я її повторю, щоб переконатися, що правильно Вас зрозумів.
Коли британський прем’єр-міністр дійшов у повторному викладі до питання союзів, диктатор нетерпляче перебив його. Він повторив, що Чехословаччина все одно розвалиться, адже інші національності підуть слідами судетських німців. При цьому він не відмовив собі у відвертій злостивості. Як демократичні держави можуть протистояти праву на самовизначення, якщо вони самі винайшли цей принцип?
Чемберлен проігнорував цю зачіпку.
— Як людина практична, не маючи упереджень щодо теоретичних засад сецесії, я, однак, бачу серйозні практичні труднощі, пов’язані з від’єднанням судетських німців… — сказав він. — Йдеться про встановлення кордону на територіях змішаного проживання чехів і німців, — уточнив він.
Ні про які труднощі Гітлер навіть чути не хотів; землі, населені здебільшого німцями, просто мають бути передані Райхові, оголосив він. У ньому наростала агресивність.
— Я хочу поговорити про конкретику. Були вбиті триста судетських німців, і так не може довше тривати! Це питання необхідно негайно розв’язати! Я рішуче налаштований його розв’язати. Мені байдуже, почнеться війна чи ні! Я налаштований розв’язати його якомога швидше. Я готовий радше ризикнути війною, ніж дозволити цьому затягнутися!
Британський прем’єр-міністр вставив щось про необхідність утриматися від застосування сили, але це тільки розлютило фюрера.
— Насильство, хто говорить про насильство? Гер Бенеш застосовує насильство проти моїх одноплемінників у Судетах! Це не я, а гер Бенеш у травні оголосив мобілізацію! — закричав він. — Я не дозволю більше благати. Я з власної ініціативи якнайшвидше врегулюю це питання, що б там не було! — зловісно оголосив він.
Перекладачеві, який був свідком диктаторової люті, запало в пам’яті, що за вікном, як у дешевій мелодрамі, власне розгулялася гірська злива та похмуро завив вітер. Гітлер уже відпустив усі гальма. Він називав чехів жорстокими та боягузами, висміював їх як маловартісну націю, якій забажалося гнобити німців. Він, звичайно ж, відкинув пропозицію Чемберлена спільно закликати обидві сторони конфлікту утриматися від застосування сили.
Англієць, згідно з його пізнішим описом, тієї миті відчув some annoyance, певне роздратування. Однак він не показав цього і з удаваним спокоєм відповів:
— Якщо Ви, фюрере, рішуче налаштовані розв’язати цю справу силою, не дискутуючи, навіщо ви мене сюди запросили? Я просто змарнував час.
Це посутнє запитання явно збентежило диктатора. У доктора Шмідта склалося враження, що Гітлер на мить завагався, чи варто спускати з ланцюга собак війни, але умлівіч заспокоївся і відповів цілковито опанований:
— Добре, якщо британський уряд готовий прийняти ідею сецесії та оголосити про це, то, можливо, є шанс на подальші переговори. Якщо Ви скажете мені, що британський уряд принципово не погоджується на сецесію, я погоджуюся, що немає сенсу продовжувати нашу розмову.
Британський прем’єр-міністр запевнив, що він особисто не заперечує проти відокремлення Судетської области від Чехословаччини. Але не може остаточно відповісти, не порадившись зі своїми міністрами, лордом Рансіменом і французами. (Про Чехію він навіть не згадав.) Чемберлен запропонував відкласти остаточні домовленості, поки не вдасться домовитися з усіма зазначеними особами. Фюрер погодився на це напрочуд легко. Він великодушно пообіцяв, що утримається від наказу про напад на Чехословаччину, звісно, якщо не станеться нових інцидентів. Кризу вдалося тимчасово відвернути.
Приблизно о 20:00 Чемберлен і його супутники попрощалися та в супроводі перекладача покинули Берґгоф. Ночували в Берхтесґадені, у тамтешньому «Ґранд готелі». Гітлер сподівався, що вони знову відвідають його наступного дня. Тепер він був у чудовому настрої й дуже хотів показати англійцям панораму Альп. Дізнавшись, що вони збираються повернутися до Лондона на світанку, сказав, явно розчарований: «О, гаразд, але коли все закінчиться, Ви повинні знову приїхати, і я відведу Вас до мого чайного покою на вершині гори». Це був екстравагантний подарунок, який заздалегідь вручила йому партія на 50-річчя, і він дуже хотів ним похвалитися.
Проте Чемберленові вже ніколи не судилося повернутися до Берґгофа. Рівно через 24 години після приземлення в Мюнхені «Локхід Електра» із британським прем’єр-міністром на борту вилетів із летовища Обервізенфельд і попрямував до Лондона. Радіомікрофони зафіксували, як він ввічливо сказав фон Ріббентропові на прощання au revoir [бувайте], проте той лише іронічно розсміявся у відповідь.
*
Невіл Чемберлен повертався на батьківщину з почуттям добре виконаного обов’язку. Юрми німців, які гучно вітали його в Мюнхені та баварських містечках, явно йому лестили. Його марнославство також приємно лоскотали листи подяки, кошики квітів і подарунки, що надходили на Давнінґ-стріт, 10 (зокрема набір вудок і золотий годинник від голландського шанувальника, про що він скрупульозно повідомив своїй сестрі)[7]. Захід, як і британський прем’єр, цілком виразно не хотів війни.
Натомість нічого не свідчить про те, що Чемберлен переймався почуттями чехів. Навіть якщо у глибині душі він трохи їм співчував, раціональна частина його індивідуальности не давала йому змоги цього визнати. Вони були маленькою нацією і мусили скоритися заради блага інших, могутніших від них. Більшість англійців підходила до справи подібно. Френк Ештон-Ґвоткін з місії лорда Рансімена не втримався від іронічного коментаря щодо поточної ситуації у Чехословаччині та її президента, якого він назвав «Едді» або «Квасолею». Цього разу він склав пародію на пісеньку Омара з «Аліси в Дивокраї»:
(З вибаченнями перед Льюїсом Керролом)
Я проїжджав через Берхтесґаден і побачив одним оком,
Як Адольф і «Едді» ділили пиріг.
Адольф узяв собі скоринку, підливку і м’ясо,
А голодному Едвардові залишилася тареля;
Але потім, щоб трохи втамувати голод,
Йому люб’язно дозволили скуштувати зачерствілий шматок швайцарського рулету,
Тоді як Адольф, вимагаючи ще м’яса і ще зелені,
Завершив частування празьким беконом і квасолею.
Це були пророчі слова. Однак ані Ештон-Ґвоткін, ані британський прем’єр-міністр не врахували, що під час їди в Адольфа може зрости апетит, і після вживання празької квасолі фюрерові захочеться скуштувати наступні страви. Тимчасом у своєму найближчому оточенні диктатор нахвалявся, як скрутив Чемберлена в баранячий ріг, і снував плани нових завоювань. Він не приховував, що все ще мріє про велику війну.
Пйотр М. Маєвський (нар. 1972 року) — польський дослідник новітньої історії, доктор габілітований, професор Варшавського університету. У 2009—2017 роках працював заступником директора Музею Другої світової війни у Гданську, де відповідав за підготовку основної експозиції. У 2008—2011 роках був радником прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска.