Націоналізація мистецтва: не лише артоб’єктів, а й митців
Як розповідає Діана Клочко, процес музеєфікації (а відповідно й націоналізації творів мистецтва) у багатьох європейських країнах розпочався у ХІХ столітті. Здебільшого це відбувалося через привласнення великими імперіями і творів мистецтва, і художників як імен, що могли збагатити ту чи іншу культуру.
«Музеєфікація підштовхнула розвиток історії мистецтва до класифікації за країнами, привчаючи, що окремі жанри мистецтва, як-то пейзаж чи натюрморт, можуть бути національними», — розповідає мистецтвознавиця.
Крім того, у цей час розпочався активний рух незалежних художників у межах Європи. Наприклад, іспанець Франсіско-Хосе де Гоя, шукаючи, де можна продавати твори й виставлятися, поїхав до Франції. Стосувалося це великою мірою і українців, зазначає Клочко. Вони почали переміщатися до інших європейських країн, також й імперій, та отримувати там визнання. Звісно, цьому протистояла Російська імперія, яка боролася за кількість «російського» мистецтва, пропонуючи почесні звання у своїй академії — без викладання чи навіть проживання в межах держави.
«Тут також варто зазначити, що на території України, яка була частиною Російської імперії, була найбільша в імперії кількість рисувальних шкіл. На додачу навчання творення візуальних образів було фактично доступним для всіх станів населення й представників різного походження — від бідних до багатих, від міст до хуторів. Тобто будь-хто мав змогу, з варіантами меценатської підтримки, навчатися рисування», — підкреслює мистецтвознавиця.
Ілля Рєпін (Ріпин)
Зі Слобожанщини (Харківської губернії Російської імперії) походив Ілля Рєпін. Початково його прізвище, ймовірно, було Ріпин і вказувало на походження з роду козака на прізвище Ріпа. До рідного Чугуєва художник буде повертатися не раз — і в житті, і в роботах.
Там він розпочав свій шлях з іконопису, заробляючи перші гроші в пересувній іконописній артілі. Працюючи над іконами в одному селі Воронезької губернії, Рєпін почув від місцевих історію про митця Івана Крамського. Родом з маленького містечка Острогозька, Крамськой на той час уже здобув славу в Петербурзі, закінчив там Академію мистецтв. Це надихнуло самого Рєпіна повторити шлях митця, а Крамськой пізніше став для нього вчителем і наставником.
Попри життя в Петербурзі та Москві й численні роботи на російську імперську тематику (наприклад, «Портрет Миколи ІІ» або «Хресна хода у Курській губернії»), художник приятелював з видатними українцями: Миколою Мурашком, Марком Кропивницьким, Василем Тарновським. Він не встиг зустрітися з Тарасом Шевченком, але захоплювався його творами і став автором одного з найвідоміших його портретів.
Творчість Рєпіна в першу чергу приписують до реалізму, однак його твори, присвячені Україні, просякнуті романтизмом. Він часто зображав не лише українські пейзажі («Село Мохначі біля Чугуєва», «Українська хата»), а й українські традиції та людей в національному одязі («Українка біля тину», «Вечорниці», «Софія Драгомирова в українському вбранні»). Особливе місце в його творчості займало козацтво. Окрім відомих «Запорожців, що пишуть листа турецькому султану», це ще й «Козаки на Чорному морі», «Запорізький козак» чи останнє незавершене полотно «Гопак».
Викладаючи в Петербурзькій академії з 1893 року, Рєпін придбав ділянку на березі Балтійського моря, де згодом постала його резиденція «Пенати». Саме через цю віллу в 1917 році художник вимушено став мешканцем Фінляндії, адже перебував у містечку Куоккала, яке офіційно стало територією Фінляндії, коли проголосили її незалежність. До Радянського Союзу художник і не просився, адже від початку критично поставився до радянської влади. Про це свідчить і його картина «Більшовики. Червоноармієць відбирає хліб у дитини», написана вже в 1918-му у Фінляндії. А от радянська влада все ж намагалася, хоча й безрезультатно, повернути митця й проголосила його передвісником соцреалізму.
До речі, фінський музей «Атенеум», якому в 1919 році Рєпін подарував картини тих російських художників, які не підтримали більшовицький переворот, у 2024 році визнав Рєпіна українцем. Попри те, що у 2021-му на великій виставці художника в Гельсінкі його маркували все ще росіянином.
Іван Айвазовський
«Мотиви з українського життя присутні у творчості, наприклад, Айвазовського, якого, проте, більше вважають художником-мариністом, бо російській культурі було простіше через цей жанр показувати його “співцем Чорного моря”», — розповідає Діана Клочко.
Вірменин за походженням Ованес Айвазян народився та провів значну частину життя у Феодосії, у Криму, що очевидно пояснює його любов до мариністики. Однак за великою кількістю не лише морських пейзажів, але й флотських мотивів ховається ще й комерційний факт — ці сюжети художник часто писав на замовлення російського Головного морського штабу.
Попри це, тема України теж часто виринає в масиві творчості митця різних періодів: пейзажі Дніпра («Очерети на Дніпрі поблизу містечка Олешки», «Лід на Дніпрі», «Варяги на Дніпрі»), зображення українського степу, а також сцени з життя українців — зокрема, чумаків і селян. Серед останніх варто згадати, наприклад, «Український пейзаж з чумаками при місяці» або «Весілля в Україні». Наголошуючи на саме морських картинах художника, російське мистецтвознавство применшувало вартісність цих полотен.
Провчившись у Петербурзькій академії, митець багато подорожував Європою, де мав численні виставки. Серед них і виставка в Луврі 1843 року. «Люди переміщалися між країнами, ставали мобільнішими. У цьому і полягає складність ХІХ століття. У тих, хто прагнув займатися візуальними мистецтвами, з’являлася можливість обирати тип навчання, тип візуальних сюжетів, незалежно від того, що диктувала академія — наприклад, Петербурзька», — розповідає пані Клочко.
Та зрештою митець повернувся до рідної Феодосії, де прожив до смерті 1900 року. Цьому місту Айвазовський неодноразово допомагав, спрямовуючи на його розвиток кошти, отримані з продажу картин.
У лютому 2024 року Гюндуз Мамедов, український правознавець і колишній прокурор АР Крим, у соцмережі Х заявив про наміри Росії виставити «Місячну ніч» Айвазовського на аукціоні. Це та ще понад 50 інших полотен художника незаконно передали керівництву Сімферопольського художнього музею після анексії Криму.
Архип Куїнджі
Куїнджі народився в передмісті Маріуполя у сім’ї бідного кримського грека. Рано втративши батьків і працюючи на різних простих роботах, почав малювати. У 1855 році навіть поїхав до Феодосії та спробував стати учнем Айвазовського, проте той не звернув особливої уваги на хист митця.
Та пізніше, нехай і з третьої спроби, Архип Куїнджі почав навчатися живопису — у Петербурзькій академії. Саме там він провів більшість свого життя. Незважаючи на це, темі України відведена значна частина його робіт.
На навчання він потрапив завдяки одній зі своїх перших картин «Татарська сакля в Криму», у якій звернувся до знайомої йому кримськотатарської теми. До пейзажів Криму художник повернеться і значно пізніше, закінчивши у 1908 році, за два роки до смерті, полотно «Море. Крим».
«Якщо ми розглядаємо Куїнджі, то тут доволі проста технологія: береться увесь масив творчості, й ми дивимося, які мотиви є українські, скільки їх, як він сам їх підписував, яку давав локалізацію сюжету», — розповідає Діана Клочко. Отже, зрозуміти причетність картин до України можна із самих назв: «Чумацький шлях у Маріуполі», «Вечір в Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Дніпро вранці» та багато інших. До речі, над картиною «Вечір в Україні» художник працював 23 роки.
2010 року в Маріуполі відкрили Музей ім. Куїнджі. У 2022 році галерею зруйнували й розграбували росіяни.
***
«Існують подвійні ідентичності, коли художника можна назвати, наприклад, російським і українським водночас, бо десь він народився, а також десь був його вибір цікавого для фіксації у творчості. Та зараз ми все більше відходимо від того, аби держава диктувала художнику, хто він є, яка його позиція. Сучасні митці самі ідентифікують свою національну приналежність, їм не приписують її лише за фактом народження чи навчання в тій чи іншій країні», — завершує розмову Діана Клочко.