Бурчати, що Голлівуд робить суцільні римейки та сиквели, означає ігнорувати людську природу. Люди такі, які є: люблять хороші історії, хочуть продовження, жадають добавки.
«Ворон» — хороша історія. Народилася зі смерті й любові: в автора коміксів Джеймса О’Барра загинула кохана в автокатастрофі. Через три роки він намалював комікс про те, як месник — музикант Ерік Дрейвен — повстає з могили, аби помститися за вбиту наречену Шеллі Вебстер. Комікс сім років пролежав у шухляді, а коли його нарешті видали, став бестселером.
Екранізацію 1994 року створювали не менш драматично: ураган пошкодив дороге обладнання; персонал переслідували травми на знімальному майданчику; а за чотири дні до кінця зйомок, 31 березня 1993 року, виконавця головної ролі Брендона Лі (сина легендарного Брюса Лі) через недогляд техніків застрелив з револьвера 44 калібру актор, що грав лиходія.
Але фільм Алекса Прояса здобув оглушливий успіх і культовий статус не через трагічну ауру, а тому, що всі його елементи якісно збалансовані. Дія розгортається в похмурому, залитому вічним дощем, напівзруйнованому Детройті — ідеальній декорації для будь-яких злочинів. І герої(ні), і антигерої(ні) мають яскраві характери. Усі сцени двобоїв — справжній балет насильства. Ну й головне — фільм неймовірно стильний, закутаний у диявольськи привабливий неоготичний серпанок. Такий собі поетичний кошмар про помсту й вічне кохання, зроблений у довгій тіні Едгара По.
Певний наліт естетства у версії Руперта Сандерса теж є. Шеллі читає Артюра Рембо. Ерік після смерті потрапляє до постіндустріального чистилища, змальованого з краєвидів Зони у «Сталкері» Тарковського. Головна бійня відбувається в театрі під час опери Джакомо Меєрбера «Роберт-диявол». Ерік вершить правосуддя в чорному плащі (наче воронячі крила) і переважно рубає ворогів красивим коротким мечем. На звуковій доріжці — добірка видатних постпанк- і ньювейв-гуртів включно з Joy Division, права на музику яких не змогли отримати автори версії 1994 року.
Але це все антураж. Повертаємося до головного, до того, з чого ми починали: до історії.
Цього разу сценаристи вирішили зробити любовну лінію провідною. Ерік (Білл Скашгорд) і Шеллі (FKA Twigs) знайомляться в клініці для наркозалежних. Шеллі переслідує банда вбивць, що кориться волі справжнього демона — Вінсента Роуґа (Денні Г'юстон приречений грати літніх поганців). Він має постачати свіжі душі до пекла в обмін на безсмертя. Закохані кидаються навтьоки, але горлорізи зрештою наздоганяють їх. Замордована Шеллі провалюється в пащу диявола, а Ерік отримує другий шанс від ангела-наставника Кроноса (Самі Буажила): тепер він Ворон, невразливий до будь-якої зброї. Він має винищити Роуґа та його чортів і таким чином врятувати Шеллі від безодні — ціною власної душі. Ерік повертається на злі вулиці і вчиняє різанину.
Власне, проблеми виникають уже на рівні сюжету. У «Вороні» 1994 року кохання було лише мотивом, драматургічним двигуном, а відповідні спогади йшли короткими флешбеками. Натомість у Сандерса інтимна лінія займає непропорційно багато місця, виростаючи фактично в окремий фільм. І фільм цей зроблений не дуже переконливо. Усі любовні сцени, від сексу до палких діалогів, схожі на набір банальностей, заяложених ще в минулому столітті. Білл Скашгорд непоганий у ролях зарізяк (наприклад, добре зіграв клоуна-страшидла Пеннівайза у «Воно» 2017-го), а от ліричний репертуар явно не його чашка чаю. FKA Twigs — талановита британська попвиконавиця й танцівниця (імовірно, продюсери розраховували на її аудиторію), але акторкою виявилася нецікавою, не здатною добре відпрацювати ані пристрасть, ані страх, ані сум. Як наслідок, усе, що грають ці двоє, виглядає як посередня мелодрама.
Трохи краще справи йдуть, коли Ерік стає Вороном — правда, після всього мордобою знову починається «мило». Згадана бійня, змонтована паралельно з оперою — доволі ефектний атракціон насильства. Кожного супротивника Ерік убиває, ані разу не повторюючись. Але знов-таки: чим ця колотнеча відрізняється від десятків інших м’ясорубок, як у фільмах, так і в комп’ютерних іграх? У «Вороні» Прояса кожен мерзотник мав хай збочену, але особистість, двобій з кожним виходив за рамки чистої механіки, перетворюючись на змагання характерів, на окрему мінідраму. Негідники в Сандерса — хоровод безликих громил, котрих навіть як слід зненавидіти не виходить (а охоронців у опері, що лише виконують свою роботу, трохи й шкода). Ба більше — той самий Роуґ має вигляд радше скутого костюмом бізнесмена, ніж утілення зла. Здавалося б, от сутність, що живе вже сотні років, що має здатність самим лише голосом зачакловувати простих смертних, яка бачила таке, що нікому на планеті й не снилося — як тут можна було б побавитися, скільки цікавих деталей накидати! Проте здається, саме робота з акторами — найслабше місце режисури Сандерса.
І всі ці ґанджі не замасковані флером візуальних і мистецьких відсилок. Прояс зміг знайти для свого фільму цілісний візуальний знаменник, що й зробив першого «Ворона» проривом у жанрі трилеру. Сандерс на таку стилістичну прошивку не спромігся — не допомогли ні Рембо, ні Joy Division, ні Меєрбер. Загалом, чому на нову екранізацію «Ворона» обрали саме цього режисера, лишається загадкою: в його фільмографії є лише два повні метри, причому один розтрощили критики, а другий ледь окупив бюджет.
В інтерв'ю журналу Empire Сандерс заявив, що зробив «дуже пошарпане індікіно», у якому «немає нічого спільного з Голлівудом».
Але здається, в Голлівуді впорались би краще.