Сюжет фільму очевидно не має нічого спільного з однойменною повістю Григорія Квітки-Основ’яненка. На початку повномасштабного вторгнення, коли частину Сумщини окупували, виник мем про конотопських відьом, які проклинають російських окупантів. Були навіть відео, де жінки підходили до російських колон і проклинали росіян. Творці фільму вирішили розширити цей мем — перетворити його на півторагодинний горор.
Сам сюжет достатньо базовий. У Конотопі живе Відьма (Тетяна Малкова), яка закохана в колишнього військового Андрія (Тарас Цимбалюк). Так сильно закохана, що полишила свої чари. З початком війни пара намагається виїхати з Конотопа, але потрапляє у стрілянину на блокпості з росіянами. Після цього Андрій помирає, а Відьма повертається до магії, щоб помститися росіянам й убивати їх одного за одним.
Існує низка фільмів, де група військових зустрічає щось поза межею їхнього розуміння: містичних почвар, жертв наукових експериментів чи навіть прибульців. Учасники команди по черзі гинуть, нагнітаючи саспенс, поки командир групи не вступає у двобій з ворогом. Після цього монстром стає він сам — іноді в прямому, а іноді в символічному сенсі. Найяскравіший приклад такого кіно — «Хижак» 1987 року, де загін на чолі з Арнольдом Шварценеггером натрапляє в джунглях Гватемали на іншопланетного мисливця, який по одному викошує загін, поки Шварценеггер не сходиться з ним у герці.
Режисер Андрій Колесник і сценарист Ярослав Войцешек вирішили використати саме такий сюжет. Але якщо в умовному «Хижаку» (як і в решті подібних фільмів) військові — це радше позитивні персонажі, а надсильний антагоніст — принаймні неоднозначний, то в «Конотопській відьмі» все навпаки. Відьма — позитивна персонажка, а от військові — ні.
Про Відьму глядач не знає аж нічого, хіба що вона прожила кілька сотень років, поки не закохалася в простого хлопця Андрія, заради якого тепер готова знову повернутися до чорної магії. Така сентиментальна наївність, звісно, трохи розчулює, адже теоретично у Відьми такий Андрій має бути раз на 30 років. Але глядачі не розуміють, ані як працює магія Відьми, ані хто такий Морок, якого вона викликає, ані як вона трансформується в щось упиреподібне, а потім знов обертається на ніжну дівчину.
Росіяни розкриті більш фактурно — але лише на тлі Відьми. Фактично це набір кліше: суворий командир з досвідом війни в Сирії, імперець з рудою борідкою (як у колишнього ватажка бойовиків «ДНР» Мотороли), представник «малих народів Росії», який намагається пояснити, що він башкир, а не бурят. Звісно, є кавказець, який, звісно, буде ґвалтівником. Режисер вводить у фільм сюжетну лінію rape and revenge, яка взагалі не стосується Відьми, а існує, здається, просто щоб нагадати, що російські військові в окупації ґвалтують людей.
Загалом враження від фільму, ніби хтось знайшов давно забуті декорації телевізійного мюзиклу «Вечори на хуторі біля Диканьки» і вирішив на цій локації зняти горор. Спецефекти тут настільки дешеві, що, попри очікуване тортур-порно, глядач має лише натяки на нього. Ось підходить сцена чергового вбивства — монтажна склейка — і росіяни, схопившись за голову, запитують: «Хто ж вирвав йому серце?». Самого процесу виривання серця у фільмі немає, тому замість тортур-порно виходить легка тортур-еротика. Найкумедніше це проявляється в першому вбивстві росіянина: за логікою, він мав би луснути, але бюджету на те, щоб тріснула голова й очі вилізли з орбіт, немає, тому персонаж помирає від інсульту з рясною кровотечею з рота.
Звісно, найкумедніше у фільмі — це фінал. Існує приказка: скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться. Скільки Ярославу Войцешеку не давай жанрових сценаріїв (спортивна драма «Пульс», історична драма «Захар Беркут», фентезі «Сторожова застава»), він однаково вставить щось із сентиментальних мильних опер. Відьма не вбиває головного командира, тому що розуміє, що його смерть — це її смерть (не питайте чому, у фільмі взагалі мало що пояснюють про магію), а вона не може померти, тому що вагітна! Сила любові рятує Відьму, яка за кілька століть уже побачила всякого, від мстивої смерті. З таким фіналом треба не рейтинг R (обмеження до 17 років) для фільму брати, а виходити у вечірній прайм-тайм після випуску новин.
Однак «Конотопська відьма» — це не кіно у вакуумі. Воно досить зрозуміло лягає в канву того, що вже встигли охрестити як перемогасплуатейшн, або ж кінобайрактарщина. Це фільми, які експлуатують меми й історії повномасштабного вторгнення. Спершу була сімейна комедія «Крашанка» Тараса Дудара, яка розповідала про діда й онука, які роблять ракету для удару по Кремлю. Тепер от горор «Конотопська відьма», де містична сила вбиває росіян. Очевидно, далі буде.
Проблема «Конотопської відьми» (як і всієї кінобайрактарщини) в тому, що вона не осмислює війну, а лише експлуатує меми про неї та вибудовує сюжет на основі стереотипів, які склались у цей важкий і буремний час. Фактично ця стрічка і є роздмуханою бульбашкою мему воєнних часів. А судячи з чуток, що «Конотопська відьма» має стати франшизою горорів, а також зважаючи на оголошені синопсиси майбутніх проєктів Держкіно, можемо зробити висновок, що кінобайрактарщина нікуди не подінеться з нашого кінопростору.
