У суспільстві відчутний запит на вшанування памʼяті про захисників, жертв і події війни тут і зараз. Виразне свідчення цього — поширеність стихійних і тимчасових форм пошанування: від прапорців з іменами загиблих захисників на майдані Незалежності в Києві до банерів з їхніми портретами в населених пунктах по всій країні. Але також за час повномасштабної війни зʼявилося чимало комеморативних ініціатив, утілюваних родинами й друзями загиблих, які вдаються до менш типових форм. Відкриття книгарні у Вінниці як втілення мрії загиблого воїна Миколи Рачка або спортивного майданчика в селі Чернятин на Прикарпатті, котрий створили батьки полеглого Андрія Франківа, — лише два приклади з десятків подібних.
Чи варто під час війни створювати масштабні, дорогі проєкти загальнонаціонального рівня — відкрите питання, на яке немає одностайної відповіді в суспільстві. Водночас ініціатори Лабораторії практик меморіалізації переконані, що вже зараз, особливо на локальному рівні, можна починати працювати з памʼяттю про трагічні події війни: вести діалог з громадами, проводити дослідження, напрацьовувати механізми і процедури, необхідні для реалізації проєктів, визначати межі роботи з травматичним досвідом, формувати спільноту професіоналів.
Усе більше фахівців погоджуються, що перед Україною стоїть завдання виробити власну мову меморіалізації цієї війни. Меморіальна культура, яка існує на Заході, великою мірою базується на досвіді Першої і Другої світових воєн, а також на досвіді комеморації жертв Голокосту. Водночас американський історик Джей Вінтер, який досліджував місця памʼяті і вплив Першої світової на культуру памʼяті, пише у своїй книзі «Місця памʼяті, місця скорботи», що «кожна нація розвивала власну мову комеморації, хоча деякі риси були універсальними». До поширених візуальних форм, використовуваних у меморіалах ще після Першої світової війни, належать вічний вогонь, карбування переліків імен загиблих, монумент невідомому солдату. Але в символічному просторі України вони зʼявилися в радянському варіанті.
«Будь-яка війна провокує створення нової мови меморіалізації», — каже Оксана Довгополова, кураторка платформи культури памʼяті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», одна з кураторок Лабораторії, докторка філософських наук, яка працює з проблемами колективної памʼяті. Тож покликання Лабораторії — обʼєднати людей в Україні, які працюють з памʼяттю і мистецтвом, довкола пошуку й вироблення мови меморіалізації для сучасної російсько-української війни.
Задум організаторів Лабораторії полягав у тому, щоб спершу дати учасникам теоретичну базу, поділитися з ними ключовими для роботи з памʼяттю дослідженнями й концепціями. Після лекційного курсу, на який надійшло 358 заявок, відібрані учасники працювали над ідеями проєктів для однієї з чотирьох локацій: Мощун, Одеса, Харків, Чернігів. Робота передбачала поїздку на локацію, занурення в місцевий контекст, спілкування з громадою. Адже меморіальні проєкти створюють насамперед для конкретної спільноти, яка живе в певному контексті. Уже згадуваний Джей Вінтер зазначає, що сенси, закладені у воєнні меморіали, які створюють під час або відразу після війни, «використовують колективні висловлювання, у камені та в церемонії, щоб допомогти окремим людям — матерям, батькам, дружинам, синам, донькам та побратимам — прийняти брутальні факти смерті на війні».
Учасники Лабораторії створили шість проєктів, що пропонують ідеї для воєнного меморіалу в Мощуні під Києвом.
Мощун — невелике село на північно-західній околиці Києва, де в запеклих боях вдалося стримати просування росіян до української столиці. Захист Мощуна є однією з ключових битв Київської оборонної операції в лютому-березні 2022 року. Якби росіянам вдалося прорватися — бої точилися б уже в Києві, адже від Мощуна до міських окраїн близько десяти кілометрів по прямій через поле.
Як розповіла кураторка проєктів меморіалу для Мощуна, співзасновниця ГО «Музей сучасного мистецтва» Юлія Гнат, учасники Лабораторії працювали з місцем боїв, ідеєю форпосту, наскрізною в розповідях про оборону села, а також з ушануванням памʼяті полеглих захисників. Позиції в Мощуні тримала 72 бригада ЗСУ імені Чорних Запорожців, якій допомагали бійці Сил спеціальних операцій, територіальної оборони, спецпідрозділи ГУР, підрозділи Національної гвардії (зокрема, загін «Омега», бригади «Буревій», «Рубіж», «Азов»), Іноземний легіон.
Створювати місця памʼяті в лісі, де тривали бої, почали ще у 2022 році. Серед ініціаторів цього процесу — родина Бадрі Лолашвілі, командира роти 72 ОМБр, який загинув у бою. Вона заснувала благодійний фонд його імені. З її волі встановили памʼятний знак «Янголи перемоги», триває процес надання локації статусу памʼятки національного значення. Фонд з'ясовує імена всіх оборонців, полеглих на цій ділянці фронту.
Одночасно в мощунському лісі триває стихійне персональне вшанування памʼяті: родини прикріплюють до дерев портрети своїх загиблих. Ця низова комеморація нагадує іншу традицію: за допомогою прикріплених до стовбурів дерев портретів ушановували памʼять репресованих радянською владою на місцях захоронення. Хоча йдеться про зовсім різні контексти, люди опираються на вже наявну традицію, яка, можливо, виринає десь з колективної памʼяті.
У цьому контексті працювали учасники Лабораторії, які розробляли ідеї для меморіалізації місця битви й ушанування памʼяті загиблих воїнів. Йдеться саме про ідеї, тож ескізи, представлені далі, не зображують готових до втілення проєктів, а лише дають уявлення про задум авторів, який можна розвивати.
Ландшафт у мові памʼяті
Частина розроблених у межах Лабораторії проєктів опираються на вже наявний ландшафт як інфраструктуру для памʼяті з мінімальним або невеликим втручанням у простір. Вони підсвічують і посилюють сліди, які залишилися після боїв, і низову комеморацію, привнесену в простір родинами загиблих.
Ідею, що ландшафти можуть відігравати роль своєрідних репозитаріїв культурної памʼяті, розробляв британо-американський історик Саймон Шама («Ландшафт і памʼять», 1995). Людська уява проєктує певні образи на дерева, воду, скелі — і щойно певна ідея, візія закріплюється за конкретним місцем, воно перетворюється на метафору, на складову культурного ландшафту. Під впливом історичних подій, культурних практик, персональної памʼяті ландшафти накопичують шари значень. Вони можуть стати символом національної ідентичності й спротиву.
Ідею лісу як живого памʼятника розвиває художниця Kinder Album, трансформуючи сліди, які залишила війна, у меморіальні обʼєкти:
«Я пропоную на місці вирви від снаряда, використовуючи впадину, зробити інсталяцію зі скульптурою і фонтаном. Люди можуть сидіти по периметру цієї вирви і споглядати, як вода стікає по її стінах. У центрі вирви розташована скульптура маленької сосни».
Ліс довкола Мощуна, де відбувалися бої, — сосновий. Сосна з її вертикальними шишками нагадує художниці підсвічник зі свічками. Kinder Album використовує метафору колючого полумʼя.
На місці меморіальної стіни з іменами загиблих художниця пропонує насипати курган. З одного боку, курган є давньою формою поховання на території України, що трансформувалася в меморіальну практику. З іншого, для авторки проєкту йдеться також про певну ідею реконструювання знищеного: під час бою снаряд, роблячи вирву, руйнує землю — в акті памʼятання земля зʼявляється в кургані на противагу вирві. Один бік кургану зрізаний. На цьому зрізі художниця пропонує встановити невеликі бюсти загиблих воїнів, трансформуючи вже наявну практику портретів на деревах у більш обʼємну й водночас уніфіковану лаконічну форму.
Ще один обʼєкт меморіалу в проєкті Kinder Album — компас. На ділянці, ближче до річки Ірпінь, є реальний деревʼяний вказівник з позначенням напрямків на захід і північ. «Пропоную збільшити його до розміру двоповерхового будинку і зробити місцем публічних подій, які не вписуються у формат тих, що доречно проводити на території меморіалу. Від компаса бажано створити дорогу до річки. Це місце буде наочно підкреслювати топографічне розташування Мощуна на карті України».
Художник і фотограф Саша Курмаз теж звертається до ідеї лісу як меморіалу з мінімальною інвазією в простір, паралельно шукаючи єдину форму для вже наявної комеморативної практики:
«Ідея проєкту полягає в тому, щоб зберегти простір у його оригінальному вигляді. Акцент має бути на всіх тих оригінальних об'єктах, які виникли безпосередньо під час бойових дій (пошкоджені дерева, окопи, бліндажі, ями від вибухів). Пошкоджені стовбури дерев уже мають певну символічну значущість для сімей і близьких загиблих воїнів. Тому хотілось би зберегти це, законсервувавши дерева від подальшої руйнації».
Максимальна чутливість до меморіальних практик, які вже присутні в цьому місці, і до потреб тих, хто втратив у мощунському лісі рідних і близьких, — визначальна риса проєкту Саші. Втручання й спроба уніфікації проявляються в розробці табличок однакової форми з портретами загиблих на заміну фотографіям, прикріпленим до стовбурів дерев. Таблички у проєкті мають форму шеврона й виконані у світло-сірих тонах. Це відхід від звичних прямокутних меморіальних дошок з чорного граніту, які асоціюються з цвинтарною естетикою.
Парки памʼяті
Громадський діяч і продюсер культурних проєктів Руслан Савчук теж працює з ландшафтом, але не так з наявним, як з ідеєю новоствореного меморіального лісу, вписаного в локацію.
Понад сотня дерев, кожне з яких присвячене загиблому/загиблій у місцевих боях (цифра наразі орієнтовна, тому що точна кількість загиблих невідома або не озвучена, але за різними даними, йдеться про близько 130 полеглих), і система джерел між ними утворюють умовний людський силует. Осердям системи джерел є великий камінь, чия форма нагадує людське серце. Джерела розтікаються від цього каменя, формуючи зрошувальну систему, і створюють асоціацію з кровоносною.
Частиною своєрідного ритуалу для рідних і близьких загиблих є доторк до їхніх портретів. Тому для іменних дерев Руслан пропонує обрати породи з приємною на дотик корою, щоб тактильна взаємодія з деревом була продовженням цього ритуалу.
У задумі меморіального лісу Руслана Савчука є очевидний посил: кожне дерево є живим памʼятником конкретному загиблому воїну. Є і менш очевидний: джерела символізують життя й нагадують про річку Ірпінь, що допомогла зупинити загарбників (ідеться про операцію підриву дамби, завдяки чому ріка розлилася й створила перешкоду для просування росіян). Центральна точка меморіального лісу — камінь — символізує серце, на якому лежить важкий камінь втрати, воно кровоточить водою, але дає життя деревам у лісі. Врешті дерева, які потребують уважного й бережного ставлення, символізують крихкість життя.
Парки памʼяті усталилися як одна з комеморативних форм. Приклад такого підходу в меморіалізації російсько-української війни — парк памʼяті загиблих в АТО/ООС, який створили 2021 року у Львові. На локації висадили понад 90 іменних квітучих дерев. Родини захисників, на чию честь створили меморіал, вибирали й висаджували дерева.
За Джеєм Вінтером, меморіали перетворюються на місця памʼяті тоді, коли вони є осердям певного ритуалу, точкою взаємодії та співучасті для спільноти.
Ідею участі родин у створенні й догляді за меморіальним простором розвивав і Саша Курмаз. Як альтернативу меморіальним табличкам він пропонує кожній родині висадити дерево в памʼять про свого загиблого/загиблу. Художник розробив ескіз меморіальної клумби для дерева у формі козацького хреста. Хрест має невелику мінімалістичну табличку з імʼям того чи тієї, кому присвячене дерево. Висаджування родинами дерев, які певний час потребуватимуть догляду, формує ґрунт для меморіальної практики.
Цей підхід поступово приживається. Тут можна згадати ініціативу руху VETERANKA, учасниці якого за 2023 рік висадили в різних містах України 11 алей з іменними деревами в памʼять про загиблих посестер. Деякі громади, наприклад Ірпінська, розглядають практику висаджування алей або скверів памʼяті як альтернативу звичним меморіальним дошкам на закладах освіти чи інших установах, до яких мали стосунок загиблі захисники й захисниці.
Меморіальні простори у трьох описаних вище проєктах включають розроблений пішохідний маршрут як інфраструктуру для взаємодії з місцем памʼяті. Парки, сквери, ландшафти як форма комеморації дають змогу створити незарегульований і затишний простір для рефлексії; уникнути ієрархічності й диктату панівного наративу; регулювати рівень особистої включеності в меморіальний простір.
Метафора форпосту, брами, непрохідної стіни
Ідеї обʼєктів, що втілювали б метафору брами чи непрохідної стіни, якою став Мощун для ворожої армії, запропонували скульптор Ілля Новгородов і група, в яку обʼєдналися художниця, дизайнерка Софія Мартинюк, скульптор Кирило Гузенко й архітектор Андрій Пучінін. Софія й Кирило брали участь у створенні монумента «Воля», який відкрили в Ірпені до другої річниці визволення.
У проєкті Мартинюк, Гузенка й Пучініна непрохідну стіну символізує лінія колон, які пронизують весь меморіальний простір й обʼєднують ключові локації. Традиція будувати колони, щоб уславити переможців, тягнеться щонайменше з античності. Проте колони у проєкті «Непрохідна стіна» не нагадують античні: вони не мають витончених прикрас, капітелів чи різьблень. Зроблені з металу кортен, що текстурою нагадує дерево, вони радше викликають в уяві образ частоколу довкола давніх поселень, який захищав від чужинців. Деревоподібний вигляд колон апелює до лісу, де розташовувались позиції і тривали бої, а уніфікований вигляд — до рівності в лаві. Кожна колона, за задумом, має бути іменною, кількість — дорівнювати кількості загиблих оборонців.
Колони замість живих дерев, на думку авторів проєкту, дають змогу вдатися до певних технічних рішень. Ідеться про те, щоб у деякі вмонтувати перископи, що дозволить подивитися на локацію з висоти й осмислити важливість цього місця для оборони Києва.
На виразі «Мощун — ворота в Київ» акцентує проєкт скульптора Іллі Новгородова. Запропонований ним монумент, за словами автора, апелює до оборонних споруд часів древнього Києва. Його монументальний, майже фортифікаційний вигляд, за задумом Іллі, наголошує на значенні оборони Мощуна для захисту Києва.
«Об'єкт з трьох частин може зібратися в один суцільний (четверта форма), як засув на воротах. На “засуві” нанесені назви й шеврони бригад (підрозділів), які брали участь в обороні».
Персональна меморіалізація у проєкті Іллі втілюється через встановлення вздовж пішохідного маршруту іменних каменів з базальту. Вони мають вигляд восьмигранних або чотиригранних колон (стовпів), які виходять із землі. Колір каменів на сколах — чорно-сірий, зовні вони — кольору кори й іржавого заліза, що викликає асоціацію з лісом і знищеною військовою технікою.
Значення локації — один з акцентів у проєкті митця Михайла Алєксєєнка. «Більшість стейкхолдерів наголошувала на тому, що саме це місце стало символічним “щитом Києва”. Але на самій локації, в лісі, немає відчуття, наскільки близько Київ. Думаю, це ще менш зрозуміло іноземним делегаціям. Моя пропозиція полягає в тому, щоб трансформувати вже наявний план благоустрою, з пішохідними й велодоріжками, та плавно підняти маршрут проходження територією в певній точці вище від сосен. З висоти буде зрозумілим масштаб, наскільки близько Київ, кількість укріплених позицій», — каже художник.
Зараз село великою мірою відбудоване. Щоб повернути відвідувачів у контекст подій і допомогти їм усвідомити запеклість і руйнівний масштаб боїв, які тут відбувалися, Михайло пропонує створити невелику музейну частину, в якій у VR-форматі можна подивитися відеокадри Мощуна, зняті Олегом Ткаченком відразу після деокупації.
Проєкт також пропонує ідею персоналізованого вшанування загиблих: зберегти поламані під час боїв дерева, перетворивши їх на білі стели, присвячені воїнам. Ці стели можуть бути своєрідним тлом для індивідуальних форм пошанувань, які здійснюють рідні та близькі полеглих.
Проєкт Михайла включає ідею вхідної групи: «При вході до меморіалу перше, що зустрічає відвідувачів, — це питний фонтанчик, який насичує собою великий фонтан (чорне коло)». У чорній воді кожен відвідувач бачитиме своє відображення — як нагадування, що він живий носій памʼяті про події російсько-української війни, що він до певної міри відповідальний за те, щоб ця памʼять продовжувала жити.
***
Хоча кожна представлена ідея для проєкту меморіалу в Мощуні має особливості, можна простежити, як окремі елементи перегукуються, а підходи перетинаються. Це теж ознака намацування мови памʼяті, яка працюватиме в конкретному місці й контексті.
Більшість проєктів — кожен у свій спосіб — відповідають на потребу персональної меморіалізації, таку відчутну з боку родин загиблих. Вони пропонують різні за формою рішення, а також різні форми співучасті родин у творенні меморіального простору.
Поряд з пошуком нової мови й метафоричних образів учасники знайшли спосіб ненавʼязливо імплементувати у свої проєкти символи, які апелюють до української історичної традиції. Це, наприклад, клумби у формі козацького хреста у проєкті Саші Курмаза чи курган у проєкті Kinder Album. Головне — проєкти показують, як місце памʼяті може бути неієрархічним простором, що обʼєднує різні комеморативні практики, уможливлює співучасть і взаємодію, вибір свого рівня включеності в меморіальний простір.
Більше дізнатися про ідеї меморіальних проєктів для Мощуна, а також Одеси, Харкова і Чернігова можна у відеопрезентації Лабораторії практик меморіалізації.
Лабораторія практик меморіалізації відбулася за підтримки Фонд «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ) — донорської програми, що фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. За спільної підтримки уряду України й урядів-партнерів Фонд реалізує проєкти в деокупованих і прифронтових громадах, а також на національному рівні. Метою ФПСУ є зміцнити стійкість українського уряду в умовах російської агресії та посилити його спроможності надавати критично необхідну допомогу громадам у співпраці з громадянським суспільством, ЗМІ та приватним сектором.
Публікація підготовлена за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну». Її зміст є виключною відповідальністю громадської організації «Культурні практики» і не обов’язково відображає позицію Фонду та / або його фінансових партнерів.