ГоловнаСуспільствоВійна

Де постелить клейонку? Репортаж з Мощуна, зруйнованого селища, яке не вдалося захопити росіянам

Село Мощун біля Гостомеля – одне з найбільш постраждалих від російських обстрілів на Київщині.

Село розмінували настільки, що дозволили повернутися туди місцевим мешканцям. Утім повертатися особливо немає куди – зруйнованих будинків значно більше, ніж уцілілих. 

Фото: Максим Требухов

Люди приїздять, дивляться на залишки своїх домівок, намагаються трохи прибрати – і їдуть знову. Щоб знову повернутися і знову думати, з якого боку братися за відновлення покаліченого Росією життя.

  • Фото: Макс Требухов

  • Коли я виїхав, мій будинок ще був цілий. Коли повернувся, його вже не було, - каже Валентин.

Йому 56 років, і він прожив у Мощуні все своє життя. Зараз мешкає в сусідів – будинок зруйновано надто сильно, щоб його можна було використовувати як житло. Проте він сподівається на його відновлення – тільки спочатку треба дочекатися на комісію, яка обстежить дім і надасть висновок, на підставі якого в майбутньому можна буде отримати компенсацію від держави.

Будинок Валентина
Фото: Максим Требухов
Будинок Валентина

Валентин
Фото: Максим Требухов
Валентин

Дві киці, собака та частина курей у дворі Валентина вціліли під час обстрілів
Фото: Максим Требухов
Дві киці, собака та частина курей у дворі Валентина вціліли під час обстрілів

    • Усе життя будувався, – каже Валентин, спокійно дивлячись на руїни свого будинку.

Поруч будинок його куми. Зруйнований ще сильніше. Валентин радить нам, якою вулицею йти далі – бо на іншій бігають два алабаї. 

Двір куми Валентина
Фото: Максим Требухов
Двір куми Валентина

Місцеві тварини виглядають дуже наляканими
Фото: Максим Требухов
Місцеві тварини виглядають дуже наляканими

Поки комісія не приїхала, Валентин допомагає лагодити дахи та паркани сусідам. Каже, людей у Мощун повернулося чимало, робота є. 

І справді, якщо зі самого ранку село ще виглядало безлюдним, то зараз на вулицях вже є кому сказати “добрий день”. Проїжджають велосипедисти та машини. Хтось уже наїхав на осколок від ракети і ремонтує колесо. 

Фото: Макс Требухов

Шматки ракет повсюди, схожі на водостічні труби. Усе в сажі та кіптяві, включно з місцевими котами, що ходять за нами слідом. На кожному кроці – вирви, в лісочку збоку – поламані дерева, уцілілих споруд фактично нема. 

Фото: Макс Требухов

Росіяни намагалися захопити Мощун, аби наступати далі на столицю. Але не змогли – їм дала бій 72 бригада ЗСУ.

Ми рухаємося однією з вулиць і шукаємо, з ким іще поговорити.

  • Ні, не буду! У мене за день по 5-6 делегацій, не встигаю нічого зробить через них! – кричить нам літня жінка, яка порається на своєму подвір’ї. 

  • Хеллоу! – кричить нам хлопець на вєліку (річ у тому, що делегації журналістів здебільшого іноземні).

    Фото: Макс Требухов

А вже через два кроки ми зустрічаємо Зінаїду. “Тьотю Зіну з магазіна” – як каже про себе вона сама, бо вже 40 років має свій бізнес – магазин.

  • Я була в Мощуні до 6 березня, далі вже стало неможливо тут буть. Просто неможливо: обстріли були такі, що в туалет не вийдеш – весь час щось прилітає. Ідемо, я покажу вам, які в мене вирви на городі.

    Фото: Макс Требухов

Зінаїда веде нас у двір, посеред якого дійсно величезна вирва. Будинок зруйновано. У дворі бочка з водою на вогні – світла, газу, води в Мощуні досі нема. 

  • У мене на городі три таких вирви, а у сусідів – чотири. Вони загинули – сусіда викинуло хвилею аж на той бік, через дорогу. А сусідку знайшли мертву в погребі. Ти бачиш цю вирву? Скажи мені, чи можете з такої ями хтось вилізти? Чи може хтось вижити від такого снаряда? – жінка говорить швидко і бадьоро, і майже весь час по її щоках стікають сльози. Зіна не звертає на них уваги.

    Фото: Макс Требухов

Вона показує нам, де лежить борона сусіда – через дорогу від нас. 

  • Он там він лежав, де зараз його борона. А раніше борона в нього на сараї висіла - я ж сусідка, я знаю, де в нього шо. Це так далеко вибухом відкинуло. Я не забираю ту борону, може, син його приїде, то покажу.

    Фото: Макс Требухов

  • Діда з бабою жалко, – каже Зінаїда. – Діти хотіли їх вивезти, а дід сказав: «Не поїду». Бабу, може, й витягли б, вона б вижила. Її нашли мертву коло самого виходу з погреба. Мені здається, вона просто задихнулася від диму. Може, не змогла відкрити двері, бо так прямо на порозі лежала. 

Днями приїжджала невістка, ховати бабу. 

  • Розказувала, що вони за тілом їздили у Бучу. Там стоїть чотири рефрижератори з покойніками. Один рефрижератор – на 80 людей. У трьох – тіла цілі, в одному – складені з кусків. Невістка каже, перебрали три рефрижератори, поки бабу знайшли.

    Фото: Макс Требухов

Так само, як і Валентин, Зінаїда залишила цілий будинок, а коли повернулася - він був уже отаким. Будинок старшої доньки по сусідству також зруйновано. Та головне, що встигли врятуватися – і вона, і зять, і молодша донька (старша донька з дитиною виїхали ще раніше). 

  • В старшої доньки хата на тій стороні була. Новісінька, зроблена з нуля. Годами строїлись. Я їм купила клєйонку на стіл, красіву таку, ажурну. Кажу: діти, це як ось ми будемо робить новосєльє вже після ремонту вашого, то цю клєйонку постелимо на стіл. Тепер зять регоче, каже: тьоща, куди постелиш клєйонку? Кажу: підем серед двора постелимо.

    Фото: Макс Требухов

Запитую, як їм вдалося виїхати під обстрілами.

  •  Їхали на машині через городи. Хата зятя взорвалась, а гараж і машина лишилися цілі. Зять бігом вискакує, хватає машину і ото так, як є, поїхав. З собою схопив пляшку уксусу, жінчині кухонні вєса, туалетну бумагу і пачку солі. Прибігає до мене і каже: нашо я це взяв? Та я сама нічого не взяла з собою. Вискочила як була – пальто, кросівки, в сумку поклала старі штани і кофточку, перевдіться. 

Завтра вона поїде до рідних, але потім знову повернеться в Мощун. 

У Зінаїди магазин на подвір’ї – вона годувала місцеву тероборону. Після її від’їзду в село прорвалися росіяни, зламали замок на магазині і, каже Зінаїда, винесли всю горілку. Далеко не зайшли – місцеві розказують, що росіян зустрічали наші військові, тому перебування ворогів у селі було недовгим. Правда, кількох селян росіяни все ж встигли вбити. 

В магазині
Фото: Макс Требухов
В магазині

Валентин каже, що застрелили двох чоловіків у різних кінцях села, одного – на очах у дружини, її поранили. Ще кілька людей підірвалися на мінах. Зінаїда згадує одного застреленого (пізніше ми знайдемо його сусідів. – LB.ua), ще в одного хлопця влучив снаряд.

  • Це ще четвертого числа було, тут поруч. Чую – кричить його мама. Кажу доньці: біжи туди! Бо я зі своєю кривою лапою швидко не добіжу. Вона пішла, привела до мене його маму відкачувать. Уявляєте собі маму, в якої дитину на очах розірвало? Каже: Зіна, а нашо мені тепер жить?

Зінаїда знову починає плакати. Розказує, що рештки хлопця поховали її донька з іншими дівчатами. Потім була ексгумація і перепоховання.

Фото: Макс Требухов

Ще гірше, ніж у селі, каже Зінаїда, було на Дачах – в дачному кооперативі поруч, який зайняли росіяни. 

Зінаїда розповідає, що сусід Юрій Іванович десять днів пролежав у своїй хаті поранений – боявся вийти. Росіяни прострелили йому ноги і руку. 

Фото: Макс Требухов

Під кінець розмови з’ясовується, що два онуки Зінаїди служать у ЗСУ. 

  • Але вони мені не кажуть, де зараз. Кажуть тільки, що їх десь перекинули. 

Раптом – сильний вибух!

  • Це, мабуть, розмінування, – міркую я.

  • Мабуть, – каже Зінаїда. – Тут учора так гупнуло, я ледь не вмерла. Вискочила, кричу сусідці: Галя, що це?! Цариця небесна!

    Фото: Макс Требухов

Зінаїда зауважує: діти спочатку не хотіли розповідати їй, що будинок зруйновано. 

  • Щоб я не розстроювалася. А я кажу: “А що ж я буду розстроюватися, як його все одно вже нема. Ваша мама – стойка женщіна”.

    Фото: Макс Требухов

Ми їдемо на Дачі, в надії знайти нам Юрія Івановича, про якого казала Зінаїда. Та його хата стоїть зачинена. 

Людей тут значно менше, руйнувань ще більше. Легкі дачні конструкції чудернацько покручені від прилітання снарядів.

Фото: Макс Требухов
 

За кілька хвилин біля нас збирається цілий натовп котів (плюс один симпатичний песьо), і я починаю шкодувати, що не взяла котячого корму. Особливо в той момент, коли хтось із сусідів випускає на волю невідомо коли замкненого в магазині корніш-рекса. І той – худющий, наляканий, вистрибує на вулицю з нестямними зойками. 

Він шипить на котів, які крутяться біля нас, і з вигнутою спиною, не спиняючи криків, відступає в бік лісу. Сподіваюся, він дійде до якогось блокпоста і там його погодують.

Фото: Макс Требухов
 

Тут під’їжджає машина, з якої виходять чоловік і жінка. 

  • Ви приїхали подивитися, як ваш будинок?

  • На будинок друзів, наш не тут. Подивимося, сфотографуємо для них.

Пара йде вулицею. Дістає телефон біля зруйнованої будівлі. Їхнім друзям не пощастило. А проте, принаймні вони не тут і не застали російську окупацію. У Мощуні розказують, що на Дачах були вбивства і зґвалтування. 

Фото: Макс Требухов

Двох алабаїв ми, на щастя, так і не зустріли. Повертаємося в село і йдемо до Лідії Миколаївни. Вона єдина з жителів Мощуна, хто не виїжджав із селища навіть під час найсильніших обстрілів. 

Фото: Макс Требухов

Літня жінка сьогодні з двома синами. Її будинок умовно цілий – це як умовна безпека. Тобто він серйозно пошкоджений, але є і дах, і стіни. 

  • Будем казать, що він цілий, – мовить Лідія Миколаївна. – Оце тут було одірвало (показує рукою на закриту діру під дахом). Оце було да-а-а, матір Божа. А я тоді в погребі була.

    Ліворуч вхід у погріб
    Фото: Макс Требухов
    Ліворуч вхід у погріб

Поруч кілька згорілих хат. Щоб пожежа на дійшла до її подвір’я, Лідія Миколаївна заливала вогнище водою.

  • Мене спасло те, що в мене була криниця. Так же ж води нема. Я чую, як летить. Ага, впало далеко – не готовлю воду. А як впало поруч і я бачу, що горить сусідська хата, тоді я починаю витягувати відра і набирати воду. Як у сусіда горіло, то я три рази до хати не допустила пожар.

Розповідає, що поки гасила пожежу, обпалила щоки.

  • Я ж півтора метра на каблуках, а вогонь – три метри. А ще сусід наклав дубових коротишів – і від них жар аж пре. Я на вогонь відро – скільки можу дістать. Поначалу по відру лила, а потім по пів відра, щоб трохи вище діставати, а тоді давай вже по третій частині відра лити.

    Фото: Макс Требухов

Пригадати, в який це було день, Лідії Миколаївні не так просто. 

  • Часів нема, телефон не робить. Дивлюся, йдуть воєнні, вервочки в них на рукавах. Кричу: “Хлопці, це я!” Одкриваю я двері, питаю: “Хлопці, скажіть, скільки часов і яке число”.

    Фото: Макс Требухов

Розповідає, що не одразу зрозуміла, що залишилася одна в селі. 

Чи не було страшно лишатися?

  • А шо робить? Воєнні хотіли вивезти мене два рази. Кажу: “Хлопці, дві собаки, кури. Годувала тих курей, а тепер покинуть їх собакам, щоб вони розірвали? Ні, я залишуся. Ви робіть свою роботу, а я буду робити свою роботу – ховатися у погребі”.

    Фото: Макс Требухов

  • По городах бігали кури, бігали індики, ходили корови і свині разом з ними, а з ними собаки. Зараз вже усьому більш-менш навели лад. Одна корова, яку залишила хазяйка, померла. Пропала хата, пропала й корова, – пояснює Лідія Миколаївна.

    Фото: Макс Требухов

До нас підходить старший син Лідії і нагадує розповісти про Славіка. 

Славіком звали сусіда, якого застрелили в погребі росіяни. Близько двох тижнів він пролежав у тому погребі, поки його знайшли і поховали сусіди. Потім була ексгумація, експертиза і перепоховання. 

Будинок, де він жив з батьками і братом, теж сильно постраждав. Проте видно, що це був красивий будинок. Красивий садочок, красивий погріб. Лідія Миколаївна показує, де біля погреба була могила. 

Погріб, в якому росіяни застрелили Славіка, та його перша могила
Фото: Макс Требухов
Погріб, в якому росіяни застрелили Славіка, та його перша могила

Уже коли ми збираємося йти, молодший син Лідії Миколаївни каже, що ми пропустили сьогодні найцікавіше – в одному з дворів знайшли мертвих москалів, що лежали там з часів спроби штурму. 

  • Вже їх забрали звідти? Чи військових викликали?

  • Та викликали, ми самі нічого не чіпаємо. Вони ж і тіла своїх солдатів мінують, уявляєте? 

Тепер так, уявляємо. З поля чутно гучні вибухи розмінування. Зінаїда, мабуть, знов поминає Царицю Небесну.

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Макс Требухов

Фото: Максим Требухов

Фото: Макс Требухов

Вікторія ҐуерраВікторія Ґуерра, журналістка, екс-заступниця головного редактора LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram