-
-
Коли я виїхав, мій будинок ще був цілий. Коли повернувся, його вже не було, - каже Валентин.
Йому 56 років, і він прожив у Мощуні все своє життя. Зараз мешкає в сусідів – будинок зруйновано надто сильно, щоб його можна було використовувати як житло. Проте він сподівається на його відновлення – тільки спочатку треба дочекатися на комісію, яка обстежить дім і надасть висновок, на підставі якого в майбутньому можна буде отримати компенсацію від держави.
-
-
Усе життя будувався, – каже Валентин, спокійно дивлячись на руїни свого будинку.
-
Поруч будинок його куми. Зруйнований ще сильніше. Валентин радить нам, якою вулицею йти далі – бо на іншій бігають два алабаї.
Поки комісія не приїхала, Валентин допомагає лагодити дахи та паркани сусідам. Каже, людей у Мощун повернулося чимало, робота є.
І справді, якщо зі самого ранку село ще виглядало безлюдним, то зараз на вулицях вже є кому сказати “добрий день”. Проїжджають велосипедисти та машини. Хтось уже наїхав на осколок від ракети і ремонтує колесо.
Шматки ракет повсюди, схожі на водостічні труби. Усе в сажі та кіптяві, включно з місцевими котами, що ходять за нами слідом. На кожному кроці – вирви, в лісочку збоку – поламані дерева, уцілілих споруд фактично нема.
Росіяни намагалися захопити Мощун, аби наступати далі на столицю. Але не змогли – їм дала бій 72 бригада ЗСУ.
Ми рухаємося однією з вулиць і шукаємо, з ким іще поговорити.
-
Ні, не буду! У мене за день по 5-6 делегацій, не встигаю нічого зробить через них! – кричить нам літня жінка, яка порається на своєму подвір’ї.
-
Хеллоу! – кричить нам хлопець на вєліку (річ у тому, що делегації журналістів здебільшого іноземні).
А вже через два кроки ми зустрічаємо Зінаїду. “Тьотю Зіну з магазіна” – як каже про себе вона сама, бо вже 40 років має свій бізнес – магазин.
-
Я була в Мощуні до 6 березня, далі вже стало неможливо тут буть. Просто неможливо: обстріли були такі, що в туалет не вийдеш – весь час щось прилітає. Ідемо, я покажу вам, які в мене вирви на городі.
Зінаїда веде нас у двір, посеред якого дійсно величезна вирва. Будинок зруйновано. У дворі бочка з водою на вогні – світла, газу, води в Мощуні досі нема.
-
У мене на городі три таких вирви, а у сусідів – чотири. Вони загинули – сусіда викинуло хвилею аж на той бік, через дорогу. А сусідку знайшли мертву в погребі. Ти бачиш цю вирву? Скажи мені, чи можете з такої ями хтось вилізти? Чи може хтось вижити від такого снаряда? – жінка говорить швидко і бадьоро, і майже весь час по її щоках стікають сльози. Зіна не звертає на них уваги.
Вона показує нам, де лежить борона сусіда – через дорогу від нас.
-
Он там він лежав, де зараз його борона. А раніше борона в нього на сараї висіла - я ж сусідка, я знаю, де в нього шо. Це так далеко вибухом відкинуло. Я не забираю ту борону, може, син його приїде, то покажу.
-
Діда з бабою жалко, – каже Зінаїда. – Діти хотіли їх вивезти, а дід сказав: «Не поїду». Бабу, може, й витягли б, вона б вижила. Її нашли мертву коло самого виходу з погреба. Мені здається, вона просто задихнулася від диму. Може, не змогла відкрити двері, бо так прямо на порозі лежала.
Днями приїжджала невістка, ховати бабу.
-
Розказувала, що вони за тілом їздили у Бучу. Там стоїть чотири рефрижератори з покойніками. Один рефрижератор – на 80 людей. У трьох – тіла цілі, в одному – складені з кусків. Невістка каже, перебрали три рефрижератори, поки бабу знайшли.
Так само, як і Валентин, Зінаїда залишила цілий будинок, а коли повернулася - він був уже отаким. Будинок старшої доньки по сусідству також зруйновано. Та головне, що встигли врятуватися – і вона, і зять, і молодша донька (старша донька з дитиною виїхали ще раніше).
-
В старшої доньки хата на тій стороні була. Новісінька, зроблена з нуля. Годами строїлись. Я їм купила клєйонку на стіл, красіву таку, ажурну. Кажу: діти, це як ось ми будемо робить новосєльє вже після ремонту вашого, то цю клєйонку постелимо на стіл. Тепер зять регоче, каже: тьоща, куди постелиш клєйонку? Кажу: підем серед двора постелимо.
Запитую, як їм вдалося виїхати під обстрілами.
-
Їхали на машині через городи. Хата зятя взорвалась, а гараж і машина лишилися цілі. Зять бігом вискакує, хватає машину і ото так, як є, поїхав. З собою схопив пляшку уксусу, жінчині кухонні вєса, туалетну бумагу і пачку солі. Прибігає до мене і каже: нашо я це взяв? Та я сама нічого не взяла з собою. Вискочила як була – пальто, кросівки, в сумку поклала старі штани і кофточку, перевдіться.
Завтра вона поїде до рідних, але потім знову повернеться в Мощун.
У Зінаїди магазин на подвір’ї – вона годувала місцеву тероборону. Після її від’їзду в село прорвалися росіяни, зламали замок на магазині і, каже Зінаїда, винесли всю горілку. Далеко не зайшли – місцеві розказують, що росіян зустрічали наші військові, тому перебування ворогів у селі було недовгим. Правда, кількох селян росіяни все ж встигли вбити.
Валентин каже, що застрелили двох чоловіків у різних кінцях села, одного – на очах у дружини, її поранили. Ще кілька людей підірвалися на мінах. Зінаїда згадує одного застреленого (пізніше ми знайдемо його сусідів. – LB.ua), ще в одного хлопця влучив снаряд.
-
Це ще четвертого числа було, тут поруч. Чую – кричить його мама. Кажу доньці: біжи туди! Бо я зі своєю кривою лапою швидко не добіжу. Вона пішла, привела до мене його маму відкачувать. Уявляєте собі маму, в якої дитину на очах розірвало? Каже: Зіна, а нашо мені тепер жить?
Зінаїда знову починає плакати. Розказує, що рештки хлопця поховали її донька з іншими дівчатами. Потім була ексгумація і перепоховання.
Ще гірше, ніж у селі, каже Зінаїда, було на Дачах – в дачному кооперативі поруч, який зайняли росіяни.
Зінаїда розповідає, що сусід Юрій Іванович десять днів пролежав у своїй хаті поранений – боявся вийти. Росіяни прострелили йому ноги і руку.
Під кінець розмови з’ясовується, що два онуки Зінаїди служать у ЗСУ.
-
Але вони мені не кажуть, де зараз. Кажуть тільки, що їх десь перекинули.
Раптом – сильний вибух!
-
Це, мабуть, розмінування, – міркую я.
-
Мабуть, – каже Зінаїда. – Тут учора так гупнуло, я ледь не вмерла. Вискочила, кричу сусідці: Галя, що це?! Цариця небесна!
Зінаїда зауважує: діти спочатку не хотіли розповідати їй, що будинок зруйновано.
-
Щоб я не розстроювалася. А я кажу: “А що ж я буду розстроюватися, як його все одно вже нема. Ваша мама – стойка женщіна”.
Ми їдемо на Дачі, в надії знайти нам Юрія Івановича, про якого казала Зінаїда. Та його хата стоїть зачинена.
Людей тут значно менше, руйнувань ще більше. Легкі дачні конструкції чудернацько покручені від прилітання снарядів.
За кілька хвилин біля нас збирається цілий натовп котів (плюс один симпатичний песьо), і я починаю шкодувати, що не взяла котячого корму. Особливо в той момент, коли хтось із сусідів випускає на волю невідомо коли замкненого в магазині корніш-рекса. І той – худющий, наляканий, вистрибує на вулицю з нестямними зойками.
Він шипить на котів, які крутяться біля нас, і з вигнутою спиною, не спиняючи криків, відступає в бік лісу. Сподіваюся, він дійде до якогось блокпоста і там його погодують.
Тут під’їжджає машина, з якої виходять чоловік і жінка.
-
Ви приїхали подивитися, як ваш будинок?
-
На будинок друзів, наш не тут. Подивимося, сфотографуємо для них.
Пара йде вулицею. Дістає телефон біля зруйнованої будівлі. Їхнім друзям не пощастило. А проте, принаймні вони не тут і не застали російську окупацію. У Мощуні розказують, що на Дачах були вбивства і зґвалтування.
Двох алабаїв ми, на щастя, так і не зустріли. Повертаємося в село і йдемо до Лідії Миколаївни. Вона єдина з жителів Мощуна, хто не виїжджав із селища навіть під час найсильніших обстрілів.
Літня жінка сьогодні з двома синами. Її будинок умовно цілий – це як умовна безпека. Тобто він серйозно пошкоджений, але є і дах, і стіни.
-
Будем казать, що він цілий, – мовить Лідія Миколаївна. – Оце тут було одірвало (показує рукою на закриту діру під дахом). Оце було да-а-а, матір Божа. А я тоді в погребі була.
Ліворуч вхід у погріб
Поруч кілька згорілих хат. Щоб пожежа на дійшла до її подвір’я, Лідія Миколаївна заливала вогнище водою.
-
Мене спасло те, що в мене була криниця. Так же ж води нема. Я чую, як летить. Ага, впало далеко – не готовлю воду. А як впало поруч і я бачу, що горить сусідська хата, тоді я починаю витягувати відра і набирати воду. Як у сусіда горіло, то я три рази до хати не допустила пожар.
Розповідає, що поки гасила пожежу, обпалила щоки.
-
Я ж півтора метра на каблуках, а вогонь – три метри. А ще сусід наклав дубових коротишів – і від них жар аж пре. Я на вогонь відро – скільки можу дістать. Поначалу по відру лила, а потім по пів відра, щоб трохи вище діставати, а тоді давай вже по третій частині відра лити.
Пригадати, в який це було день, Лідії Миколаївні не так просто.
-
Часів нема, телефон не робить. Дивлюся, йдуть воєнні, вервочки в них на рукавах. Кричу: “Хлопці, це я!” Одкриваю я двері, питаю: “Хлопці, скажіть, скільки часов і яке число”.
Розповідає, що не одразу зрозуміла, що залишилася одна в селі.
Чи не було страшно лишатися?
-
А шо робить? Воєнні хотіли вивезти мене два рази. Кажу: “Хлопці, дві собаки, кури. Годувала тих курей, а тепер покинуть їх собакам, щоб вони розірвали? Ні, я залишуся. Ви робіть свою роботу, а я буду робити свою роботу – ховатися у погребі”.
-
По городах бігали кури, бігали індики, ходили корови і свині разом з ними, а з ними собаки. Зараз вже усьому більш-менш навели лад. Одна корова, яку залишила хазяйка, померла. Пропала хата, пропала й корова, – пояснює Лідія Миколаївна.
До нас підходить старший син Лідії і нагадує розповісти про Славіка.
Славіком звали сусіда, якого застрелили в погребі росіяни. Близько двох тижнів він пролежав у тому погребі, поки його знайшли і поховали сусіди. Потім була ексгумація, експертиза і перепоховання.
Будинок, де він жив з батьками і братом, теж сильно постраждав. Проте видно, що це був красивий будинок. Красивий садочок, красивий погріб. Лідія Миколаївна показує, де біля погреба була могила.
Уже коли ми збираємося йти, молодший син Лідії Миколаївни каже, що ми пропустили сьогодні найцікавіше – в одному з дворів знайшли мертвих москалів, що лежали там з часів спроби штурму.
-
Вже їх забрали звідти? Чи військових викликали?
-
Та викликали, ми самі нічого не чіпаємо. Вони ж і тіла своїх солдатів мінують, уявляєте?
Тепер так, уявляємо. З поля чутно гучні вибухи розмінування. Зінаїда, мабуть, знов поминає Царицю Небесну.
