Врешті ми відкрили Історію і запевняємо, що її не можна забувати.
Моріс Мерло-Понті
Досвід окупації і спротиву 1940–1944 років трансформував французьку інтелектуальну спільноту і пришвидшив передавання статусу й авторитету в її межах. Старше покоління, уже й так проріділе внаслідок Першої світової війни, ще більше змаліло через колаборації, депортації і загибелі. Безумовно, були помітні винятки. Франсуа Моріак і Жан Полан, чільні постаті у французькій літературній спільноті до 1930-х років, ще мінімум десятиліття залишались потужними гравцями повоєнного інтелектуального й політичного світів. Хоч Жорж Бернанос і не зміг відновити ані стилю, ані впливу минулих літ, він однаково був вагомою фігурою і в 1940-ві роки, коли повернувся із воєнного екзилю. Але інші — Жід, Моррас і їхні сучасники — тепер проминули, а їхнє місце зайняло нове покоління з кардинально іншими настроями. Звісно, тексти давніших авторитетів не припинили читати (Андре Мальро був улюбленим автором студентів в École Normale Supérieure аж до 1953 року), але не їхні голоси були панівним публічним голосом. Тепер умови інтелектуальної комунікації визначали не вони.
Таке поколіннєве розмежування має свої ліміти. Зрештою, Мальро народився лише на чотири роки раніше за Сартра, Арона й Муньє, авторів молодшого покоління, про яке я пишу. Але, попри свою відносну молодість, Мальро, як і на двадцять років старші письменники, належав до довоєнних постатей. Він брав активну участь у політичних битвах 1930-х років і став літературною величиною до того, як на сцену вийшли молоді «нонконформісти». Відповідно, Друга світова війна не стала для Мальро політичним чи моральним пробудженням: більшість воєнних років він пересидів у комфорті та безпеці Лазурового берега, відносно пізно долучившись до Спротиву. І понад усе Мальро, який пройшов через комунофільську стадію у середині 1930-х років, не лише не спокусився революційними можливостями повоєнної ери, а й від початку став відданим прихильником де Ґолля. Уже цього було достатньо, щоб, попри тривалу літературну популярність, Мальро опинився на узбіччі мейнстримного інтелектуального світу — принаймні до кінця 1940-х років, коли до нього із власних причин долучились такі чоловіки, як Реймон Арон і Франсуа Моріак.
Незвично стрімкий перехід інтелектуального авторитету від одного покоління до іншого часто стає наслідком війни, адже війна не лише вбиває людей, а й змінює громадські смаки та тривоги. Щось схоже трапилось після франко-прусської війни, а відтак знову після Першої світової, тож Франція після Другої світової війни навряд чи була унікальною у появі нових і молодших культурних лідерів. У Польщі та Угорщині, скажімо, де не лише інтелектуальний, а й культурний світ винищили нацисти, місце зайняли нові, молоді активісти. Безумовно, саме вони здебільшого й несли відповідальність за початковий ентузіазм, із яким у їхніх країнах вітали комунізм і повсюдну соціальну революцію. Отже, будь-які свідчення про формацію і стан післявоєнної інтелектуальної спільноти у Франції, як і деінде, повинні розпочинатись у 1940 році.
З біографій значущих повоєнних постатей не завжди просто з’ясувати, які саме обставини чи мотиви підштовхнули їх до певних політичних чи філософських позицій. Пишучи з погляду 1945 року й пізнішого часу, вони часто зіжмакували 1940—1944 роки в однорідний період. Вплив боротьби, ув’язнення, німецької окупації, інтелектуального та фізичного спротиву виштовхнув їх на шлях історії, тож у час визволення вони збагнули, що не можуть повернутись до передвоєнних міркувань — особливо тих, які давали змогу утриматись від політичної залученості чи публічної дії. У деяких, як-то у Жана-Поля Сартра чи Моріса Мерло-Понті, спершу трапилось філософське осяяння, яке згодом переросло в політичний вибір. Для інших, наприклад, для Муньє і його католицьких однодумців, відмова від попередніх поглядів була — чи принаймні їм здавалось, що була — логічним продовження їхньої ранішої духовної критики міжвоєнного суспільства. Але мало хто бажав визнати, що засвоїв урок не 1940 року, а пізніше. Інтелектуальний спротив і супутня самосвідомість, такі помітні 1945 року, не лише не виникли 1940-го — навпаки, падіння Третьої республіки насправді супроводжував короткий, але важливий період ілюзій, ба навіть оптимізму.
Тим, хто намагався знайти у поразці Франції позитивні аспекти, для початку довелося надати новому порядку значення, що виходило би за межі, які встановили німецькі солдати. Події 1940 року варто було переосмислити не тільки як помсту поверженій Республіці, а й як нагоду забути давні чвари, переродити Францію. Провішистські інтелектуали, які не поділяли фашистських поглядів, саме так більш-менш щиро змальовували для себе можливості 1940 року. Це дає змогу зрозуміти, чому чоловіки, які пізніше долучились до інтелектуального спротиву Петену й німцям, спершу піддались фантазіям.
Найкращим — бо сповненим найкращих намірів — прикладом неоднозначності, що характеризувала початкові реакції на поразку Франції, можна назвати недовговічний експеримент в Уріяжі. Начерки для першої французької спроби створити місце вишколу для нової моральної і політичної еліти добре відомі. Група, яка зібралась восени 1940 року з амбіціями започаткувати нову зразкову спільноту, щось середнє між скаутським табором і grande école, несла чітку печать ідей і поглядів ранніх 1930-х років. У групі верховодило молодше покоління католиків — солдатів, учених і вчителів. На лекціях і в щоденній діяльності вони керувалися ідеями відповідальності, ієрархії і національного відновлення. Як і за десятиліття до того, акцентування на характерній ідеї християнського відновлення супроводжувалося критичним ставленням до буржуазії і до загиблої неоплаканої «буржуазної» Республіки. Муньє та інші дописувачі Esprit були значущими фігурами серед перших лекторів, але присутньою була й нова група, з якої потім виокремилися важливі публічні постаті Четвертої і П’ятої республік. Одним із них був Юбер Бев-Мері, засновник і перший редактор Le Monde, який пізніше переніс до свого видання деякі ідеї і левову частку зверхньої самовпевненості спільноти Уріяжу.
Неоднозначним аспектом експерименту в Уріяжі, який тривав понад рік, була його прийнятність для режиму Віші. Безумовно, природа стосунків нового режиму й активістів Уріяжу була симбіотичною. За винятком комуністів, католики лівих поглядів (цей опис є дещо анахронічним, але досить точним) були єдиною групою з чіткою соціальною і культурною ідентичністю, якій вдалось пережити 1940 рік у впізнаваній формі. Є певна беззаперечна вага в тому, що і Муньє, і комуністи намагались отримати дозвіл друкувати свої журнали і при новому режимі — Муньє такий дозвіл отримав. І хоча те, що в Уріяжі все більше уваги присвячували темам свободи й моральності, зрештою призвело до конфлікту з вішистською владою, ранні сподівання на перетворення національної душі луною повторювали лозунги Національної революції. Радше дельфійський концепт «персоналізму», який проголошував Муньє, містив цінності служіння, лідерства, продуктивності, спільноти. Багато вішистських чиновників щиро намагались впровадити ці цінності у французьке громадське життя.
До того ж така мова відгукувалась і у серцях секулярної спільноти, навіть мала симпатиків серед політичних лівих. Зрештою, Леон Блюм вдавався до схожих слів, щоб критикувати духовні хиби Третьої республіки, а також у її межах — власні вади та вади своєї партії. Одним із мотивів Á l’échelle humaine була потреба звільненої Франції запровадити сильніше виконавче врядування та позбутись традиційної нехоті до контролю і спрямування, які підважили республіканський уряд. Блюм писав, що репрезентативні інституції буржуазної Республіки підвели націю — і його погляди поділяла чимала кількість молодших соціалістів, які долучились до Руху опору. Отже, група Уріяжу апелювала до поширених настроїв. Можна сказати, що на коротко вона поєднала тривоги лівих у рядах Національної революції і поміркованих членів зародкового інтелектуального спротиву. Символічно, що це відображалось і в текстах для читання, які дібрали лідери Уріяжу: від Прудона до Морраса. За компанію до читанки потрапили Маркс, Ніцше та Пеґі. Будь-яку і кожнісіньку критику буржуазного матеріалізму схвалювали, а демократія в усіх її парламентарних формах була об’єктом постійного осуду й висміювання.
Зрештою, інтелектуали Уріяжу попрощались із режимом Віші, коли той став демонструвати все більшу схильність до колабораціонізму і коли з’явилось усе більше свідчень того, що Національна революція в найкращому разі була ілюзією, а насправді — радше цинічною маскою, за якою ховались переслідування, диктатура та помста. Однак важливо зауважити, що ілюзія пошуку третього шляху між фашизмом і ліберальною демократією не зникла. Аж у лютому 1941 року, коли статті в Esprit уже зазнавали жорсткої цензури, а частина початкових активістів Уріяжу пішла в підпілля, Емманюель Муньє критикував новостворених християнських демократів (католицький елемент Спротиву, який врешті об’єднається у Mouvement républicain Populaire — MPR) за те, що вони надто вже наголошували на демократії. Він писав у листі, що підносити захист демократії на стяги опозиції і відновлення — не творчо й не гнучко. Відтоді й аж до смерті 1950 року Муньє був підозріливим і критично ставився до MPR і його ідей. Щоб не спускатись на приземлений рівень демократичної політичної боротьби, яка передбачала повернення до звичаїв Республіки, Муньє вирішив і далі ширяти у висотах концепцій морального відновлення.
Для сучасників Муньє, які не були католиками, ранні досвіди режиму Віші пропонували менше надії на зміни й національне переродження, але вони поділяли з людьми Уріяжу відчуття, що 1940 рік змінив правила гри. Перед 1940 роком навіть найзалученіші інтелектуали могли вважати себе ізольованими діячами, могли вважати, що роблять приватні вибори та висловлюють преференції і цілі, які належать тільки їм: отже, вони мали свободу їх дотримуватись, чи, якщо б забажали, відмовитись від них. Відповідно, сам зв’язок між письмом і дією був хаотичним — лише зрідка, як у випадку Мальро чи Антуана де Сент-Екзюпері, письменники жили чи вдавали, що живуть, згідно зі стандартами своїх літературних витворів. Після поразки Франції це змінилось. Письменники та митці більше не могли казати, публікувати чи ставити на сцені все, що заманеться. У теорії — завжди й часто — на практиці була загроза, що їх переслідуватимуть і покарають за їхні ідеї. Багатьом уперше в житті довелось зіткнутися з потребою обмірковувати зв’язок між приватними думками та публічним життям. Посеред принизливої національної трагедії навіть найбільші самітники не могли залишатись осторонь від долі спільноти.
Це не означає, що воєнне інтелектуальне життя Франції було повсюдно сповнене справжніми небезпеками чи чіткістю, яку ризики можуть принести навіть у найзатуманеніші уми. У той час справжньої загрози зазнала лише дещиця з чоловіків і жінок, що є об’єктами цієї книжки. Не сумнівайтесь, ті, хто найбільше теоретизував про цю ситуацію, ризикували найменше, і їхні кар’єри зазнали найслабшого впливу. Але це не применшує значущості їхнього бачення тих часів. Усі могли відчути те, що Сартр 1945 року назвав «розташуванням у власних часах». Тепер, що би не сталося, було в певному сенсі відповідальністю інтелектуалів, особливо якщо вони вирішили б утриматись від будь-якого вибору, вдавши безвідповідальність, якої більше не існувало. Складно сказати, наскільки інтелектуали справді відчули, що «раптом розташувались» від початку, але навіть якщо це свідчення ex post facto, вони не стають брехливими.
Бути частиною Історії — не мати вибору, окрім як відгукнутись на обставини і взяти на себе відповідальність за них — означало позбутись естетичного рефлексу частини інтелектуалів 1930-х років «бути не там, де натовп», отже, серйозно поставитись до ідеї зла й до можливості, що людське існування може перебувати в моральному балансі, а отже, рівновагу варто захищати й повернути собі. Знову ж таки, не варто припускати, що це нікому не спадало на думку до 1940 року, але, як ми вже переконались, інтелектуальний етос пізніх 1930-х унеможливлював етично обґрунтований захист свободи (принаймні в республіканській формі — а саме в такій формі її до того і сприймали французи), який міг випливати з такої позиції. Одначе після падіння Франції і тим паче після 1942 року, коли стало складніше виправдовувати колаборацію і компроміси, у політичному спротиві інтелектуали почали віднаходити свободу, яку пізніше захищатимуть. Дилема між «буттям» і «дією», яка здавалась такою важливою перед війною, розсипалась. Діяти — означало бути: інтелектуал більше не був універсальним сумлінням, даним одній особі, тепер він був пов’язаний з органічною спільнотою, і в межах цієї спільноти перед ним поставав на перший погляд простий вибір, усі варіанти якого передбачали ту чи ту дію. Бути частиною спільної мети, приймати значення, надане колективній дії, як своє, мати певність замість сумніву: інтелектуали спротиву облачалися у шати рішучості й відкидали саван непевності, що огортав попереднє покоління.
Чому частина інтелектуалів відшукала в собі таку рішучість, а інші — ні? Для декого відповідь полягає у втраті первісних надій на режим Віші. Інші від початку не плекали жодних ілюзій, але змогли примусити себе захищати те, що стало цінностями Руху опору, лише коли отямилися від шоку поразки й достатньо зворохобилися, щоб протестувати проти політики і практики окупантів та колаборантів. Третя категорія, до якої належали чоловіки на кшталт Мерло-Понті та Сартра, здається, чекала такої нагоди все життя, адже з великим ентузіазмом поставилась до шансу бути частиною романтичної присвяти, масштаби і значення якої перевершували, трансформовували й надавали практичного виміру їхнім ранішим текстам. Але цю нагоду вони вітали переважно теоретично. На практиці лише дещиця інтелектуалів вдалася до реальної дії, яка мала хоч сяке-таке практичне значення — чи то долучившись до Сил вільної Франції, збройного спротиву, чи будь-яких підпільних мереж. Для більшості серед решти важила насамперед дотичність до спільноти учасників Руху опору, відчуття належності до чогось більшого за себе — до кола незгодних письменників, групи спротиву, підпільної політичної організації і, власне, самої Історії.
Почування частиною чогось більшого за себе також сприяло політичній радикалізації. Частково це був неуникненний наслідок односторонності політики внутрішнього спротиву, а ще — усе реакційнішої і репресивнішої політики уряду. З плином часу та його пришвидшенням після 1942 року люди забули про свою нехіть до Республіки й натомість сконцентрувались на злочинах та гріхах режиму, що прийшов їй на заміну. Фактично тепер французи перебували у стані громадянської війни, якій 1944-го виповнилось вісім років. Відтак сила власного досвіду змусила учасників, що перебували на переможному боці, переосмислити свої зобов’язання і заявити про них у жорсткішій формі. Відсутність будь-якої можливості компромісу (а пізніше — і потреби у ньому) заохотила до появи політичного та морального словника, налаштованого на абсолюти: на абсолютну поразку супротивників, на вимоги власної сторони, що не підлягають перемовинам. Коли стало зрозуміло, що з досвіду Віші нема чого взяти, інтелектуали спротиву натомість присвятили себе конструюванню майбутнього, сприймаючи як даність, що починають з чистого аркуша.
***
Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.
Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.
Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.
Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010», «Шале пам’яті», «Після війни. Історія Європи від 1945 року», «Нещасна земля», «Переосмислення забутого ХХ століття».
Переклала з англійської Галина Герасим.