Від інших держав ми відрізняємося тим, що вважаємо людину, яка сторониться громадського життя, за непотрібну. Перікл.
Одним із разючих наслідків дезінтеграції державного сектору є дедалі більша неспроможність зрозуміти, що спільного ми маємо з іншими. Нам добре відомі скарги на «атомізуючий» вплив інтернету: якщо кожен обирає собі такі уривки знання й інформації, що його цікавлять, але уникає зустрічі з будь-чим іншим, то ми й справді формуємо глобальні спільноти вибіркової належності — але втрачаємо зв’язок із тим, що актуальне для наших сусідів.
Що ж у такому разі нас об’єднує? Від студентів я часто чую, що вони знають і хочуть знати лише про певний набір високоспеціалізованих новинних сюжетів і суспільних подій. Хтось може читати про катастрофи довкілля і зміни клімату. Інших поглинають національні політичні дебати, але вони геть нічого не знають про події в інших країнах. У минулому завдяки газетам, що їх вони передивлялися, або телевізійним новинам, переглянутим за вечерею, вони принаймні стикалися з іншими питаннями. Нині такі зовнішні питання опиняються на другому плані.
Ця проблема акцентує на одному з оманливих аспектів глобалізації. Молоді люди і справді мають зв’язки з однодумцями на великих відстанях. Але навіть якщо студенти Берклі, Берліна й Банґалора мають якийсь набір спільних інтересів, ці інтереси ще не означають спільноти. А політика — то функція простору. Ми голосуємо там, де живемо, а легітимність і влада наших очільників обмежена тією місцевістю, де їх обрано. Доступ до однодумців у всіх куточках Землі в режимі реального часу — не заміна.
На хвилину застановімося про важливість чогось настільки повсякденного, як страхова картка чи пенсійна книжка. Колись, на початках держав загального добробуту, у цих документах треба було регулярно ставити печатки або ж поновлювати їх, аби їхні власники могли забирати свою пенсію, талони харчування або ж виплати на дитину. Ці ритуали обміну між благонаміреною державою і її громадянами відбувалися у фіксованих локаціях: зазвичай на пошті. З часом цей спільний досвід взаємодії з державною владою й державною політикою, що втілювався у цих послугах і пільгах, дуже посилював відчуття спільного громадянства і громадянського зв’язку.
Це почуття мало велику вагу для формування сучасних держав і мирних суспільств, що ними вони врядували. До кінця XIX століття уряд був просто апаратом, що через нього спадковий клас правителів здійснював владу. Однак крок за кроком держава перейняла на себе множинність завдань і обов’язків, що раніше належали окремим особам або приватним агентствам.
Прикладів безліч. Приватні безпекові агентства замінили (і розпустили) на користь національних або муніципальних поліційних органів. Приватні поштові служби стали надлишковими через розвиток національних поштамтів. Найманці втратили бізнес, їх замінили національні призовні армії. Приватні послуги з перевезень не зникли — вони стали розкішшю для дуже багатих, — але втратили першість як засоби комунікації через існування автобусів, трамваїв, тролейбусів і поїздів у державній власності або під державним регулюванням. Меценатську систему підтримки мистецтв — що добре пасувала, коли йшлося про приватні оперні компанії для незалежних князьків та ізольованих дворів — поступово (хоча не до решти) витіснила система державного фінансування мистецтва з національних та місцевих податків, що її адміністрували державні агенції.
Цей аргумент можна безмежно розширювати. Постання національних футбольних ліг у всій Європі водночас виконало функцію переспрямування народних енергій, формування місцевих ідентичностей і встановлення загальнонаціонального відчуття простору і спільних захоплень. Так само, як знаменитий географічний французький текст початку століття, Le Tour de la France par deux enfants («Подорож двох дітей Францією»), що виплекав у цілого покоління французьких школярів відчуття мапи Франції; формування футбольних ліг в Англії та Шотландії ознайомило молодих уболівальників із географією своєї країни через змагання команд із різних її регіонів.
Від своїх початків і до 1970-х років Футбольна ліга завжди становила одне ціле. Вона була «меритократичною» у тому сенсі, що команди могли підійматися чи опускатися у різних її дивізіонах відповідно до своїх результатів. Дібрані з місцевого населення футболісти носили форму кольорів своєї команди. Реклама обмежувалася плакатами, що висіли довкола стадіону; нікому б на думку не спало почепити рекламні оголошення на самих гравців, бо какофонія кольору й тексту руйнувала б візуальну єдність команди.
Справді, візуальна репрезентація колективної ідентичності важила немало. Згадаймо чорне лондонське таксі, впізнавана одноколірність якого постала в міжвоєнний час і відтак була рисою не лише самих таксі, але й аскетичної єдності міста, якому вони слугували. Далі так само зробили з автобусами й поїздами, чий однаковий колір і дизайн наголошували на ролі загальних перевізників єдиного народу, що її вони виконували.
Те саме значення можна заднім числом приписати й такій британській любові до шкільної форми (відомій і деінде, але там зазвичай ототожнюваній із релігійною чи комунітарною ідентичністю — наприклад, парафіяльними школами). Озираючись через провалля, що розверзлося разом з «індивідуалістськими» захопленнями 1960-х, нам нині важко зрозуміти її переваги. Безперечно, думаємо ми сьогодні, що такі дрес-коди пригнічують ідентичність та вдачу молоді.
Дрес-коди справді можуть посилювати владу і пригнічувати індивідуальність — за задумом військова форма саме це й робить. Однак свого часу форми — чи на школярах, чи на поштарях, кондукторах чи патрулювальниках на перехрестях вулиць — свідчили про певний егалітаризм. Дитина у стандартному одязі не відчуває потреби змагатися одежею із забезпеченішими однолітками. Форма автоматично, а отже, природно, ідентифіковує з іншими, попри соціальні чи етнічні межі.
Нині тією мірою, що ми взагалі визнаємо спільні соціальні зобов’язання й вимоги, здійснюються вони здебільшого приватно. Пошту дедалі більше оточують приватні служби доставки, які добре наживаються, а Поштовій службі залишають субсидування дорогих послуг доставки й отримання для бідного населення у віддалених районах. Автобуси й поїзди тепер у приватному володінні, оздоблені рекламою й показово розмальовані крикливими кольорами, що проголошують ідентичність власника, а не послугу, що її вони надають. Мистецтво — наприклад, у Британії чи Іспанії — фінансують через приватно адміністровані лотереї, що збирають гроші з бідніших членів спільноти, заохочуючи узаконений азарт.
Футбольні ліги в усій Європі дееволюціонували в ультрабагаті суперліги для низки упривілейованих клубів — поки решта скніє у своїй бідності та непотрібності. На зміну ідеї «національного» простору настала міжнародна конкуренція за підтримки ефемерних іноземних фундаторів, чиї гаманці наповнюються внаслідок комерційної експлуатації гравців, набраних здалека і, ймовірно, ненадовго.
Лондонські таксі, колись знані зі свого функціонального дизайну і приголомшливого «місцевого знання» водіїв, тепер сяють безліччю кольорів. Найновіший відступ від упорядкованої однорідності дає змогу нетрадиційним маркам і моделям рекламувати себе як офіційне таксі — попри те, що вони неспроможні ані виконувати донедавна обов’язкових розворотів, ані не відповідають давно встановленій вантажності. У цілком передбачуваному майбутньому можемо очікувати, що знамените knowledge — тісне ознайомлення із лабіринтом лондонських вулиць і площ, що було обов’язковим для кожного кебмена й таксиста з ліцензією, починаючи з 1865 року, — залишиться в минулому, або звузиться в ім’я вільного підприємництва.
Армії, особливо американська, зважаючи на матеріально-технічне забезпечення і транспортну безпеку, дедалі залежніші від приватних служб. Ці послуги величезним коштом надають компанії, що набирають найманців на короткотермінові контракти: за останніми підрахунками, Збройним силам США в Іраку та Афганістані «асистували» 190 000 осіб «допоміжного персоналу» з приватних компаній. Поліція колись була втіленням прагнення модерної держави регулювати соціальну взаємодію і монополізувати владу та силу. Менш ніж через два століття після її з’яви поліцію замінили приватні охоронні компанії, чия функція — обслуговувати й убезпечувати «закриті житлові комплекси», що постали в наших містах і передмістях за останні три десятиліття.
Що таке «закритий житловий комплекс» і що нам до нього? У початковому американському вжитку — що тепер радо повторюють у деяких районах Лондона та частинах Європи, а також у Латинській Америці й у багатих перевальних пунктах Азії від Сингапура до Шанхаю — цей термін позначає людей, що згуртувалися у багатих частинах передмість та міст і плекають улесливі уявлення про свою функціональну незалежність від решти суспільства.
До постання сучасної держави такі громади були чимось звичайним. Навіть тоді, коли вони не були укріплені на практиці, то безперечно становили окремий приватний простір із добре означеними й захищеними від приблуд межами. Із зростанням сучасних міст і національних держав такі укріплені анклави — що часто належали якомусь єдиному аристократові або обмеженій приватній компанії — злилися зі своїм
міським оточенням. Їхні жителі, впевнені в безпеці, що її тепер гарантувала їм державна влада, відмовилися від своїх приватних поліційних органів, розібрали паркани й обмежили власну ексклюзивність до свого багатства та статусу. Ще у 1960-х роках повернення таких утворень у наше життя здавалося б цілковитою дикістю.
Але сьогодні вони скрізь: ознаки «статусу», безсоромні кивки прагненню відокремити себе від інших членів суспільства і формальне визнання неспроможності чи небажання держави (чи міста) встановити свою владу над однорідним публічним простором. В Америці такі закриті житлові комплекси зазвичай подибуємо у віддалених передмістях. Однак в Англії й деінде вони почали з’являтися в середмісті.
«Стратфорд-сіті» у східному Лондоні займає приблизно 170 акрів і приписує собі владу контролювати всю діяльність на (громадських) вулицях під його юрисдикцією. «Кабот-серкус» у Брістолі, «Гайкросс» у Лестері, «Ліверпуль Ван» (що охоплює 34 вулиці й належить компанії «Ґросвенор», фірмі з нерухомості герцога Вестмінстерського) — усі вони перебувають у приватній власності і на приватному контролі, хоча й розташовані посеред колись публічних муніципалітетів. Вони зберігають за собою право накладати низку обмежень та правил відповідно до смаку: заборона скейтбордів, заборона роликових ковзанів, заборона їжі в деяких місцях, заборона жебракування чи блукацтва, заборона фотографування і, звичайно, безліч приватних безпекових та замкнутих систем відеонагляду, щоб забезпечити всі ці положення.
Хвилинки роздумів достатньо, щоб виявити суперечність таких паразитарних громад-у-межах-громади. Приватні охоронні фірми, що їх вони наймають, не уповноважені законодавством діяти від імені держави, а отже, у випадку серйозного злочину змушені звертатися по допомогу до поліції. Вулиці, на власність і благоустрій яких вони претендують, спроектували, проклали, покрили бруківкою й освітили за державний кошт: тож нинішні приватизовані громадяни мають незаслужену користь від учорашніх платників податків. Державні автостради, які дають змогу членам закритого житлового комплексу вільно пересуватися з дому на роботу й назад також надало — і досі утримує — широке суспільство. Те саме стосується і державних служб (шкіл, лікарень, поштамтів, пожежників тощо), до яких «закриті громадяни» мають таке саме право звернутися з такими ж очікуваннями, що поширюються і на їхніх неупривілейованих сусідів.
На захист закритих житлових комплексів стверджують, що вони є редутом проти порушення свобод своїх членів. Людям безпечніше в їхніх стінах, тож вони і платять за цей привілей; вільні жити серед таких, як вони. Відповідно, вони можуть вимагати таких правил і положень із приводу декорацій, організації і поведінки, що відображають їхні «цінності», і що їх вони не намагаються нав’язати тим, хто не належить до їхньої громади, живе за її межами. Але на практиці ці надмірні намагання «приватизувати» повсякдення фактично розколюють і ділять громадський простір так, що загрожують свободі усіх.
Сучасний імпульс жити в таких приватних просторах із подібними на себе людьми поширюється не лише на багатих власників. Це те саме прагнення, що спонукає студентів-афроамериканців чи студентів-євреїв у нинішніх коледжах утворювати окремі «доми», окремо харчуватися, а навіть вивчати головно самих себе, вступаючи на програми зі студій ідентичності. Але в університетах, як і у ширшому суспільстві, такі оборонні спроби не лише позбавляють своїх бенефіціарів доступу до ширшого кола інтелектуальних чи громадських благ — вони фрагментують й обмежують досвід усіх.
Люди, які живуть у приватних кварталах, активно докладаються до розмивання й роз’їдання громадського простору. Іншими словами, вони погіршують ті обставини, що власне і привели їх до відступу. Чинячи так, вони платять певну ціну. Якщо державні блага — державні служби, громадський простір, державні установи — знецінюють, якщо вони маліють в очах громадян і їх замінюють приватними послугами, доступними за готівку, то ми втрачаємо відчуття, що спільні інтереси, спільні потреби повинні переважати над приватними вподобаннями й індивідуальною вигодою. А знецінивши громадське перед приватним, з часом нам буде складно зрозуміти, чому маємо цінувати закон (це найвищою мірою публічне благо) перед силою.
Останніми роками думка про те, що закон повинен завжди мати вищість над силою, вислизає із вжитку: якби це не було правдою, то ми б не стали так легко підтримувати «превентивну» війну всупереч юридичній думці всього світу. Безперечно, це питання закордонної політики, арени, на якій реалізм часто б’є відданість договору чи визнання закону. Але як швидко ми впровадимо такі критерії і в наші внутрішні домовленості?
У час, коли молодь заохочують максимізувати власний інтерес і його просування, підстави для альтруїзму чи навіть доброї поведінки затуманюються. Якщо не звертатися до релігійного авторитету, — який теж іноді шкодить секулярним установам, — що може надати молодшому поколінню відчуття сенсу поза межами власної короткотривалої вигоди? Покійний Альберт Гіршман писав про «вивільняючий досвід» життя, зверненого в дію заради громади: «Найбільша сила громадської дії — її здатність вдовольняти невиразну потребу вищої мети й сенсу в життях чоловіків та жінок, особливо, звісно, в такі часи, коли релігійний запал у багатьох країнах занепадає».
У 1960-х одним із стримувальних чинників було поширене прагнення піти на державну службу або у вільні професії: освіта, медицина, журналістика, уряд, мистецтва чи державна юстиція. До середини 1970-х дуже — дуже — мало випускників прагнули «бізнесової» освіти; а кількість тих, які подавалися на юридичні факультети, була значно нижчою, ніж сьогодні. «Інструментальне» просування власних інтересів конфліктувало з набутою звичкою праці зі своїми співгромадянами і на їхню користь.
Якщо ми не поважаємо державних благ; якщо ми дозволяємо або заохочуємо приватизацію громадського простору, ресурсів і служб; якщо ми охоче сприймаємо схильність молодшого покоління дбати тільки про свої потреби, то нас не повинен дивувати поступовий відхід від громадянської участі у процесі ухвалення державних рішень. Останніми роками широко обговорювали так званий демократичний дефіцит. Опитування громадської думки послідовно свідчить про поступове зниження явки на місцевих і національних виборах, цинічну відразу до політиків і політичних установ — це найпомітніше серед молоді. Побутує відчуття, що оскільки «вони» все одно чинитимуть так, як забажають — набиваючи власні кишені, — то який сенс «нам» витрачати час, намагаючись вплинути на наслідки їхніх дій?
Якийсь недовгий час демократичні країни можуть жити і з байдужістю своїх громадян. Власне, надмірне збудження виборців у добре злагодженій республіці свого часу вважали передвісником клопотів. Врядування, вважали, варто залишити тим, кого на нього обрали. Але маятник гойднувся далеко у протилежний бік.
Явка на виборах президента та виборах до Конгресу США вже давно тривожно низька й далі спадає. У Сполученому Королівстві участь у парламентських виборах — колись події з широким громадянським залученням — від 1970-х років стабільно знижується.
Зразковий приклад — Марґарет Тетчер, яка отримала більше голосів у своїй першій перемозі на виборах, ніж у всіх інших випадках. Якщо вона й далі тріумфувала, то це тому, що голосування за опозицію знижувалось ще стрімкіше. Парламентські вибори в Європейському Союзі, які провадять від 1979 року, славляться низькою кількістю європейських громадян, які взагалі завдають собі клопоту на них з’явитися.
Чому це важливо? Тому що — як знали ще греки — участь у тому, як над тобою урядують, не лише підвищує колективне відчуття відповідальності за справи уряду, але й не дає змоги правителям шахраювати, а також стримує авторитарні ексцеси. Понад здоровий відхід від ідеологічної поляризації, що характеризував зростання політичної стабільності в повоєнній Західній Європі, політична демобілізація є небезпечною і слизькою стежкою. Крім того, вона кумулятивна: якщо ми відчуваємо, що нас вилучено з управління нашими колективними справами, то не завдамо собі клопоту про них заговорити. У такому разі не дивно буде виявити, що нас ніхто не слухає.
Небезпека дефіциту демократії завжди наявна у системах непрямого представництва. Пряма демократія у невеликих політичних одиницях посилює участь — хоча тут її супроводжує ризик конформізму й мажоритарних утисків: немає нічого, що пригнічувало б незгоду й відмінності так само, як збори громади чи кібуц. Вибір людей, які промовлятимуть за нас на якомусь віддаленому зібранні — розумний механізм, щоб врівноважити представництво інтересів у великих і складних спільнотах. Але якщо ми не зобов’яжемо наших представників казати тільки те, що ми авторизували, — а це підхід, що його підтримують радикальні студенти й революційні натовпи, — то будемо змушені дозволити їм діяти на власний розсуд.
Чоловіки й жінки, які нині домінують у політиці країн Заходу, є приголомшливою мірою продуктами (або, як Ніколя Саркозі, побічними продуктами) 1960-х. Білл та Гілларі Клінтони, Тоні Блер і Ґордон Браун — усі вони представники покоління бумерів. Те саме стосується і «ліберального» прем’єр-міністра Данії Андерса Фога Расмуссена; конфліктних кандидаток на провід анемічної Соціалістичної партії Франції
Сеґолен Руаяль та Мартін Обрі, а також достойного, але невиразного нового президента ЄС Германа ван Ромпея.
Об’єднує цю когорту політиків той ентузіазм, що його вони не збуджують у виборцях зі своїх країн. Вони наче особливо не дотримуються жодного набору послідовних принципів чи політики; і хоча, за можливим винятком Блера, жоден із них не є настільки жахливим, як колишній президент Джордж Буш-молодший (ще один бумер), вони разюче контрастують із державцями покоління Другої світової війни. Від них не віє ані переконливістю, ані авторитетом.
Ці люди черпають вигоду з держав загального добробуту, чиї установи вони ставлять під сумнів, усі вони — діти Тетчер, політики, які особисто сприяли відступові від амбіцій своїх попередників. Мало кого з них — знову ж таки, за винятком Буша і Блера — можна було би звинуватити в активній зраді наданої їм демократичної довіри. Але якщо існує покоління державних мужів та жон, які поділяють відповідальність за нашу спільну підозру до політики і політиків, то вони — правдиві його представники. Маючи переконання, що вони мало що можуть вдіяти, діють мало. Найкраще, що можна про них сказати (як і про таку велику частку покоління бумерів), — це те, що вони не відстоюють особливо нічого: політики-лайт.
Не маючи більше довіри до таких осіб, ми втрачаємо віру не лише в парламентарів і членів Конгресу, але й у Парламент і Конгрес. Поширений відрух у такі миті — або «повиганяти паскуд», або дати їм змогу робити все, на що вони здатні. Жодна з цих реакцій не обіцяє нічого доброго: ми не знаємо, як їх вигнати, а дозволяти їм робити все, на що вони здатні, — більше не можемо. Третю реакцію — «Перевернути систему!» — дискредитує її посутня недоумкуватість: які елементи, якої системи й заради якої системної заміни? У кожному разі, хто перевертатиме?
Ми більше не маємо політичних рухів. Хоча на мітинг чи марш ми можемо вийти тисячами, у таких випадках нас об’єднує якийсь єдиний спільний інтерес. Будь-яким спробам перетворити такі інтереси на колективні цілі зазвичай заважає фрагментований індивідуалізм наших занепокоєнь. Схвальні цілі — боротьба зі зміною клімату, протиставлення війні, підтримка державної охорони здоров’я чи покарання банкірів — не об’єднує нічого, окрім вияву емоцій. У політичному, як і в економічному житті, ми стали споживачами: обираючи з широкої палітри конкурентних цілей, ми ледь спроможні уявити способи або причини поєднати їх у зв’язну цілість. Цього недостатньо.
***
Переклав з англійської Павло Грицак, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.
Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії. Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором. Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції. Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Коли змінюються факти. Есеї, 1995–2010», «Шале пам’яті», «Після війни. Історія Європи від 1945 року».