Розділ 8
Фортепіано від Путіна: як довго може тривати безглузда гра?
Велику історію творять епізоди людської величі або людського падіння. Новітня українська історія — надто її 31-й рік — відображатиме панораму цементування нації і створення просто посеред жорстокої, кривавої війни потужної національної ідеї. Від Криму, Іловайська і Донецького аеропорту до Бучі й Маріуполя з непереможною Азовсталлю відстань у роках начебто невелика, але вражає панорама протистояння ворогу.
Щодо ленінградського кадебіста, якого одного дня зробили президентом, то він після масштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року вже, напевно, увійде в історію сучасним Геростратом і організатором масових убивств, катувань, ґвалтувань, прихильником гуманітарних катастроф, примусових депортацій людей, крадіжок дітей, створенням умов для голодування цілих регіонів.
У Бучі окупанти заклали вибухівку у фортепіано десятирічної дівчинки й розставили на покришці інструмента всі нагороди, ніби нічого й не змінилося. Такий собі дрібний епізод війни, один із десятків тисяч. Але він дуже точно відображає спосіб мислення підполковника-президента, який старанно копіював Сталіна й Андропова. Вийшла така собі невиразна недолюдина з амбіціями вождя, яку під час глобальної війни почали старанно копіювати солдатики російських угруповань, що прийшли з війною в Україну.
І Борис Джонсон, і інші потужні політики нашого часу відверто визнавали: Путіна в його нинішньому вигляді, тобто в статусі міжнародного злочинця, створили західні країни своїм мовчанням щодо діянь очільника Кремля впродовж багатьох років. Світ одного дня опинився у глухому куті — простого виходу зі створеного лабіринту війни й після її проходження піврічної позначки не було. А будь-який інший вихід пов’язаний із величезними людськими жертвами, руйнуваннями й трагічними подіями.
Майже відразу після пародійного параду перемоги в Москві стало зрозуміло, що триває перехід до довготривалої, виснажливої війни зі складними прогнозами її завершення. Не було сумніву, що Росія вже отримала стратегічну поразку в цій військовій авантюрі — Україна виявилася для неї занадто міцним горішком. Однак вимушене зниження масштабів і цілей війни автоматично не означало переходу до миру й очищення території від російської нечисті. Путін прагнув продовження пекла на території України.
Швидко виявилося: військового розв’язання питання немає. Принаймні, у травні. Путінські угруповання були виснажені, переполовинені, зовсім позбавлені мотивації та замалими силами для потужного наступу. Фахівці свідчили у травні, під час розгортання головних подій битви за Донбас, про величезні втрати окупантів — деякі підрозділи були укомплектовані лише на 20%. Але це не заважало їм готуватися до оборони та певної зміни парадигми війни, коли в ролі тих, хто наступає, будуть уже українські сили. Хоча й інколи, як це було 17 травня, створювалася імітація наступу вздовж усієї фантастично довгої лінії зіткнення. Українські сили оборони сприймали це вже без зайвих емоцій. Бо захист Маріуполя та Азовсталі продемонстрував, що й «елітні» спецпризначенці ГРУ та морпіхи не такі вже й досконалі воїни, як про них говорив міністр оборони РФ Шойгу. Не кажучи вже про «кадировські» підрозділи, які виявилися здатними лише катувати або створювати ілюзорну картинку для російського телебачення.
Деякі травневі епізоди війни справді вражають. Наприклад, спроба військ РФ форсувати річку Сіверський Донець, де ворог утратив 485 із 550 військових 74-ї мотострілецької бригади, спрямованої на виконання завдання. Українські воїни також знищили або пошкодили близько 80 одиниць російської техніки. Експерти американського Інституту дослідження війни (ISW) наполягають, що «російські війська допустили значні тактичні помилки під час спроби масштабної переправи через річку Сіверський Донець із боку Кремінної». Подія виявилася такою знаковою, що її майже тиждень коментували західні ЗМІ. Зокрема видання The New York Times визначилося із невтішним для Кремля вердиктом: розгром під час форсування Донця став одним із найбільш смертоносних епізодів війни та породжує відчуття катастрофи в РФ. «І відповідно до того, як деталі цієї події набувають чіткіших обрисів, масштаби людських втрат окупанта, схоже, прориваються крізь жорстко контрольовану Кремлем інформаційну бульбашку», — констатує The New York Times.
Понад те, негативні для росіян тенденції не пройшли повз увагу й наближених до влади російських блогерів, які раптом виявили «приголомшливий брак тактичного сенсу» в діях російських військ в Україні. «Я довго мовчав. Останньою краплею, яка переповнила моє терпіння, стали події навколо Білогорівки, де через дурість — наголошую, через дурість російського командування — спалили щонайменше одну батальйонну тактичну групу, можливо, дві», — зазначив російський військовий блогер Юрій Подоляка, що має 2,1 млн читачів у Telegram. Водночас Подоляка без зайвих сентиментів висміяв позицію Кремля про те, що війна йде «за планом». Його колега Владлен Татарський заявив, що наступ Росії на сході просувається повільно не лише через нестачу розвідувальних безпілотників, а й через «цих генералів» і їхню тактику.
Звісно, це не історія про прозріння російського суспільства. Однак демотивація для участі в путінській авантюрі зростала пропорційно до втрат російських угруповань в Україні. І це дозволило деяким аналітикам обережно казати й про терміни контрнаступу.
Знаковим стало 15 травня, коли українські захисники з 227-го батальйону 127-ї бригади Сил територіальної оборони вийшли на межу державного кордону з Росією в Харківській області.
У США тим часом розвідувальна спільнота почала розслідувати причини двох серйозних помилок, яких припустилися за останній рік щодо Афганістану та України. Ідеться про хибний прогноз здатності Збройних Сил України ефективно протистояти російській армії.
Звісно експертні кола жили роздумами про умови контрнаступу. У цей період тимчасова повірена США в Україні Крістіна Квін натякнула, що після того, як ЗСУ витіснили окупантів із півночі, вони цілком можуть визволити навіть ОРДЛО та Крим. Пані Квін, звісно, мала рацію, коли казала, що «росіян треба гнати подалі». В Україні заяву сприйняли так: Вашингтон бачить розв’язання цього воєнного вузла у спосіб, колись запропонований Олександром Македонським. Уже 17 травня Вашингтон трішки виправив себе: речник Держдепу США Нед Прайс заявив, що Україна сама має визначати, як завершити війну, яку проти неї розв’язала Росія.
Звісно, коли голова зовнішньополітичного відомства ЄС Жозеп Боррель каже, що наша війна на переломному етапі та ЄС не може допустити, щоби в України закінчилось озброєння, — це позитивний сигнал. Але ці слова можна розцінити й по-іншому — як виправдання за те, що ЄС не вдалося фіналізувати шостий пакет санкцій проти РФ. Нинішня воєнна реальність свідчить, що наявної зброї Україні таки бракує, зокрема для результативного й успішного, з огляду на ймовірні втрати особового складу, контрнаступу.
Загалом панорама світу була такою, що в Путіна залишилося небагато опцій. Або ядерна війна, або тотальна конвенційна війна з масованими бомбардуваннями, ракетними обстрілами українських міст і критичної інфраструктури чи капітуляція. Ядерну війну Путін поки відкидає, про що свідчить і його мовчання 9 травня, яке нівелювало попередні погрози міністра Лаврова. Капітуляція неприпустима, як і будь-яке завершення війни, із якої він не зможе вийти з показовим здобутком у вигляді «шматка території» — це ознака слабкості та шлях до швидкої втрати влади, а може, і життя. Здається, він обрав саме друге, поєднавши це з переходом до глухої оборони. Так чи інакше, кремлівський очільник, з огляду на численні злочини, звернення росіян, навряд чи зупиниться. А якщо так, то й повернення до питання масштабної мобілізації (якщо прихована не дасть результатів) цілком можливе. Отже, ціна війни для України може суттєво зростати. Якщо Захід не почне обмежувати допомогу, а її послідовно нарощуватиме.
Водночас, як ми вже зазначали, необхідність надання Україні ракетних систем залпового вогню (наприклад, M142 HIMARS і М270 MLRS) та оперативно-тактичних ракетних комплексів (як і протикорабельних NSM) лише зростала. Про засоби протиповітряної оборони, зокрема сучасні ЗРК і бойові літаки, розмова взагалі притихла. На цьому тлі Україна третій місяць боролася на межі можливого.
Сторони шукали альтернативи й асиметричні можливості впливів на свою користь. Путін намагався щось отримати шляхом раптового проведення саміту ОДКБ, але залучити країни квазіблоку до війни проти України не вдалося. А промова самопроголошеного президента Білорусі Лукашенка взагалі стала свідченням остаточного відсторонення від Путіна з його кривавою авантюрою. Зокрема саме так можна оцінити його істеричну заяву про те, що треба було від самого початку виступати блоком. Він наче хотів додати, що «тепер уже пізно, хай Кремль самотужки розгребе заподіяне…». Так чи інакше, це чергове свідчення, що Лукашенко не наважиться відкрито підтримати Путіна у російській агресії проти України.
Водночас розвідки різних країн робили припущення, що Російська Федерація планує організувати в країнах ОДКБ виробництво комплектних деталей для військової продукції, оминаючи санкції. Зокрема Казахстан на той час уже домовився з Туреччиною не лише про постачання безпілотників, а й про розгортання такого виробництва на своїй території. Поставало резонне запитання: чи не будуть ці безпілотники підсилювати армію Путіна?
Міжнародний вимір війни змінювався в бік підтримки України, але занадто повільно. Майбутню стратегію відносин НАТО з Росією мали ухвалити під час саміту Альянсу в червні. Можна було відкинути сумніви — попри спротив Туреччини, Альянс таки отримає двох нових членів, що також на користь Україні. По-перше, уздовж великого кордону Фінляндії з РФ могли з’явитися нові натовські системи озброєнь. А по-друге, і сам спосіб швидкого входження Швеції і Фінляндії до Альянсу може виявитися цікавим для України в майбутньому. Бо зі зникненням режиму Путіна ідея членства України в НАТО може швидко відродитися.
Формально вирівнювалася позиція Китаю: колишній посол КНР в Україні дуже критично оцінив вторгнення Росії в Україну. Він наголосив на ознаках поразки російських військ і загрозі для європейської безпеки задуму президента Путіна щодо відновлення імперії. Однак до Піднебесної в усіх світових гравців сформувалася обґрунтована недовіра. Поступова зміна позиції Китаю мала ознаки в економічній площині, зокрема в питаннях технологічних обмежень. Так, експорт китайських технологій до Росії різко знизився у березні після того, як санкції набули чинності, а міністр торгівлі США Джина Раймондо заявила 17 травня, що постачання китайських ноутбуків до Росії в березні впали на 40%, якщо порівнювати з лютим, натомість експорт смартфонів зменшився на дві третини. Цитуючи чиновницю, видання The Washington Post повідомило, що експорт обладнання телекомунікаційних мереж знизився на 98%. Виявилося, що, правду кажучи, Китаю вигідне технологічне виснаження РФ.
Німеччина виконала значну роботу над помилками та перейшла до національних санкцій — запровадження нафтового ембарго без урахування позицій ЄС. Хоча тут не без негативного присмаку — зокрема деякі європейські лідери шукали можливості діалогу зі злочинним Путіним. Уже 17 травня після змістовних перемовин Президента Зеленського з Канцлером ФРН Шольцом було оприлюднено показову та дуже вагому заяву: умовою для переговорів із РФ може бути лише «негайне виведення російських військ з України». Хоча достеменно не відомо, чи йшлося про виведення угруповань загарбників на рівень 23 лютого 2022 року, чи в опцію мають входити Крим та ОРДЛО, за будь-яких умов це звучить потужним викликом.
Зокрема він важливий на тлі операції порятунку захисників Азовсталі, які фактично потрапили в полон і доля яких мала вирішуватися на найвищому рівні. На тлі всього цього ЄС і США домовилися й надалі координувати свої дії, «щоб пом’якшити негативні наслідки» війни Росії в Україні для світової економіки. Та й Байден неабияк прагнув досягти технологічної деградації РФ і суттєвих обмежень у виробництві зброї — про це він заявив ще 3 травня під час відвідання виробника ПТРК Javelin Lockheed Martin. Але все це значний час, а боротьба країни за життя та свободу пожирає забагато людської крові.
Україна, як і в перші дні війни, потребувала зброї, і ця потреба знову була критична. Тепер для того, щоб вибити ворога зі своєї території, необхідні були потужні ракетні системи та влучні санкції — зі всебічним контролем за ворогом і його потенційними прихильниками. Отже, пів світу в цей час вирішувало, чи дати можливість міжнародному злочинцю зберегти лице. А другий шанс для Путіна — точно перспектива нової війни, ще більш кривавої і більш масштабної. Не було відомо, чи врахують це лідери найпотужніших країн — гравців сучасної міжнародної арени?
Незабаром 90 діб кривавої війни виявилося позаду — подія була непересічна і для України, і для всього світу. Особливо якщо зважати на те, що ще вчора битву України проти РФ уважали протистоянням маленької радянської армії великій. Стереотип рішуче зруйновано, як і міф про «другу армію світу» в РФ. Між іншим, ситуація не спростилася для жодної зі сторін, включно із Західним світом, який намагався бути послідовним і наполегливим у своєму тиску на Москву.
На лінії зіткнення дедалі більше говорили про тривалу позиційну війну й патову ситуацію: виснажена Росія видихнулася та майже нездатна вести наступальну війну. У мотивованої України бракувало сил і вогневих засобів для переходу в потужний результативний контрнаступ. Тому йшлося про суттєве зменшення бойових контактів і прямих зіткнень, на зміну яким прийшли вогневі напади на значних відстанях, що супроводжувалися ретельною розвідкою.
Багатьом, хто спостерігав за перебігом подій на лінії зіткнення, може здаватися, що російські угруповання активізували наступ. На деяких ділянках це відповідало дійсності, але загальна інтенсивність була значно меншою, ніж під час першого етапу. Та й ЗСУ звільняли від окупантів деякі населені пункти, проте це, звісно, не був масштабний контрнаступ. Тож найбільш небезпечною тенденцією фахівці вважали саме підготовку власної оборони, хоча тоді зберігалася й небезпека оточення українського угруповання в зоні ООС. Отже, через 90 діб війни набирала обертів боротьба вишколів армійців — певною мірою боротьба точної зброї та розвідки — за домінування.
Така ситуація не могла тривати безкінечно, навіть дуже довго не могла. Але для виходу з неї потрібно було перегрупувати сили й засоби на всіх ділянках війни — суто військовій і міжнародній, яка містить інформаційний, економічний, енергетичний і ще чимало інших фронтів.
НАТО посилювалося — поки без України. Утім, і Україна вже давно не перебувала на узбіччі. Після вступу Фінляндії та Швеції до НАТО РФ здавалася певною мірою ослабленою — особливо через велику довжину кордону з Фінляндією. Та навряд чи вона буде здатна належно посилити кордон із Альянсом. Такі форми виснаження притаманні сьогоднішньому НАТО, що побоюється прямого зіткнення, але готове обережно брати противника в облогу.
У України інша історія — її виживання та розвиток могли бути забезпечені винятково через вдалі бойові зіткнення. Напевно, саме тому «Рамштайн-2», що відбувся 23 травня, багато українців сприйняли як чергову позиційну перемогу. По-перше, антипутінська коаліція зросла з 43 до 47 країн-учасниць. По-друге, два десятки країн заявили про нові пакети військово-технічної допомоги Україні. Ба більше, міністр оборони США Ллойд Остін поінформував, що Данія посилить ЗСУ протикорабельними ракетами Harpoon і наземними пусковими установками для їх запуску.
Фахівці вже встигли дізнатися, що ракети для захисту узбережжя України від комплексу Harpoon Coastal Defense System мають дальність ураження цілей противника до 120 км. Це менше, ніж український «Нептун» — на жаль, ракет цього комплексу встигли виробити недостатньо, щоби створити ракетний щит стримування. Одначе НАТО демонструє ту саму послідовність, яка дратує багатьох в Україні та створює таку собі дозовану допомогу. Не дати програти Путіну, але й не забезпечувати перемогу.
Звісно, серед партнерів України чимало послідовних, таких, що здатні тверезо оцінити загрозу РФ і бажання Путіна переформовувати світ. Окрім США та Британії, це традиційно Польща, країни Балтії, Канада, Чехія. Остання вже зробила заяву, що забезпечить Україну гелікоптерами, танками й ракетними системами — імовірно, радянського виробництва. До друзів України неочікувано долучилися Австралія та Нова Зеландія.
«Рамштайн-2» став потужною відповіддю редакційній статті The New York Times про те, що Україна має знайти компроміс щодо власних окупованих територій і поступитися Путіну, бо Росія начебто сильніша. Така «спільна думка» журналістів, які народили редакційну статтю, — це справжня підривна спецоперація проти України напередодні «Рамштайну». Але одночасно і свідчення (та й зондування ситуації), що в реальному світі багато рівнянь із декількома невідомими. І далеко не всім, зокрема західним політикам, подобається ідея посилення України. Фактом є те, що на Заході ширяться міркування щодо розв’язання дилеми — «дати чи не дати» Україні можливість перемогти в боротьбі за власну незалежність. Ця дилема базується на бажанні низки країн на тлі війни реалізувати власні інтереси й найлегше перетнути зону масштабної економічної кризи, що наближалася та лякала багатьох, особливо тих, хто звик до добробуту й мирного спокою.
Скажімо, коли Рим пропонує дивне мирне врегулювання без гарантій і стабільного майбутнього для України, а Париж дивує не менш негативними оцінками інтеграції, то й лукавство Берліна може сприйматися як щось передбачуване. Наприклад, Київ досі не отримав обіцяні БМП Marder, а деякі спостерігачі навіть стверджують, що уряд Шольца ховає зайві бойові машини. Те саме, здається, і з великою партією танків, які Rheinmetall хотів передати в ЗСУ. Тож коли віцеканцлер Німеччини Хабек каже, що нафтове ембарго проти Росії вже зовсім близько (23 травня він пообіцяв протягом декількох днів досягти прориву), то варто звернути увагу на інших гравців, що можуть відігравати ролі стрілочників.
Наприклад, Угорщина вперто блокувала ембарго на російську нафту. Були й інші неприємні речі. Зокрема в день потужних промов у Рамштайні виявилося, що сусідня Туреччина стала найбільшим покупцем російської нафти з портів на Чорному морі. Інститут Чорноморських стратегічних досліджень у статті «Кривавий експорт» повідомив, що Росія протягом квітня експортувала з портів у Чорному та Азовському морях не менше ніж 10,9 млн тонн сирої нафти і продуктів її переробки, а серед країн-імпортерів виявилися Туреччина (майже 31% загальної кількості танкерів), Греція (понад 23%), Італія (18%) та інші. Звісно, що у зв’язку з таким жвавим бізнесом не всім підходить перспектива перенесення російсько-української війни на територію РФ.
Паралельно почало набирати обертів обговорення нової конструкції світової та регіональної безпеки. На жаль, дехто залюбки відсунув би Україну з передових позицій у цьому діалозі. А між іншим, Україна заробила таке право ціною багатьох життів своїх захисників. І саме Україна 2022 року утримувала загальний баланс у світі. Це треба активно доводити й урядам, і суспільствам іноземних держав. Україна тримала світ попри фактичну оману з Будапештським меморандумом і підступність ядерної Росії.
Важливо наголосити, що й через три місяці війни її військовий вимір для України залишався глобальним викликом. Кількість злочинів російських загарбників пішла на сотні. Саме тому особливо неприємним залишалося намагання деяких західних політиків зберегти лице Путіна, тобто залишити його при владі та завершити війну шляхом поступок із боку України й відмови від переведення злочинної діяльності режиму Путіна в юридичну площину міжнародного трибуналу.
Спостереження за російським суспільством і надалі дивували. Солдати на фронті демонстрували мовчання ягнят, у кращому разі прострілюючи собі ноги, щоби повернутися додому живими. Їхня рідня, здається, взагалі не розуміла, що відбувається, і перебувала в стані сомнамбулічного сну. Політики зачаїлися в очікуванні, військові керівники запаслися терпінням. Кулуарна інформація про замах на Путіна багато про що говорить — терпіння на межі, проте й побоювання репресивної машини стримувало більшість із тих, кому набридла тупикова та кривава політика диктатора.
Тим часом від початку повномасштабного вторгнення в Україну армія РФ втратила, за даними Генштабу ЗСУ, майже 30 тисяч військових. Багато це чи мало? Перед вторгненням і переведенням війни в площину високої інтенсивності автори вивчали «больовий поріг» російського суспільства та дійшли висновків, що Росія відчуватиме війну на рівні 50—60 тисяч загиблих. Генерали не погоджувалися, кажучи, що сучасний глобальний світ примусить російське суспільство реагувати набагато раніше — після 5—6 тисяч утрат на полі бою, у всякому разі, воно точно вибухне після 10—12 тисяч. Але реалії свідчать, що і 100 тисяч загублених на війні можуть не спричинити вибухової реакції суспільства РФ.
Слід зауважити, що глобалізація Росію взагалі якось обійшла. Бо вони й після 90 днів війни і далі вчиняли воєнні злочини стосовно мирного населення, бо, напевно, не вірили в можливість ідентифікації та справедливого суду. У принципі, усі вояки Путіна вчиняли, як він сам, — зі сліпою вірою у безкарність і винятковість росіян. Тож, можливо, саме викорінення цього російського шовінізму й стане унікальною місією українців. І лояльність деяких політичних лідерів не має стати на заваді.
«Не розумію розмов про те, що Путіну треба зберегти лице». Ці слова належать колишньому спецпредставникові США у справах України Курту Волкеру. Сміливій і принциповій людині, відвертому другові України. Але справа не лише в дружбі. А ще й у розумінні психічних розладів очільника Кремля. Він або його наступник обов’язково прийдуть із новою війною — за умов збереження самого режиму. Це повторення слів американського генерала Бена Годжеса й чергове застереження. Ані бажання бізнесу з РФ, ані намір зберегти РФ від політичної кризи не можуть заступити злочини путінського режиму та його наміри кривавим шляхом забезпечити собі місце в історії.
Для України ця війна стала ще й усвідомленням неприпустимості такої шаленої залежності від зовнішніх чинників. Тут — чергові роздуми про вітчизняні можливості. Звісно, ОПК України має певні обмеження щодо самостійного створення нових озброєнь. Потрібно також домовлятися із партнерами щодо низки комплектних деталей та елементної бази.
Одначе є одна галузь, де Україна майже все здатна зробити без партнерів — ракетна. Країна, яка свого часу розробляла ракети дальністю 12 тисяч кілометрів, здатна зробити сучасну ракету, хай і з дальністю ураження цілі в дванадцять разів менше. Деякі військові вже висловлювалися, що в разі наявності в України хоча б двох-трьох сотень ракет типу «Нептун» (із підтвердженими якостями стрільби, як нині), це забезпечило б стримування російської агресії.
Україна мусить вийти з цієї війни сильнішою. Мусить повернутися до створення власної сили — передусім ракетної. Зважаючи на захоплення та знищення ворогом низки оборонних підприємств, фахівці радять розосередити виробництво, щоби збирати ракети за модульним принципом. Або навіть домовитися із партнером — країною НАТО про спільні розробки й виробництво.
І ще одне. У таких програмах, коли кажуть про політичну волю, дуже важливим аспектом є супровід розробок і виробництва. Здається, одну таку людину з необхідним рівнем волі ми вже знаємо. І якби Президент Зеленський узяв ракетні програми під особистий контроль, нова безпека держави точно ототожнювалася б із його іменем. А Україна точно отримала б необхідні ракети для щита й меча, здатного стримати ворога. Навіть такого, як ядерна Росія.
***
Володимир Горбулін – безпосередній учасник формування та реалізації зовнішньої політики держави, радник з питань національної безпеки трьох президентів України. Доктор технічних наук в галузі розвитку озброєння, ракетної й авіаційної техніки. Перший генеральний директор Національного космічного агентства України, перший секретар Ради національної безпеки і оборони України. Перший віце-президент Національної академії наук України. Повний кавалер ордена князя Ярослава Мудрого. Автор книжок «Без права на покаяння», «Донбас і Крим: ціна повернення», «Світова гібридна війна: український фронт» (The World Hybrid War: Ukrainian Forefront), «Хроніки передбачення: 2006-2017».
Валентин Бадрак – військовий експерт, письменник. Закінчив Рязанське повітряно-десантне училище, Київський державний лінгвістичний університет, був слухачем Школи управління ім. Дж. Кеннеді Гарвардського університету. Автор книжок «Стратегії геніїв», «Стратегії видатних особистостей».
Публікація уривка з книжки «Над прірвою. 200 днів російської війни» відбудвається з люб’язної згоди видавництва «Брайт Букс».