Ситуація, у якій перебуває сучасне мистецтво в Україні, є симптоматичною. Понад 30 років, попри різні спроби, державний музей сучасного мистецтва залишався (чи залишається) “відкладеним” проєктом. Війна підштовхнула до його створення з декількох явних причин. Перша – фізична неможливість присутності несучасного мистецтва, уписаного в структури тієї важливості і цінності, які потребують захисту. Твори, що не мають такої “цінності”, ніби лише формально належать до “мистецтва”: вони ще не здобули свого місця, а їхня цінність із позицій бюрократичних критеріїв сумнівна і невизнана. Друга причина – переосмислення мистецтва та культури як явищ назагал, переосмислення їхньої ролі в суспільному житті як усередині держави, так і поза її межами. Третя – поява міжнародних партнерів і зовнішніх ресурсів, здатних повністю чи частково забезпечити потреби інституції.
Не менш симптоматичним є і той факт, що Музей постає як логічне продовження діяльності “низової” організації, а саме ГО “Музей сучасного мистецтва” (ГО “МСМ). Роль держави та профільного міністерства в появі UMCA та інституційній розбудові, як виглядає, залишається скоріше безтурботно благословляючою, аніж зацікавленою і готовою діяти. Таким самим залишається і мислення Музею-як-особи, на яку можна покласти відповідальність і двосторонньо взаємодіяти у визначений спосіб. На відкритті виставки міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко зазначив: “Ми тут, власне, в якості моральної підтримки та гарантії Балашової (Ольга Балашова, голова правління ГО “МСМ”, одна з кураторок виставки. — Ред.) щодо створення державного музею сучасного мистецтва”. Попри очевидні синтаксичні складнощі, зі слів міністра зрозуміла функція міністерства: “морально підтримувати” і нічого конкретного не гарантувати.
Незважаючи на анонсоване відкриття, UMCA залишається все ще уявним музеєм. Щоправда, не в розумінні Мальро: тут є “оригінали” робіт, є власна колекція, є орендований виставковий простір, проте немає власних стін. Номадизм інституції в умовах війни цілком зрозумілий і виправданий, якщо він узагалі потребує будь-яких виправдань. Екстериторіальність памʼяті, мистецьких процесів і колекцій є, здається, більш природним станом, аніж фіксованість у межах будь-яких сталих просторів. Крім того, ціннісними постулатами ГО “МСМ” є мережування та горизонтальна взаємодія (відображені, зокрема, і в розробленій "3Z Studio" айдентитці, що спирається на пейзаж з горизонтом, що структурує його).
Цьому відповідає і підхід кураторів до виставкового простору, від питання в назві до дискусійної програми як частини проєкту. Кураторські екскурсії парні і переважно проходять у діалозі. Простір, попри “топографічну” логістику, слабо організований у щось ціле. “Ти як”, зрештою, стає скоріше простором ситуації, аніж простором висловлювання. Останнього куратори, здається, свідомо уникають, вказуючи в релізі на Час як на головного куратора цього проєкту.
Роботи, створені українськими художниками від 24 лютого 2022 року, розміщені на пʼяти поверхах Українського дому. Розміщені вони в хронологічному порядку: від створених з осені 2022 року і донині на перших двох поверхах до творів лютого 2022 року на 5 поверсі. Кожному поверху відведено окреслений період. Перші два (осінь 2022-го – весна 2023-го), за задумом, мають відповідати нашому настрою зараз: розхитаному, какофонічному, без жодного осердя, адже ми тут, усередині ситуації, без будь-якої дистанції до неї. Третій поверх (літо – осінь 2022-го), на противагу попереднім, максимально нагадує регулярну експозицію з її упорядкованістю, вифарбуваними стінами та роботами “музейного” формату. Тут переплітаються історія війни та історія інституції: думки про музей через рік знаходять (якесь) утілення. На поверх вище — імпровізований чи то коридор, чи то вагон потяга, що нагадує про перші місяці вимушених переміщень (березень – травень 2022-го). Найпростішим є пʼятий поверх, співвіднесений кураторами з першим тижнем повномасштабного вторгнення. Незначна кількість робіт на цьому поверсі повʼязана з певною “точкою мовчання”, як це слушно означила Ольга Балашова. Це час надламу, коли митці або не створювали робіт, або не публікували їх. На цьому ж поверсі є робота Катерини Лисовенко, що порушує загальну логіку експозиції, адже вона датована 22 лютого 2022 року, тобто створена до вторгнення, у його передчутті.
Виставка є проміжним підсумком одного з проєктів ГО “МСМ” – “Мистецтво воєнного стану. Архів”. Кураторки цього проєкту (Оля Балашова, Галина Глеба, Тетяна Лисун) починаючи з 24 лютого 2022 року фіксували та зберігали опубліковані в різних соцмережах роботи українських художників і художниць. Критерії добору масиву творів, створених у цьому часовому проміжку, залишаються непроясненими. Ольга Балашова говорить, що деякі роботи, які на певних етапах резонували з її відчуттями, сьогодні відчуваються інакше. Тож архів, як і виставка в Українському домі, є спробою, покладаючись на відчуття і “надивленість” кураторок, зафіксувати переживання.
Твори, відібрані в такий “архів”, усе ще міцно підвʼязані до лінійного часоплину. Це, з одного боку, убезпечує їх від “хибних” анахронічних інтерпретацій, а з іншого – указує на їхню природу. Подеколи вони фіксують дійсність без будь-якого абстрагування та дистанціювання, подеколи, звертаючись до локальних обставин, висловлюються про них. Саме тому Галина Глеба зазначає, що виставка “Ти як?” передовсім розрахована на українського глядача, у буквальному розумінні залученого в події та контексти, про які йдеться. “Інший” глядач просто не побачить зазору між накладеними на зображення приємного пейзажу відблисками вибухів, не зіставить заграви пейзажу з підпалюваннями російською армією гектарів пшениці на початку літа минулого року.
Образи стали комунальними: більшість із них швидко співвідноситься з досвідним знанням, місцем і часом події. Художники почали говорити про “близьке” кожному з нас. Художня сцена, як зауважив Олександр Соловйов, деієрархізувалася: роботи мастодонтів розміщено поряд із творами молодих і не зовсім ноунеймів, нейронетипових художників і тих, хто прийшов у мистецтво вже під час війни.
Хронологічний каркас підпорядковує розташування творів, частина із яких створена не на території мистецтва. Це скоріше висловлення, здійснене в певний спосіб, більш чи менш формалізований. Так виставка перетворюється на колекцію уламків обірваних голосів, спогадів, збережених повідомлень у фейсбуці чи інстаграмі, які ми, пригадуючи, намагаємося упорядкувати в памʼяті.
Якийсь час твори “Архіву мистецтва воєнного стану” кураторки виставляли в “The Naked Room”, постійно змінюючи експозицію, доповнюючи її і, зрештою, винаходячи “архів” у його матеріальному вияві. Спершу це була змінна розвіска робіт у невеликому просторі галереї зі слідами памʼяті на зранених стінах. Згодом усе це доповнив стелаж з творами, які відвідувачі могли вільно переглядати. У випадку ж простору Українського дому, куди тепер перемістився “архів”, цей дещо мегаломанський проєкт – з його горизонтальністю, ставкою на поліфонію голосів і з призначенням Часу головним куратором – ризикує перетворитися на Гіленове бурмотіння множини, у якому нічого неможливо розчути (Паскаль Гілен, бельгійський соціолог мистецтва, у збірці есеїв “Бурмотіння художньої множини” розмірковує про те, як глобальні тренди витісняють локальні контексти. – Ред.). Вибір творів ще не є виставкою, навіть якщо ці твори самочинно починають взаємодіяти з простором і “створювати сенси”. Відсутність позиції, до якої можна якимось чином ставитися, здається, стає однією з характеристик виставок у великих українських інституціях назагал. Але “демократична” можливість для глядача вільно трактувати та інтерпретувати твори все ж залишатиметься скоріше проявом апофенії, аніж підставою для діалогу.
“Ти як?” є виставкою для українців, що прокинулися 24 лютого 2022 року від вибухів і весь час відтоді перебували в насиченому інформаційному просторі воєнного часу. Локалізація мови і образів перетворюють і сам простір Українського дому на місце вибуху, на слабо зʼєднану кураторами множинність уламків, досвідів і голосів. Час, призначений головним куратором, виявляється надто ненадійним і створює лише ілюзію упорядкованості, залишаючи на таймлайні точки зшивів. Дескриптивність залишається неперехідним барʼєром: чи то тому, що “катастрофа все ще триває”, чи то тому, що очевидці прагнуть і вміють лише свідчити. Вони підбирають слова і повторюють їх так, ніби від повторення зникне те, про що вони говорять.
***
Виставка “Ти як?” триває в Національному центрі “Український дім” з 1 до 25 червня. Кураторська група виставки – Єгор Анцигін, Ольга Балашова, Галина Глеба, Юлія Карпець, Анна-Марія Кучеренко, Катерина Лібкінд, Тетяна Лисун, Олександр Соловйов. Партнерками та співкураторками виставки є Оксана Довгополова та Катерина Семенюк, засновниці платформи культури памʼяті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво". 17–18 червня вони проводять дискусійну програму, яка стосуватиметься різних аспектів комеморації російської війни проти України, у тому числі ролі мистецтва та мистецьких проєктів у формуванні памʼяті про цю війну.