Свідчення війни
Ми постійно фіксуємо і проговорюємо досвіди, які отримуємо під час повномасштабної війни, і можемо робити це в різний спосіб. Іноді — у приватних бесідах, іноді — у власних щоденниках чи сесіях із психологами, іноді — через дописи та відео в соцмережах. Ці переживання болючі, страшні й часом незрозумілі тим, хто їх відчуває, але необхідні для того, щоб памʼятати і проговорювати. Саме тому фундаментом програми "DOCU/СИНТЕЗ" (кураторка - Саша Набієва) стали численні спогади, щоденники, особисті історії — те, що безпосередньо є свідченням війни та можливістю відстежити власні почуття на різних відтинках воєнного часу.
У березні минулого року команда ГО «Докудейз» і британська організація «Infoscope» створили платформу «Архів війни», яка збирає відео- та аудіоматеріали про війну в Україні та воєнні злочини, скоєні росіянами. З архівом працюють декілька десятків фахівців, оскільки саме професійний підхід до опрацювання зібраної інформації забезпечить її подальше використання в кримінальних судах, журналістських розслідуваннях, наукових і мистецьких роботах. Свідчення з Архіву війни використав художник і перформер Євгеній Арлов, створюючи в межах DOCU/СИНТЕЗ інсталяцію «За вікном», розміщену на першому поверсі кінотеатру «Жовтень».
Це відеоінсталяція, яка складається з кількох екранів, що безпосередньо фіксують різні воєнні досвіди. «Я зробив 3D-модель кінотеатру «Жовтень», і ми почали обговорювати, що це може бути і який вигляд матиме робота. Дійшли до того, що це об’єкт з екранів, що утворює форму будинку, квартири чи офісу з вікнами всередині», — згадує Євгеній. У цих вікнах відтворені різні історії, інколи вони здаються антагоністичними, на кшталт спокійних вулиць і зруйнованих будівель. Екрани, розташовані в одному просторі, похапцем намагаються змонтувати в єдине ціле різний досвід, та все одно залишаються розрізненими. Адже кожен досвід цінний і не має порівнюватися з іншим. Це, як говорить художник, «метафора спільного простору, який ми зараз розділяємо як суспільство, стаючи свідками подій навколо».
Ключовими словами в роботі команди стали “архів війни”, “документація”, “свідчення” та “свідки”, “пам’ять”, “обʼєктність”. Важливу роль у створення інсталяції відіграли цифрові технології: «Усі відео, що ми використовували, — це зйомки зі смартфонів, тому ми вибрали вертикальний формат, як у сучасних телефонах. Але композиція змінюється за масштабом в алгоритмічному порядку. Тобто від загального до часткового, щоб можна було роздивитися деталі, а також змінювати фокус уваги», — пояснює художник. Великі екрани змінюються малими, і їхня множинність тільки розширює нашу оптику, наше сприйняття сьогоднішньої реальності. «Робота з архівом, на мою думку, — важливий процес. Сучасні технології дозволяють працювати з великим обсягом інформації і збирати докази», — додає Арлов. Крім того, цифрові технології зараз допомагають акумулювати досвіди і ділитися ними по всьому світу.
Від цієї роботи неможливо відійти без запитань. Адже по той бік екранів є глядач, який опиняється в одному з вікон, через камеру, у реальному часі. Чи проживаємо ми досвіди, свідками яких стали лише через екран смартфона і щоденні новини? Чи можна змонтувати різні частини реальності?
Зазирнути у свій сон
Інша інсталяція на DOCU/СИНТЕЗ — частина архіву Центру міської історії у Львові та його дослідницького проєкту «Документування досвідів війни. Щоденники та сни війни». Це аудіоінсталяція «Сон №» з історіями людей про сни, які вони бачили в період повномасштабної війни. Сам проєкт розгортається на межі психології, антропології, історії, філософії та мистецтва. Команда говорить, що сни — це егодокумент: він є свідченням конкретної людини, але водночас стає пазлом у колективній спадщині. Загалом аудіоінсталяція презентує шість записаних історій-снів, і творці додають, що ці записи будуть оновлюватися. Їхня фіксація тривала з травня 2022 року.
Поруч із респондентами в записах ці сни фіксує та слухає Богдан Шумилович — історик, працівник львівського Центру міської історії та викладач Українського католицького університету. Він декомпозує сни, намагається повʼязати їх з реальністю та скрупульозно ставиться до всього, що їх наповнює: наприклад, питає в людей, чи відчували вони якісь запахи під час сну, чи бачили якісь кольори. Чи вірить респондент у свої сни, чи можуть вони попереджати про щось?
Записуючи сни, Богдан Шумилович працював з колегами із Центру міської історії та своїми студентами, які погодилися взяти участь у проєкті. Це наштовхує на те, що направду сни — дуже інтимний простір, адже нам можуть снитися таємні бажання чи проблемні ситуації, про які ми нікому не розповідаємо, або те, чого ми боїмося, що робить нас вразливими. Наприклад, Олександр Маханець, учасник проєкту, згадував сни зі свого дитинства. Наталія Отріщенко поділилася, що в її снах часто зʼявляються втеча та переїзди, їй доводиться пакувати речі та їхати.
Інший вимір аналізу снів учасників — те, як вони змінилися під впливом війни. Наприклад, Валентина Шевченко згадує, що два роки перед початком повномасштабної війни вона відчувала сильну тривогу і в той час їй снилися епізоди з Другої світової війни. У цьому контексті усвідомлюєш, що в певних випадках сон діє на території реальності, стаючи чи то попередженням, чи ілюстрацією того, що вже є, чи загостреним відображенням наших переживань. Сни — це також особистий простір того, кому вони сняться, і кожен має право трактувати їх по-своєму, взоруючись на власний життєвий досвід і події ззовні. Умовно, сни (так, як їх зрозуміли учасники проєкту) — одна рецепція; трактування й здогадки Богдана Шумиловича — друга; сприйняття глядача — третя. Отже, будь-які зафіксовані свідчення можуть деякою мірою ставати частиною нашого досвіду та осмислення.
Записи демонструють, наскільки важко відрефлексувати сни. Тому ми маємо швидше фіксування часу та переживання, які сон викликає, аніж рефлексію. На додачу, через множинність інтерпретацій сон ніколи не можна усвідомити до кінця. Напевно, так і має бути, адже сон має складні стосунки з реальністю.
Усна історія
Крім інсталяцій, в програмі «DOCU/СИНТЕЗ» у залі «Класік» кінотеатру «Жовтень» відбулися дві лекції з публічними обговореннями. Одну можна вважати доповненням до аудіоінсталяції «Сон №» — «Війна, мистецтво, уява та сновидіння», спікером якої став Богдан Шумилович.
Це була теоретична спроба поглянути на сон як на егодокумент: серед теорій снів, які згадав Шумилович, були надприродна (коли сни мають якесь надприродне значення), психоаналітична (архетипи Карла Юнга та концепція бажання Зигмунда Фройда), фізіологічна (сновидіння є результатом рудиментарної діяльності в корі головного мозку) та “стимул – реакція” (існує взаємозв'язок між змінами в мозку під час сну та змінами в ефективності його сприйняття).
Під час лекції Шумилович цитував роботи історика Жака Прессера, психіатра Аллана Гобсона, доктора медичних наук Роберта Маккарлі та праці інших дослідників. Усі ці теорії можна використовувати для тлумачення власних снів. Окрім науки, спікер зачепив і мистецтво (інтерпретація снів у картинах Рафаеля, Гойї, у віршах Вільяма Блейка).
Інша публічна розмова — «Мистецькі практики та усна історія в роботі над подоланням травми», де спікеркою була Юлія Скубицька, докторка філософських наук та історикиня. Вона викладала курс «Травма та усна історія: дати голос невимовному» в Принстонському університеті, тож її професійний бекграунд дає змогу порівняти осмислення травми українським суспільством і закордонним.
Скубицька чимало говорила про усну історію, яка є предметом її досліджень. Це один з напрямів історії, який дозволяє шляхом глибинних інтервʼю фіксувати субʼєктивний досвід людини в певному історичному проміжку. Цей термін не має відчутного попиту в українському суспільному дискурсі, проте він є важливим у діалогах про наші культурні та історичні травми. Науковиця зауважила, що в процесі роботи над нашими відчуттями в умовах повномасштабної війни ми також маємо повертатися до досліджень попередніх історичних подій. Історичні відрізки, що зʼєднуються в певних точках, стають джерелом для подальших міркувань стосовно того, як упродовж усього часу різні нації опрацьовували травми й підсвічували їх.
Усна історія вимагає уважності до роботи з людиною; зокрема, Скубицька наголошує на необхідності постійних консультацій із психологом під час фіксації чужого досвіду, а також вказує на потребу в чутливості до контексту. «Мова може комунікувати не все. Якщо в тебе немає досвіду війни — це прірва», — каже вона. Фактично більшість з нас усвідомили досвід людей, які відчували на собі війну з 2014 року, тільки коли самі спустилися в бомбосховища 24 лютого 2022 року.
Важливою потребою українців є результативна комунікація з іноземцями. Під результативністю розуміємо готовність аудиторії з іншими контекстами включатися в український контекст і надавати подальшу підтримку в її різних виявах. Навіть у таких ситуаціях людей можна розділити за різними історичними досвідами: ті люди, які мають досвід війни в сучасності й, зокрема, пригноблення з боку Росії (Ічкерія, Сирія, балтійські країни), і ті, що позбавлені воєнного досвіду в сучасності. «Спілкуватися з іноземцями дуже складно, — розповідає Скубицька, — тому що в людей спрацьовують психологічні захисти. На початку вторгнення я виїхала до Боснії, і там початок нашої повномасштабної війни в Україні відчувався так, що зараз буде 1993-й, друга Боснійська війна. Їм було надзвичайно страшно, у березні жителі Сараєва перевіряли підвали, адже вони дітьми пережили Боснійську війну. Там прямо відчувалося, що Україна зараз тримає Балкани. Потім я переїхала до Німеччини, а там інші взаємини з травмою, бо в минулому Німеччина — це perpetrator, сторона агресії. Декілька десятків років вони намагаються щось із цим зробити, деколи успішно, але часто – ні. У нас побутує міф, що після закінчення війни Німеччину розділили, туди зайшли американці, німцям показали декілька фільмів про Освенцим, і вони змінили свій погляд. Нічого подібного. Багато німців, які були свідками Другої світової, далі були нацистами, і жодні примусові поїздки в Бухенвальд цьому не зарадили. Це та неприємна реальність, яку треба розуміти».
У світі, в якому ми опинилися, може бути й так, що хтось не захоче почути нашу травму. Від цього опускаються руки і зникають слова, але, втім, потреба в говорінні й підтримці нікуди не зникає, особливо коли це впливає на подальший перебіг історії. У глобалізованому світі ти ніколи не будеш наодинці, це нагадує ефект метелика. «Росіяни, які виїжджають, дуже класно грають жертв, і через це вони набагато приємніші західній аудиторії, — каже Скубицька, — тому що стражденних любити набагато легше, ніж когось, хто злий, хто виносить на світло дуже неприємну історію про те, що у світі відбувається щось моторошне і ви маєте з цим щось робити. Тому перша реакція на українців — захиститися, і українцям доводиться робити складну навігацію в усіх цих історіях».
З повномасштабною війною оприявнилися й інші явища, такі як провина вцілілого чи травма свідка. Коли ми спостерігаємо за щоденним потоком новин, руйнувань, страждань, ми сприймаємо це горе як власне. Юлія Скубицька також говорить про це в лекції: «В українському суспільстві активною є культурна травма. Зараз дуже багато людей, які подивилися «20 днів у Маріуполі» (документальний фільм Мстислава Чернова, що входив до програми Docudays.UA. – Ред.), відчули, що це могло статися з ними, і це просто випадок, що цього не сталося». Навіть якщо людина не була в Маріуполі й не переживала втрати, багато фільмів на цю тему виявляються для неї тригерними, бо глядач зіставляє свій досвід з чужим. Хоч вони різні, але вони виростають з одного контексту — повномасштабної війни, розпочатої росіянами в Україні.
Під час обговорення чимало людей просили порадити книжки, які розкривають деколоніальну оптику та способи аналізу історичних травм. І це доводить, що ми потребуємо глибшого дослідження того, що відчуваємо зараз, а також змогу опертися на інші досвіди, котрі можуть стати орієнтиром чи допомогою оформити все в слова та свідчення.
Організатори Docudays анонсували, що дискусії з Богданом Шумиловичем і Юлією Скубицькою невдовзі можна буде подивитися в онлайн-форматі на сайті "Docuspace".
Що далі
Дискусії, інсталяції, виставки, література на тему повномасштабної війни, яку ми проживаємо, показують необхідність вербалізувати власні відчуття тут і зараз. Ми нікуди не подінемося від фрагментарності досвідів і складності їх акумулювання. Але в часи, коли неможливо отримати однозначні відповіді, надзвичайно важливо поставити питання. Це фундамент, який дозволить нормалізувати життя опісля війни і перетворити травму на зцілення.
Щоб почати розмову про травму, потрібно просто говорити, не применшуючи значення мови і фіксації наших особистих досвідів. Найперше ж — мати повагу до кожної історії, бо з них монтується та реальність, у якій ми житимемо.