Розкажіть про свою діяльність: вас переважно знають як організаторів Міжнародного фестивалю кіно про права людини "Docudays UA", а тепер ви займаєтеся “Архівом війни”. Як відбулася ця зміна?
Марія Бучельнікова: Ми планували нарешті провести фестиваль "Docudays UA" офлайн, адже попередні два роки не могли собі це дозволити. Але довелося поставити все на паузу. Ми показуємо наші фільми на інших міжнародних фестивалях і чекаємо моменту, коли зможемо відновити діяльність.
Роман Бондарчук: Нові українські фільми останнього року нам вдалося показати на Краківському кінофестивалі – це були повноцінні міжнародні прем'єри. Я не можу сказати, що в нас зовсім змінилася діяльність, бо покази організовуються і є дуже багато запрошень на інші майданчики по всьому світу.
У березні ви почали запускати "Енциклопедію війни", яка згодом стала "Архівом війни". Як енциклопедія трансформувалася в архів?
Р.Б.: 2014-го ми як Docudays зробили цикл коротких документальних фільмів "Енциклопедія Майдану". Він розповідав про громадські ініціативи, які виникли на Майдані і завдяки яким українці самоорганізувалися — про Автомайдан, Євромайдан SOS, Канцелярську сотню. А коли почалася війна і ми побачили всіх цих жіночок, які виходять самі на велосипедах проти колони танків, коли ми побачили всі ці кадри героїчного спротиву, автоматично спливла назва "Енциклопедія". Але згодом ми зрозуміли, що це не тільки про самоорганізацію та героїчний спротив, але також про сумні речі: про евакуацію, перебування в бомбосховищах, воєнні злочини і їх свідчення. Так ми прийшли до назви "Архів війни", яка вміщує будь-які матеріали, що свідчать про життя українців з 24 лютого.
Що таке "Архів війни"?
М.Б.: Це об'єднана база аудіо-, відео- та інших матеріалів, які фіксують цю війну в Україні. Різні організації зараз збирають матеріали, цих проєктів дуже багато, але жоден з них не може зібрати велику змістовну картину. А вона потрібна, щоб протистояти російській пропаганді і наративам у світі, щоб покарати винних, щоб зібрати потужну базу для історії, для митців, для дослідників. Це має бути саме об'єднана база, і ми робимо це спільними зусиллями. У нас є своя платформа, ми збираємо туди матеріали, але також, наприклад, закликаємо людей просто надсилати нам матеріали зі смартфонів. У всіх є якісь такі відео, але згодом вони зникнуть, видаляться. А це дуже важлива частинка нашої нової історії, і хотілося б зберегти її. Так само різні проєкти можуть зберігати в нас свої матеріали, і це вже велика архівна система, об’єднана база.
Р.Б.: Ми зберігаємо авторство тих відео, які до нас потрапляють, вони не стають власністю “Архіву війни”, він виступає лише як платформа. Наша команда проставляє до матеріалів ключові слова, і потім за пошуком можна буде побачити зріз свідчень того чи іншого моменту війни чи регіону. Ми також приділили багато уваги бекапам і протоколам захисту даних, щоб ці відео нікуди не зникли. У майбутньому цей масив перетвориться на цифровий музей російської війни проти України, а ми як організація будемо підтримувати його стільки, скільки буде потрібно.
Як можна завантажити чи надіслати вам свої матеріали? І які саме матеріали ви збираєте: це тільки документування злочинів? Чи також вам цікавий побут під час війни, життя в бомбосховищах?
М.Б.: Ми розробили телеграм-бот, можна надсилати через нього або через форму на сайті. А якщо, наприклад, ви знімаєте професійно і маєте десятки гігабайтів матеріалів, можна з нами зв’язатися – і ми надамо зручний і безпечний спосіб передати їх.
Ми дійсно велику увагу приділяємо воєнним злочинам, але також збираємо і побут, і гумор, усі ті меми, які зараз створюються українцями. Ми це називаємо фіксацією війни, тобто все, що є вашим досвідом, нам підходить. У нас немає відбору на кшталт «ці матеріали нам не подобаються, ми не будемо їх приймати» або «така фотографія у нас вже була, ми її видаляємо». Ми зберігаємо все, що нам надсилають.
Р.Б.: У майбутньому в нас буде автоматична система, яка видалятиме задвоєння, просто щоб не множилися однакові матеріали. Але зараз на наших очах народжуються міфи, від фермера, який знайшов у полі підбитий танк, до півника, який втримався на поличці. І хочеться, щоб їхні першоджерела теж були зафіксовані.
А щодо воєнних злочинів – у нас є команда, яка проводить інтерв’ю з їх свідками. Ці інтерв’юери пройшли спеціальні курси, вони розуміють, як говорити з людьми, які пережили травму. Ми обмінюємося даними з правозахисниками, які працюють над тим, щоб покарати винних у цих злочинах. Тож якщо є що розповісти, ми готові вислухати, записати ваші свідчення і передати їх правозахисникам.
Ви гарантуєте анонімність авторам і авторкам, які діляться з вами даними?
М.Б.: Так, це дуже важлива частина. Ми консультувалися з юристами, міжнародними організаціями, які створювали архіви. Звісно, якусь частину персональних даних ми просимо нам надавати, бо інакше ми просто не зможемо верифікувати відео. Особливо це стосується воєнних злочинів: якщо, наприклад, юристи чи правозахисні організації побачать у цих відео якісь ознаки, які можуть допомогти в подальших розслідуваннях, судових процесах, їм бажано мати можливість зв'язатися з їх авторами.
Але вся ця інформація повністю конфіденційна. Чесно кажучи, навіть у мене і Романа немає доступу до тієї персональної інформації, яку ми отримуємо від користувачів. Вона є тільки в людей, які безпосередньо працюють з архівом, які завантажують матеріали на сервер і редагують їх. Ми, звісно, також підготували документи про нерозповсюдження, тому це все лишається всередині системи і назовні не виходить, ми дуже опікуємося цим питанням.
Р.Б.: Для користувачів системи ця інформація також прихована. Вони можуть бачити самі відео, сформувати з них підбірку для роботи і далі надіслати запит на їхнє використання. Власники отримують цей запит і самі приймають рішення, надавати дозвіл викачувати з архіву чи ні.
Я правильно розумію, що ви збираєте й адаптуєте інформацію відповідно до стандартів Міжнародного суду, так, щоб потім її можна було використовувати як доказову базу злочинів росіян проти українців?
Р.Б.: Ми не змінюємо формату і метаданих, тобто ці відео залишаються точно такими, якими були під час зйомки: можна встановити і час, і геолокацію. Це важливий елемент їхньої автентичності, придатності використання як доказу. А в методі проведення інтерв'ю зі свідками воєнних злочинів у нас розроблено цілий протокол, як записувати ці відео, щоб вони теж відповідали стандартам і були придатні для використання в суді.
М.Б.: Докази можуть критися там, де їх не побачиш непрофесійним оком. Чиєсь ім'я прозвучало, якась куртка… І за цими дуже малесенькими детальками можна визначити особу, яку потім можливо притягнути до відповідальності. Це дуже кропітка робота, якою будуть займатися правозахисники та юристи десятки років, але ми можемо допомогти їм збирати оцей пазл.
Як користувачі можуть допомогти вашому проєкту? Чи потрібні вам волонтери?
Р.Б.: Ми плануємо залучати волонтерів переважно на моніторинг телеграм-каналів, які ми не можемо охопити нашою командою. А також на допомогу наповнення архіву відео, навіть з відкритих джерел. А взагалі, мені особисто прикро, що я не можу бачити все, що приходить в архів. Час від часу я дивлюсь якісь фантастичні відео, які нам присилають, – це якісь приголомшливі сюжети, які повертають віру в людей і надихають.
Можливо, є щось іще, що ви хотіли б розказати про «Архів війни»?
Р.Б.: Я хотів би закликати людей надсилати відео і зв’язуватися з нами, якщо їм цікава ця діяльність як волонтерам. У нас для всіх знайдеться заняття. Той масштаб даних, з яким ми зараз працюємо, він просто гігантський, і тільки разом ми зможемо досягти цієї амбітної мети – зібрати якомога повніший архів відеоматеріалів. Треба вірити, що кожне свідчення важливе, і не лінуватися пересилати те, що у вас уже зафіксоване з цього періоду життя.
Ваша організація далі об'єднує людей, навіть під час війни ви збираєте навколо себе однодумців. Як ви це робите?
Р.Б.: У нас уся організація побудована на однодумцях, бо Docudays у Києві — це тільки вершина айсберга, а взагалі це мандрівний фестиваль регіонами України. Майже в усіх містах у нас є регіональні партнери, які проводять покази після Києва. У нас є мережа кіноклубів, які організовують покази в бібліотеках і в школах, у ревіталізованих центрах, навіть у кінотеатрах. Тож коли треба було евакуйовуватися, ми перетворилися на хаб з надання допомоги одне одному, ми допомагали нашим колегам і партнерам виїхати, знайти помешкання. А зараз, коли більш-менш усі у відносно безпечних місцях, усі повертаються до своєї роботи, до організації показів, до збору інтерв'ю у свідків воєнних злочинів для архіву. Це якась спільнота, яка гуртується та співпрацює. Мені здається, це не може бути інакше в нашому випадку.
Текст підготували Костянтин Горяйнов і Ельвіра Усеїнова.