Через початок великої війни українські кінофестивалі, такі як "Молодість" чи "Docudays.UA", зі сталими командами та партнерами, проходили онлайн або за кордоном. Ви ж зробили фестиваль під час війни фактично з нуля. Наскільки я знаю, цей проєкт, як і багато чого хорошого в нашій країні, виріс з волонтерської ініціативи. Розкажіть про це.
Олексій Гладушевський: Так, абсолютно вірно. 25 лютого я цілком випадково поїхав з компанією друзів до Чернівців. Місяць ми волонтерили: допомагали людям шукати поселення, монтували якісь відео. Уже тоді я розумів, що треба підтримувати акторів, режисерів, треба давати їм стимул залишатись у професії. Адже все зупинилося, грошей немає, роботи немає. У мене продакшн зупинився з 25-го, усі проєкти скасувались.
Я познайомився з учасниками Буковинської кінокомісії, де був гуманітарний штаб, і через них вийшов на Культурний центр імені Миколайчука. Багато років це була занедбана радянська будівля кінотеатру, але буквально перед початком повномасштабного вторгнення там зробили повноцінний ремонт і запустили культурний центр.
Коли я прийшов туди зі своєю ідеєю фестивалю, з’ясувалось, що команда там також виношувала таку ідею, але не знала, як до неї підступитися. Ми почали працювати разом. Приблизно в той самий час я познайомився з Алексом, який працював тоді на іншому проєкті. Назву фестивалю ми затверджували вже разом з ним.
Усе тоді робилося дуже швидко: на початку травня ми визначилися, що будемо робити фестиваль, а в середині червня він уже відкрився. У нас було класичне кіно, сучасне кіно, короткий метр. Ми показали 10 українських стрічок, які ще не були в прокаті; мої знайомі продюсери надали фільми безоплатно. Ніхто тоді не думав про якісь умови: усі розуміли – завтра може прилетіти таке, що вже ніхто цього фільму не побачить. Тому краще показати його зараз, поки є можливість. Потім ми ще зробили там декілька освітніх програм для молоді, для переселенців.
Назву фестивалю ви взяли від назви Культурного центру Миколайчука?
О.Г.: Назву запропонувала якраз команда центру. Ми з Алексом обкатували різні варіанти, наприклад, у нас був варіант “Ватра” — ми ніколи не жили на Буковині, і для нас це була якась зрозуміла асоціація, символ. Але в Центрі нам швидко пояснили, чому це погана ідея. Та ми й самі побачили, що там кожен другий ларьок так називається.
Наскільки ця історія про те, що двоє хлопців з Києва приїхали в регіон зробити фестиваль? Цьогоріч "Миколайчук OPEN" пройде вдруге, отже, є шанс, що буде і третій, і четвертий рази. Але для сталості дуже важлива аудиторія. Як ви працюєте з місцевим контекстом, який, як ви самі кажете, для вас чужий?
Алекс Малишенко: Насправді регіони часто самі хочуть щось робити, але не завжди знають, де знайти кадри. Буквально перед повномасштабним вторгненням у мене була розмова з культурним департаментом міста Мелітополь. Там теж хотіли зробити фестиваль, який став би додатковою атракцією для туристів, і їм була потрібна людина, яка допомогла б зібрати програму. На жаль, зараз у Мелітополі із цим фестивалем нічого не вийде (Мелітополь тимчасово окупований - LB.ua), але сподіваюся, колись ми зробимо його.
Для мене тут важливим моментом є децентралізація. Звісно, класно і легко робити щось у Києві, якщо ти тут живеш, але є багато інших місць, де це потрібно. Інколи на місці для цього не вистачає якогось досвіду, якого в Києві трохи легше набути. Інколи не вистачає якоїсь енергії, заряду, поштовху. Мені здається, ми з Олексою якраз стали тією енергією, якої не вистачало Чернівцям, щоб зробити сталий фестиваль. Адже просто фестивалі, присвячені Миколайчуку, вже були, його день народження — це важлива дата для Чернівців.
Також важливо розуміти, що в Чернівці ми приїхали на ідею, яка вже мала запит. І цей локальний запит ми з нашою експертизою допомогли закрити. Крім того, ми дуже активно співпрацюємо з чернівецькою командою: з попереднім директором Культурного центру ім. Миколайчука Іваном Бутняком, з теперішньою його директоркою Тетяною Дяченко і ще багато з ким, там велика активна команда.
У нас є і підтримка від міста, вона виражається у фінансуванні, яке означає, що місту потрібна ця подія. Нас підтримали і міська, і обласна ради.
Місцевий уряд підтримує вас уже другий рік поспіль?
О.Г.: Минулого року також була підтримка, але без фінансування. Тоді все йшло на фронт, особливо з глибокого тилу. Якщо в Києві ще хтось міг дати якісь невеличкі гроші на фестиваль, то в Чернівцях це було неможливо. Місцева влада підтримувала нас у домовленостях, а грошима допомагав місцевий бізнес.
А.М.: Цьогоріч бізнесмени теж дають нам гроші, і це також свідчить про місцевий запит. При тому, що аудиторія фестивалю за рік сильно змінилася. Минулого року в нас були чернівчани-чернівчанки та переселенці, які переважно вже роз’їхалися. Тоді ніхто спеціально не приїздив на фестиваль — ну хіба якісь наші знайомі. Тепер, крім місцевих, ми очікуємо людей, які приїдуть саме до нас.
О.Г.: І виходить така цікава історія, що фестиваль приваблює людей, вони приїздять, і на них трішки заробляють готелі, ресторани; закладів стає більше або вони стають кращими. Тобто ти ніби робиш фестиваль, але розумієш, що робиш також і внесок у розвиток міста.
При всьому цьому зараз сам фестиваль не прибутковий. Минулого року ми навіть не могли оплатити комунальні послуги, їх оплачував за нас Центр Миколайчука. Але я сподіваюся, що колись ми зможемо вийти на прибутки, я дивлюся на це оптимістично.
А.М.: Це дуже оптимістично, адже жоден фестиваль в Україні ще цього не зробив. Якщо врахувати вартість фільму, який ти купуєш для показу, вартість виробництва копій, вартість перекладу, субтитрування, озвучення… Є ціла низка задач, необхідних для того, щоб просто показати фільм. І це я ще не рахую вартості перевезення та поселення учасників, реклами в соцмережах і так далі. Вийти на прибутковість тут складно. У Європі це можливо, бо середня вартість квитка на міжнародні фестивалі там десь 12 євро. А в нас абонемент на тиждень коштує як їхні півтора квитка.
Але в будь-якому разі нам треба буде розширюватись, тому що порівняно з минулим роком програма та навантаження в нас зросли втричі, а команда фактично залишилася такою самою.
Ви позиціонуєте себе як фестиваль глядацького кіно. Що ви вкладаєте в це визначення?
А.М.: Це наша фішка, яка відрізняє нас, наприклад, від ОМКФ чи “Молодості”. Ми з Олексою зійшлися на тому, що вирішили переглянути наше ставлення до фільмів, трохи прикрутити свій смак і дивитися на кіно ширше. Що якийсь конкретний фільм узагалі означає як культурний продукт? Це може бути вклад у мистецтво, або фільм дуже потрібний саме зараз, або фільм провокує дискусію.
Ми розуміємо глядацьке кіно як жанрове і також дозволяємо собі трішки дофантазувати, що могло б сподобатися глядачам, які до нас прийдуть. Наприклад, цього року в нас у програмі є румунський фільм «МРТ» Крістіана Мунджіу, це така собі цілком фестивальна драма із суперпрокачаною режисурою. Але ми розуміємо: він настільки про Україну, це настільки проста і зрозуміла для нас історія, що цей фільм тут і зараз можна вважати глядацьким.
Від когось із вас, здається, я чула, що цей фільм — це румунський “Памфір”.
О.Г.: Я не міг так сказати, мабуть, це Алекс.
А.М.: Я міг, тому що коли я писав до нього український синопсис, то ловив флешбеки. Пишу: заробітчанин, повертається додому, у гірське село… Десь я це вже бачив. І ці фільми дійсно можна порівнювати, є в них якийсь спільний вайб.
Мені це порівняння цікаве ще з іншої точки зору. Я вже сумнівалася, що доживу до того моменту, коли ми припинимо казати: це наш Годар, а це наш Вуді Ален, а фільм про Бучу — це наш “Список Шиндлера”. І коли почнемо робити навпаки. Як вам здається, ми вже дійшли до тієї точки неповернення, коли, замість пояснювати собі власну культуру через закордонні зразки, описуємо закордонну культуру через наші приклади — тому що вони зрозумілі, популярні і класні?
О.Г.: Я думаю, зарано казати, що дійшли, але, напевне, доходимо. І ми над цим також працюємо в межах фестивалю, з нашим “Інститутом зірок”, де популяризуємо наші круті класичні фільми. Але цей образ мислення важко подолати. Після однієї дискусії до нас підійшов глядач і каже: “Боже, які ви молодці, як ви класно все робите, Людмила Єфименко — це ж наша Клаудія Кардінале…”
А.М.: І поза класикою в нас уже точно є самобутнє кіно, яке не потребує зовнішньої легітимації. Але пауза з державним фінансуванням, гармидер з недержавним… Незрозуміло, що з нашим кіно буде далі.
Цього року ви розширили формат фестивалю і додали до нього міжнародну програму. Складно було отримати фільми та вмовити гостей приїхати?
А.М.: З фільмами проблем не було, це стандартні перемовини, тобто очікувана складність. З гостями було гірше, і головна складність у тому, що ми не розуміємо, чому саме до нас не хочуть їхати — через графік чи через те, що бояться, чи ще з якихось причин. Один італійський режисер, наприклад, сказав, що хотів би приїхати, але уряд його країни цього не рекомендує. Шведського продюсера дружина не пустила в країну, де йде війна. Тобто це зрозумілі людські історії, але дізнаємося про них ми майже випадково.
Утім дехто все-таки приїде: нам вдалося заманити ізраїльського режисера Леона Прудовського, італійського Андреа Маньяні, французького Ґійома Рібо, який був також на Docudays. Це дуже важливо, адже ми дещо ізольовані від світу в контексті культурних обмінів, ми мало представлені на різних подіях, і, відповідно, нам треба, щоб спеціалісти приїжджали до нас, сюди. А ще: коли до нас хтось приїжджає, це якийсь маркер, що нормальне життя триває.
Ще у вашій програмі цьогоріч з’явилась анімація. Наскільки це типово для фестивалів, це тренд?
А.М.: Так, я вважаю, що анімація — це зараз тренд, і я не сприймаю її від’єднаною від кіноіндустрії. Річ у тому, що пошук нової кіномови час від часу заходить у глухий кут і тоді звертаються до якихось суміжних варіантів. Так свого часу сильно рвонула документалістика: вона взяла і Венецію, і Берлінале, і тепер вже не сильно акцентують на різниці між документальним та ігровим кіно в контексті фестивалю.
Зараз звичайне ігрове кіно мало чим може здивувати у візуальному плані, і тому цікавою стає анімація. Ми бачимо дві анімації в основному конкурсі Берлінале — а в них дуже хороша чуйка на майбутні тренди, бачимо піксарівські “Стихії” на закритті Канн і декілька анімацій у різних програмах, які активно обговорюються фаховою пресою.
Ще один приклад — це “Мавка”, яка просто порвала бокс-офіс в Україні і показала хороші результати за кордоном. Цей приклад також говорить мені про те, що люди хочуть дивитись анімацію, що вони урізноманітнюють нею свій глядацький досвід.
Скільки взагалі стрічок у вашій цьогорічній програмі?
О.Г.: Усього 53 фільми, 23 повні метри і 30 коротких. Буде 8 українських прем’єр. Буде національний конкурс, міжнародний і позаконкурсна програма. Поруч із фільмами вже визнаних режисерів у нас будуть студентські фільми. І це також важлива для нас історія — дати студентам можливість показувати свої твори, можливість виграти конкурс, якщо глядачі проголосують за їхню стрічку.
А.М.: Це взагалі може стати нашим окремим напрямком у майбутньому, він видається мені дуже важливим — бути майданчиком для нових імен. Адже в нас є фільми недосвідчених студентів і водночас стрічки дуже досвідчених продюсерів, і вони можуть тут знаходити одне одного. Звісно, щоб стати таким вагомим майданчиком, ми ще маємо напрацювати свій авторитет. Поки що ми проводимо глядацький конкурс.
У вас немає журі? Стрічки оцінюють глядачі?
О.Г.: Так, це теж такий реверанс у бік формату глядацького кіно. Але ми не виключаємо, що в майбутньому прийдемо до професіонального журі.
Чому для вас взагалі важливо запровадити конкурс? Минулоріч ви його не робили. Це якась данина формату великих фестивалів — не просто проводити покази, а ще створювати якусь ієрархію?
А.М.: Це цікаве питання, про яке я думаю дуже багато. Мені здається, що перемога в конкурсі може бути підтримкою для фільму, як медійне повідомлення, як грошовий приз — в нас він теж є, хоч і невеликий. Але глобально — це порочна ієрархія, адже, наприклад, будь-який фільм, що побував у Каннах, хай навіть він не був у конкурсах, усе одно має цю пальмову гілочку. А переміг він чи ні — це взагалі нічого не означає.
Ти маєш на увазі, для глядачів?
А.М.: Так, для глядачів. Тому “Титан” Джулії Дюкорно, який отримав Золоту пальмову гілку, мав доволі обмежений прокат, а інші фільми, які нічого не виграли, мали прокат значно ширший. Тобто цінний не стільки конкурс, скільки сам фестиваль як майданчик для комунікації.
Отже, те, що ви все-таки робите конкурс – це данина традиції?
О.Г.: Можна сказати, що данина традиції, плюс можливість підтримати фільми. Плюс ми маємо грати за правилами світової кіноіндустрії, якщо хочемо показувати кіно з усього світу. А показ у конкурсі приваблює продюсерів більше, ніж просто фестивальний показ. Іноді навіть відмовляються від участі в позаконкурсній програмі, тому що націлені лише на конкурси, така в них стратегія просування.
Але скажу відверто, я наразі дуже хвилююся саме через конкурс. Минулоріч у нас була чудова розслаблена фестивальна атмосфера, яку конкурс може зруйнувати. Наприклад, ми не можемо забезпечити рівні умови для всіх фільмів, тому що якийсь буде перерваний тривогою, а якийсь – ні, відповідно, глядачі їх по-різному оцінюватимуть… Звісно, такі речі ми ніяк не можемо проконтролювати, але незадоволені все одно будуть.
Там, де є переможці, будуть і незадоволені.
О.Г.: Усе вірно, але питання завжди в тому, навіщо фестиваль існує. До нас люди можуть прийти, щоб розслабитися, відпочити; ми розуміємо, що ескапізм — це нормальна функція фестивалю. Але ми також чітко доносимо меседж, що війна триває. Ми збираємо гроші на ЗСУ, ми запрошуємо військових, які захищають нас, ми беремо велику документальну програму, бо вся документалка зараз про війну. Ми збалансовуємо цей потяг до ескапізму нашою реальністю.