Нове українське кіно стрімко розвивається: про це свідчить ряд стрічок, які стають усе більш помітними на міжнародному рівні. Серед них за кількістю нагород і фестивальних показів лідирує новий фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Це картина, яка своєю майстерністю та чарівністю підвищила стандарти нової хвилі.
У прикордонному селі на Буковині одна з небагатьох можливостей забезпечити себе і свою родину – це контрабанда, перенесення на власних плечах товару через румунський кордон. Головний герой Леонід на прізвисько Памфір (Олександр Яцентюк) у минулому відмовився від “кар’єрного шляху” контрабандиста і перекваліфікувався на заробітчанина. Напередодні свята Маланки він повертається із заробітків у рідне село, до жінки, сина і батьків.
Проте відновити сімейну рутину та рівномірно приділяти увагу близьким і побуту – задача не з простих. Одного вечора син-підліток Памфіра Назар (Станіслав Потяк) потрапляє у велику халепу. Це змушує головного героя повернутися до старих справ, усупереч обіцянкам жінці (Соломія Кирилова) назавжди покинути кримінальне минуле. Напруга між головним героєм і його примарним минулим зростає паралельно з підготовкою до Маланки, що призведе сюжет до епічної кульмінації святкового вечора.
Утім «Памфір» – це не просто нова глядацька драма. Він містить комплексну жанрову багатошаровість на тлі ефектної кіномови та ретельної праці над сетінгом. Глобально – це збалансована суміш сімейної драми, комедії та трилера, що шукає свого глядача в різних смакових категоріях. Однак якщо заглибитися у структури фільму, побачимо своєрідний пазл, який на рідкість гармонійно зібрався із суперечливих складових.
Придивляючись до наративних характеристик, можна помітити, що фільм містить канонічні структури вестерну. Таке перенесення відомого американського жанру середини ХХ століття в рамки українського середовища не виглядає сумбурно, а навпаки, привносить у фільм заманливу еклектичність.
За правилами свого жанру, вестерн обов'язково має поєднувати такі складові: маскулінного героя-індивідуаліста; беззаконне та дике прикордонне середовище; суперечку добра і зла, цивілізації і варварства; боротьбу за контроль над землею та ресурсами; екшн і пригоди; кульмінаційний конфлікт або перестрілку; почуття ностальгії та стрімке послання моралі і кодексу честі.
Фільм «Памфір» неодноразово перетинається з вищеперерахованими складовими. І що найважливіше, робить це не просто за прагненням до інакшості – він надає простір для переосмислення актуальних тем місцевості, де розгортаються події, починаючи від зловживання контрабандними лазівками і закінчуючи психологічним станом типового заробітчанина.
Цікаво, що сучасні інтерпретації вестернмуві часто відсилають до кризи маскулінності, що випромінює беззаконня і насилля – з цим стикається і головний герой «Памфіра», несвідомо занурюючи в події своїх близьких. Однак найбільша відмінність «Памфіра» від класичного вестерну полягає в тому, що більшість стрічки Сухолиткого-Собчука займає не насилля. Протягом фільму пролунає лише один постріл, тоді як майже кожна його сцена наповнена любов’ю, що існує не тільки між героями, а випромінюється в почуттях до культури, до Бога, до України.
З боку команди фільму ця любов проявляється у презентації маленького села як окремого пласта культури. Автентичність зав’язана на розширеному дієгетичному всесвіті стрічки, який кристалізується у надзвичайно ретельній увазі до дрібних деталей. «Памфір» пропонує умовний етнографічний екскурс у культуру Буковини: найбільше глядач занурюється в неї завдяки візуальності стрічки. Цей фільм хочеться називати “картиною”; його палітра, зібрана з кольорів та орнаментів, є штучною комбінацією атрибутів Маланки з декількох різних сіл, у якій кожен може знайти щось своє.
Крім візуальності, цей екскурс здійснюється й завдяки відтворенню місцевого діалекту. Актори проходили тривалу підготовку до зйомок, відточуючи кожне “йо” і “чуєш”, – усе, що лунає з екрана, звучить напрочуд натурально. Тож мова тут є не менш важливим ефектом автентичності, ніж блискуча робота художників.
У цілому режисерові вдалося скласти гармонійний образ локальної культури, не перевантажений символізмом або спекуляціями, які часто загрожують перетворити твір на шароварщину. Кінематографічно виокремивши культуру однієї місцевості, Дмитро Сухолиткий-Собчук забезпечив для свого фільму особливе місце серед інших стрічок сучасного українського кіно. «Памфір» – прекрасний приклад того, як можна вивести кіно на «західний» рівень, уникаючи копіювання. Це можна зробити й через рідні мотиви, які точно витіснять зайве і чуже.
