Весна того року підкралася, немов кицька. Якщо напружити всі органи чуття, то її прихід у Києві не сплутати ні з чим. Їй передує довга холодна зима з нерозчищеними дорогами, липкими шмарклями і вологими шкарпетками. Звісно, в зимі є щастя: пухнастий сніг тішить, навіть якщо через нього потрібно пробиратися, як через в’язкий і густий простір у страшному сні, коли тікаєш від злодіїв. На зміну пухнастому снігу приходить грязюка усіх відтінків сірого з традиційними жовтими, не побоюсь цього слова, вкрапленнями. І тоді залишається лише страждати і чекати. Чекати на те, як одного дня під вечір, вдихнувши повітря, несподівано відчуєш, що воно не пронизало легені різким холодом, а лагідно торкнулося усіх нутрощів. Вдихаєш іще раз, аби переконатися. Може, здалося. Але ні, це він. М’який ніжний вітер, який несе в собі перший, ледь помітний запах весни… І тоді стає не страшно. Взагалі нічого. Додому йдеш, чуючи сп’янілість від цього відчуття. Весна поруч.
— All shall be done, but it may be harder than you think,— гордо продекламувала я Равлику цитату англійською з «Лева, Чаклунки і старої шафи», яку вже колись читала у перекладі. Я знала фінал історії, але все одно сиділа й витирала сльози, коли перегорнула останню сторінку. Це як зачинити двері за героями, які до того гостювали в тебе вдома впродовж тижнів, і знати, що вони вже не повернуться.
— Ти дочитала-а-а-а? Ти така крута! Англійською я б ніколи не потягнув.
Я знизала плечима. Ми стояли навпроти старого сірого корпусу КПІ , де кілька аудиторій винаймала наша мовна школа. Його урок англійської закінчився, мій мав початися. Коротке побачення, за яке ми встигали обмінятися новинами й поцілунками.
— Мені час іти, у нас сьогодні обговорення фільму.
— Клас! Нам таке ще не влаштовують.
— Ти ж на рівень нижче. Може, наступного року,— в моїх очах грали бісики.
Навіть у різних групах ми були пов’язані— заняття проходили в тій самій аудиторії, і ми домовилися сідати на одне й те саме місце. Я поспіхом влаштувалася, розклала книжку з зошитами і непомітно почала нишпорити рукою по оббивці столу. Між пластмасовим контуром і дерев’яною дошкою була шпаринка, в яку ідеально вміщувалися записки. Є! Равлик завжди залишав мені щось.
«Вітаю тебе з 281 червня».
Дивно було уявити, що через кілька місяців ми святкуватимемо річницю.
Після уроку я поспішала додому — не чула голос Равлика цілих півтори години! Рідні сім цифр. Гудки.
— Алло. Я нервово дихала у слухавку.
— Слухай, забула тобі сказати… Я знайшла гімназію, в яку хочу вступити. Побачила рекламу в метро позавчора, коли їхала на танці… Вона на Нивках.
— Ти ж знаєш, що могла б і в мою перейти. Я ж тобі розповідав, що у нас за набір відповідає…
— Та до вас далеко, аж в центр,— перебила я.— А тут лише одна додаткова станція метро.
— Зате наша— найкраща! У нас навіть є…
— Та мені начхати, що у вас є.
— Вла… Чого ти так?
— Рав, ну от чому тобі постійно треба найшвидше, найвище, найкраще? Він на мить замислився.
— Ти в мене — найкраща!
— Ти взагалі зрозумів запитання? А ще кажуть, найрозумніший у класі.
Равлик замовк. І, як він завжди робив у моменти, коли більше не знав, що сказати, традиційно запропонував: «Зіграти тобі?». Я тихенько мугикнула. Тоді він додав: «Зачекай секунду»— і побіг з безпровідною слухавкою у вітальню, де стояло фортепіано. У них удома вже був радіотелефон, який можна було носити з собою по квартирі — небачений люкс.
Через кілька митей я почула характерне «клац» — Равлик поставив слухавку поруч із нотами, відкашлявся (ніколи не розуміла навіщо, він же не співати збирався) і почав грати. Я не знала, що він грає, а він ніколи й не пояснював, можливо, боявся видатися занадто пихатим, оголошуючи етюди Шопена і прелюдії Баха. Я сиділа на іншому кінці дроту, підібгавши губи, зиркала на годинник і намагалась придумати, що ж потім сказати. Минуло п’ятнадцять хвилин, музика перервалась.
— Як тобі? — Здається, трохи кострубато…
— Та то просто поліритмія, дивися, — Равлик знову відклав слухавку і ще кілька хвилин грав.
— Почула?
— Угу.
— То що саме ти почула?
— Нічого. Кострубато.
— Навпаки, дуже багата мелодія. Це коли ритм спеціально…
— Тобі видніше,— урвала його я. Він видихнув у слухавку.
— Завтра після уроків?
— Так, бувай…
Марія Олекса — журналістка, живе у Франції. Працює випусковим редактором на французькому телебаченні, пише статті та знімає репортажі для українських ЗМІ.
Дизайнерка обкладинки: Марина Скрипай.