З минулорічної Венеції на «Оскар» потрапили «Кит» Даррена Аронофскі, «Тар» Тодда Філда і «Банші Інішерина» Мартіна Макдони, там уперше побачили світ аутсайдери на кшталт «Бардо, хибна хроніка пригорщі істин» Алехандро Гонзалеса Іньярріту та «Блонді» Ендрю Домініка, які нашкребли по одній номінації (за операторську та акторську роботи відповідно) – і це, звісно, невичерпний перелік. У Торонто мали прем’єру «Фабельмани» Стівена Спілберга, що недовго побули в статусі лідера перегонів, «На Західному фронті без змін» Едварда Бергера та сиквел «Ножі наголо» Раяна Джонсона.
Утім, звісно ж, обмежуватися цими двома фестивалями (і виключно осіннім сезоном) в історії цьогорічних «оскарівських» номінантів буде хибою. «Все завжди і водночас», фаворит нинішнього «Оскара» із сімома нагородами, включно з найкращим фільмом року, був презентований на американському “South by Southwest”, що проходить у березні. «Будинок зі скалок», створений в копродукції з Україною, почав свій шлях на січневому «Санденсі» 2022 року – і там же побував горезвісний «Навальний». «Елвіс» і «Трикутник смутку» побували в травневих Каннах – останній ще й забрав звідти «Золоту пальмову гілку». «Говорять жінки», який взяв «Оскар» за найкращий адаптований сценарій, був на вересневому Тельюрайді, а «Піноккіо» Гільєрмо дель Торо зі статуеткою найкращому анімаційному повному метру – на жовтневому BFI у Лондоні.
Чи робить це «Оскар» таким собі фестивалем фестивалів? Скоріше навпаки – фестивалі не перший рік слугують хорошим стартом для «оскарівської» стратегії: є шанс зібрати нагороди, відгуки преси і, за змогою, закласти підвалини прокатного успіху. Нагороди, до слова, не обов’язковий елемент рівняння. У випадку з «Все одразу і водночас» ключовим слугував скоріше стартовий майданчик, адже «South by Southwest» – величезна подія, що, окрім кінофестивалю, включає музичний та медіафестивалі, а також низку важливих індустрійних платформ. Власне, прем’єра фільму відбулась у позаконкурсній програмі «Хедлайнери», тож нагородна історія хіта американської незалежної студії A24 почалась пізніше і до фестивалів стосунку не мала.
Зате як почалась! Незадовго до «Оскара» видання IGN опублікувало підрахунок, згідно з яким «Все завжди і водночас» став найбільш нагородженим фільмом в історії, випередивши фінал трилогії «Володар перснів» (ось цей підрахунок і коментарі до системи калькуляції – почитайте, справді захопливо). Це не єдине і, певне, далеко не головне «най» стрічки: наприклад, фільм тандему Деніела Квана та Деніела Шайнерта, також відомих як Деніели, став найуспішнішим проєктом А24 – першим, що перетнув стомільйонну позначку касових зборів. Попереднім хедлайнером студії була «Спадковість» Арі Астера, яка зібрала понад $80 мільйонів у прокаті (зі скромнішим виробничим бюджетом: $25 мільйонів у «Все завжди і водночас» проти $10 мільйонів у «Спадковості» – за даними видань «Variety» і «Deadline»).
Отут цікаво звернути увагу, на чому ж А24 робить гроші. «Спадковість» – нова класика горору, справді моторошне кіно, яка через метафору відьомства досліджує тему родинного тиску і, власне, успадкованих рис, що ефектно перетворюють нас на тих людей, якими ми обіцяли собі не стати в дитинстві. Звісно, фільм сповнений розгалуженої метафоричної системи – тут і посилання до давньогрецьких трагедій (утім доволі прямолінійні, на манір тих, що колись бачили в «Убивстві священного оленя» Йоргоса Лантімоса), і цілий лейтмотив втрати голів, з яким можна гратись, як любиться. Але наріжний камінь драматургійної конструкції, відмінно відпрацьований ще Стенлі Кубриком у «Сяйві», – родина, яка замість захисту становить реальну загрозу.
Як не дивно, цей мотив певною мірою присутній у «Все завжди і водночас», який зі «Спадковістю» має спільного хіба що згадану студію. «Спадковість» вправно маскує сімейну драму майстерними горор-елементами – у «Все завжди і водночас» сімейна драма ховається десь між мультивсесвітами. Але саме в цій драмі криється багаторівнева розгадка: зрештою, ніщо не заважає сприймати за чисту монету історію головної героїні з паралельного всесвіту, яка експериментами перетворила доньку на справжнісінького монстра. При цьому і сприйняття сюжету як прозорої метафори родинного тиску не буде помилковим.
Звісно, нарис до подібності формули не є коментарем до «оскарівського» успіху стрічки. Та не зайве буде зауважити, що нинішній «Оскар» загалом став для А24 успішним. Окрім «Все завжди і водночас», нагороду за найкращу роль для Брендана Фрейзера здобув «Кит», іще один проєкт студії, а «Міст» Ліли Нойгебауер, також вироблений А24, був представлений у номінації на найкращого актора другого плану. Насправді той напрям, який часто-густо представлений у роботах студії – гуманістичні історії з універсальними складними питаннями, вигадливо замасковані різножанровими ознаками – з позицій глядача має вигляд того самого клішованого «свіжого повітря». Та водночас дає опції розмаїтості для західної індустрії, яка ще оговтується від коронавірусної кризи та переосмислює стратегію роботи зі збіса дорогими блокбастерами. Звісно, успіхи «Все завжди і водночас» не порівняєш з надприбутками «Топ Ґана» та «Аватара», але прогрес у касових зборах уже помітний принаймні в межах робіт студії. Що важливо, зазначений формат також не вимагає принципового спрощення та сплощення сенсів, яке нерідко спостерігаємо у блокбастерах.
У цьому контексті «Оскар» скидається на те, чим він, правду кажучи, і є – констатацією та закріпленням тренду. На премії тренди здебільшого не народжуються, скоріше цементуються бюджетом пафосної церемонії та мільйонами глядачів (цього року рейтинги оригінальної трансляції виросли порівняно з 2021-м і 2022 роком – церемонію в прямому етері подивилося 18.7 мільйона глядачів, що все ще суттєво нижче від показників 2020 року, який зібрав біля екранів 23.6 мільйона). Тож чи є сенс концентрувати свою увагу безпосередньо на «Оскарі»? І так, і ні: з одного боку, тут тренди стають видимішими та набувають доданої вартості статуеток і промов, з іншого – той самий «Навальний» на світ божий виліз не вчора і навіть не цього року.
Сюрпризи також трапляються, але вони нерідко більші за окремо взятий майданчик Американської кіноакадемії. Наприклад, інформація про тіньове російське фінансування фільму «Топ Ґан: Меверік» ($170 мільйонів самого виробничого бюджету, без урахування витрат на маркетинг, і аж $1.5 мільярда касових зборів) олігархом Дмитром Риболовлєвим робить видимішою приховані підводні течії російських грошей у роботі голлівудських студій – грошей, отже і впливу. Або ж аполітична про людське око премія запрошує на сцену не тільки режисера «Навального», але й дружину опозиціонера, яка є політичною фігурою – ефектна констатація продовження пошуків «хороших росіян» для діалогу. Або ж на «оскарівській» сцені з’являється Донні Єн, обраний представником сектору літератури і мистецтв Китайської політичної узгоджувальної ради, дорадчого органу китайського комуністичного уряду, який називав гонконзькі протести «бунтами» – чи осмислили ми цей факт достатньо? Або ж промокампанія «Будинку зі скалок» – як вона виглядала і як до неї долучилась Українська держава в дипломатичних колах і в публічному просторі, враховуючи частку українських грошей, наданих Держкіно?
Устежити за всім, вочевидь, неможливо, але обурення «Оскаром», хоча й цілком виправдане, подекуди все ж нагадує спроби загасити те, що вже згоріло. Тож пильнуємо великі майданчики культурної дипломатії та небезпечні тренди. Боротьба, як то кажуть, триває.