Сімон Леренг Вільмонт – данський режисер-документаліст, який відзняв уже дві стрічки на сході України. Попередній фільм – “Віддалений гавкіт собак” – розповідає про життя маленького Колі та його бабусі у на той час прифронтовому селі Гнутове.
У “Будинку зі скалок” йдеться вже про декількох дітей у лисичанському притулку. Це не дитячий будинок, а «центр соціально-психологічної допомоги», де діти можуть залишатися лише 9 місяців. За цей короткий термін вирішуються бюрократичні нюанси, що визначають подальшу долю дітей: нерідко це призводить до позбавлення батьківських прав їхніх мам і тат. Якщо пощастить, дітей забирають інші родичі або прийомні батьки. Водночас звільняється місце для новачків, і здається, воно ніколи не залишається порожнім.
Загалом, головний герой у фільмах Сімона Леренга Вільмонта – це дитинство, яке “страждає” від наслідків війни.
С. Л. Вільмонт: “Одна з головних причин, чому я так захоплююся темою дитинства і дорослішання, напевно, пов’язана з чимось особистим. Для мене це був найдраматичніший етап життя, бо переповнювало так багато почуттів, спантеличеність, водночас безліч чудових речей, які очікувались на кордонах дорослішання”.
Хоча режисер і зняв фільм на прикордонні війни, він не говорить про неї прямо. Тут не буде розлогого контексту про тривалі бойові дії. Натомість глядач отримує глибокий контекст соціальних проблем, які занурюють мешканців прихистку в атмосферу небезпеки.
С. Л. Вільмонт: “У Лисичанську я доволі швидко усвідомив, що там були соціальні проблеми ще до 2014 року. Однак мати на додачу під боком війну, і вона триває у вашому дворі так довго… Це спричиняє непомітні та повільні, але не менш руйнівні наслідки для маленького суспільства. І те, що ці наслідки виводять соціальні проблеми з-під контролю, – це страшно”.
Крізь фільм глядача веде сумний, але стриманий голос виховательки Маргарити, яка розповідає про роботу притулку й описує ситуації, які повторюються роками. Режисер використовував закадровий голос і в попередньому фільмі, але цього разу результат більше схожий на поетичний есей. Цей закадровий текст базується на нескінченних нічних розмовах у кабінеті виховательки, – розповідає Вільмонт, – і його було досить складно (але важливо) звести до цілісного оповідання.
Однак більшість часу режисер проводив з дітьми. Йому вдалося сильно зблизитися з ними, тож його герої відкривають нам свій внутрішній світ. Діти танцюють, сваряться, діляться історіями з минулого і постійно з кимось прощаються.
С. Л. Вільмонт: “Я був у виграшному становищі, бо я не тільки режисував, а й знімав і записував звук. Тому загалом з дітьми працювали тільки я і мій безцінний другий режисер Азад Сафаров. І я впевнений, що саме так дітям було простіше звикнути до зйомок. Ми намагалися зробити процес розважальним, намагалися відволікти їх від буденності.
На початку зйомок превелику кількість часу ми просто провели поруч з дітьми, ретельно вивчали їхні характери та історії. Ми намагалися бути настільки щирими, наскільки це можливо в нашому процесі. Ну і, звісно, прислухалися до них, коли вони не хотіли, щоб та чи інша подія була знята. Дитина знала, що в будь-який момент він або вона може підняти руку, сказати “стоп” і вийти. З часом вони познайомилися з нами на персональному рівні. Тому коли розгорталися більш емоційні сцени, вони, я сподіваюсь, відчували себе комфортно в нашій присутності”.
В епізоді, коли вихователька збирає на виїзд дівчинку, яку все ж таки змогла забрати її бабуся, вона каже: “Ти тільки не забувай нас”. І вихователька, і дівчинка розуміють, що навряд чи забудуть цей період. Складно уявити, скільки схожих травматичних моментів зафіксувала камера за півтора року зйомок. За словами режисера, він відзняв приблизно 250 годин матеріалу. Кіно ж триває лише 83 хвилини.
С. Л. Вільмонт: “Коли документальне кіно стає занадто великим, я відчуваю себе виснаженим. Я бачив чимало випадків, коли глядач просто втрачає концентрацію під час тривалого перегляду. Але цей фільм навіть трішки коротший, ніж я його уявляв. Я хотів зробити впливову картину, щоб глядач не зміг забути цих дітей. Хотів навіть викликати бажання допомогти їм після перегляду”.
У документальному кіно, яке висвітлює історію сторони, що страждає, цікава репрезентація винного. У "Будинку зі скалок" глядач може побачити матір декількох дітей, котрі перебувають у притулку. Її персонажка не демонізована, а камера не намагається сконцентруватися на її обличчі. Натомість нам пропонують образ матері, що хоч і відвертається від погляду камери, усе ж таки залишається в кадрі.
С. Л. Вільмонт: “Ми були щирими з нею, відверто сказали про нашу місію в притулку. Можливо, у своїй появі перед камерою вона побачила спосіб показати сину свою любов, дати надію на те, що вона зможе залишатися тверезою. У неї взагалі дуже складне життя. Вона незла людина, вона просто зіткнулася з багатьма складними виборами в житті. І дозвіл на зйомку з її боку – це дійсно відважний вчинок".
Кіномова фільму наче веде самостійне відтворення еліптичної історії про темряву і світло. Камера зупиняється на невеликих відблисках світла, які ще зберігаються в моментах дорослого дитинства. А зняті в напівтемряві обличчя героїв, хоч інколи й виражають радість і надію, завжди мають відтінок суму і тривоги.
“Будинок зі скалок” – це фільмування моменту, де в сьогоднішньому все тимчасово, але у глобальній перспективі життєві сценарії вихованців самоповторюються. Про це нам розповідає не тільки вихователька, а й самі вихованці. Напевно, одна з найстрашніших сцен у фільмі – це епізод, де діти ворожать одне одному на кольоровій кулі. Дівчинці кажуть, що на неї в житті не чекає нічого доброго, а лише повторення історії її матері.
С. Л. Вільмонт: “У цій сцені було дуже багато дітей, і не тільки Аліна отримала таке “пророцтво”. Дівчинка, яка розповідала про потенційну долю кожного, просто використовувала свої особисті спостереження, а альтернатив у неї дуже небагато.
Усі діти, які потрапляють до цього притулку, набагато доросліші, ніж мають бути. У багатьох випадках вони брали відповідальність за себе з дуже малого віку, бо не мають батьків, які здатні робити це. На жаль, це змусило їх зрозуміти цей дорослий світ у тисячі разів швидше”.
