«Опра: Отже, коли ви ростете в середовищі, де вас підтримують і про вас дбають, де до вас приходять і задовольняють ваші потреби, коли ви плачете, вам допомагають досягати врегульованого стану. Якщо до вас й надалі виявляють таку лагідну увагу, у вашому мозку з часом розвивається те, що доктор Перрі називає деревом регуляції. Ці мережі у вашому мозку дають вам змогу здійснювати регуляцію самостійно та створювати з людьми здорові стосунки.
Д-р Перрі: Саме так. Це дуже важливий факт, тому ми розглянемо його ще детальніше. По-перше, як ми вже говорили, регуляція відбувається за участі важливих нейронних мереж у нашому мозку. Серед них можна назвати, наприклад, систему відповіді на стрес. По-друге, у нас є нейронні мережі, які беруть участь у формуванні та підтриманні зв’язків з людьми. Нарешті, маємо мережі, які відповідають за винагороду: коли вони активуються, ми відчуваємо задоволення. Коли ці три системи починають сплітатися разом, вони формують наші найперші й основні спогади; саме завдяки їм ми досягаємо врегульованого стану й відчуваємо задоволення, отримуючи сигнали про прийняття або тепло від іншої людини. Людська здатність формувати зв’язок, здійснювати та приймати регуляцію, винагороджувати й отримувати винагороду, є тим клеєм, який тримає сім’ї й соціальні групи разом.
Опра: Регуляція, зв’язки й винагорода.
Д-р Перрі: Так. Коли уважний і реактивний дорослий підходить до заплаканої дитини, відбуваються дві дуже важливі речі. Дитина відчуває задоволення від повернення до нормального стану, а крім того, ще й чує і бачить, відчуває запах, доторк і рух людської взаємодії. Лагідні відчуття, які створює дбайливий дорослий, починають асоціюватись із задоволенням. Щоразу, як дорослі реагують на потреби дитини, її мозок поєднує зв’язок із людьми з нагородою та регуляцією. Отже, коли ви уважно, чутливо та реактивно ставитесь до цих крихіток, ви сплітаєте докупи дуже потужну потрійну асоціацію: ви закладаєте міцне коріння для дерева регуляції.
Опра: Люди, які приходять, щоб урегулювати мій стан, не погані. Коли мені щось буде потрібно, все владнається. Поруч з людьми безпечно, і вони мене підтримують.
Д-р Перрі: Так, і це дивовижний та надзвичайно потужний світогляд. Ми дізнаємося, що зв’язок з іншою людиною може приносити задоволення і регуляцію. Це підштовхує нас до взаємодії з учителями, тренерами, однокласниками. Зазвичай це призводить до багатьох нових позитивних взаємодій, які ми додаємо до свого каталогу досвіду. Мозок — це машина, яка безперервно продукує сенс, намагаючись вкласти значення в усе, що відбувається в світі, і зрозуміти його. Якщо ми переконані, що всі люди добрі, ми очікуватимемо від них добра. Ми виявляємо ці очікування в наших взаємодіях з іншими і в такий спосіб підштовхуємо їх до гарного ставлення та вчинків. Отже, наш світогляд стає самовтілюваним пророцтвом: ми проєктуємо свої очікування на інших, що дає нам змогу отримати те, чого ми чекаємо.
Якось взимку, багато років тому, я був в аеропорту О’Гара, прямуючи на академічну конференцію. Надворі хурделило, і всі рейси затримувалися. Зала очікування була переповнена роздратованими людьми. Біля мене сидів старший пан у дуже дорогому костюмі з ролексом на руці. Він невдоволено сопів. Щоразу, коли працівник аеропорту виходив оголосити подальшу затримку, пан щось бурмотів собі під ніс і з сердитим шурхотом розгортав свою газету, щоб продовжити читання.
Я спостерігав за втомленою на вигляд молодою парою: чоловік і жінка по черзі ходили за маленькою дівчинкою, яка явно не так давно стала на ноги і тепер жваво досліджувала зал очікування. Минали години, роздратування серед пасажирів, які застрягли в аеропорту, наростало, але дівчинка й далі всміхалася, вивчаючи й торкаючись усього, що потрапляло їй на очі.
Уже вкотре до нас вийшла працівниця аеропорту й оголосила чергову затримку. Чоловік, який сидів біля мене, зірвався на ноги, помчав до жінки й голосно почав вимагати в неї покликати її керівника. «Я — член золотого клубу й знаю людей в раді директорів вашої авіакомпанії. Я спізнююсь на надзвичайно важливу зустріч у Клівленді…» У залі очікування запала мертва тиша, і чутно було лише його.
Бідолашна працівниця просто повернулася до вікна, показала рукою на сніг, що сипав надворі, і сказала: «Пробачте, пане. Ми робимо все можливе, але ми не можемо вплинути на погоду». Чоловік із сердитим сопінням повернувся на своє місце.
Згідно з моєю робочою моделлю світу, нахабні й самовпевнені грубіяни, які погано ставляться до людей, називаються покидьками. Однак коли я поглянув на дівчинку, та роззиралася довкола, схиливши голову набік, наче намагалася зрозуміти, чому всі довкола замовкли, коли заговорив цей чоловік. Згідно з її робочою моделлю світу, всі люди були хорошими. Отже, хай ким був цей чоловік, він теж був хорошим.
Вона одразу почимчикувала до чоловіка й спинилася перед ним, а тоді поклала свої маленькі чіпкі рученята йому на коліна та всміхнулася. Чоловік насупився й із шурхотом розгорнув свою газету прямо в неї перед носом. Моя робоча модель світу отримала ще одне підтвердження. Він грубий навіть до маленьких дітей? Покидьок у квадраті.
Дівча завмерло на мить. Тоді, явно вирішивши, що це така гра —адже всі люди хороші, правда ж? —мала всміхнулася й потягнула газету на себе, щасливо всміхаючись тому, хто, на її думку, мав стати її новим товаришем для гри.
«О ні, — подумав я. — Це погано». Але я помилився. А от дівчинка — ні.
Вона всміхалася чоловіку від вуха до вуха. Нарешті, переможено похитавши головою, він усміхнувся у відповідь. Її «проєктована хорошість» була заразною. Вона витягнула найкраще з цього чоловіка, і це лише зміцнило її світогляд. Вони гралися протягом наступних 30 хвилин, поки її батьки спостерігали поодаль: чоловік навіть став на коліна — плювати на дорогий костюм, — щоб взяти її на плечі й покатати «на конику».
Вона змогла отримати те, що проєктувала на цього чоловіка, завдяки внутрішньому погляду на світ, вибудуваному тисячами лагідних моментів, коли її батьки, рідні та інші турботливі дорослі були присутніми, уважними, чутливими й реактивними.»