“Гоголь свідомо намагався вписатися в імперський контекст, Шевченко – ні”
Російська пропаганда зараз намагається зробити Шевченка частиною імперської літератури на підставі того, що значна частина його творчого доробку, включно зі щоденником, написана російською мовою. Яке ваше ставлення до цього?
Спадщину письменника не міряють ліктями, метрами чи відсотками. Але суто механістично – так, в академічному виданні є два томи поезії і ще десь стільки ж становить російськомовна проза разом з драмами. Ще й щоденник.
Ми постійно виправдовуємося за Шевченка, хоча для нього це органічний підхід: українська література першої половини ХІХ століття була багатомовною, а в умовах Російської імперії – двомовною. У Гребінки переважна частина творчості – крім байок – російськомовна. Росіяни намагаються її привласнити і роблять це професійно. Те саме стосується Квітки-Основ’яненка, який багато писав російською і функціонував в російському літературному процесі. Шевченкову прозу так само неможливо зрозуміти без знання тогочасної російської літератури. Інша річ – літературні традиції й історико-літературні закономірності. Шевченко не вписувався в історію російської літератури, це очевидно. Але він ту літературу знав і на той час це був спільний літературний процес – попри те, що його повісті не були опубліковані. Вони вийшли друком у 1880-х роках і мали резонанс. І писалися не тільки для українського, а й для загальноімперського читача.
Одразу ж на думку спадає Гоголь.
З Шевченком складніше. Гоголь свідомо намагався вписатися в імперський контекст, це був його вибір. У Шевченка не те. Він думав про легальний друк, про заробіток після заслання. І також намагався просунути антикріпосницькі ідеї, які його хвилювали, показати українські реалії, натякнути обізнаному читачеві на українську історію. Але все це викладено в підцензурний спосіб, що завжди ослаблює художню тканину.
Повісті Шевченка доволі посередні з художнього боку, це факт, який треба визнати. «Художник» вважається найкращою. Часто цю повість сприймають як цілком автобіографічну. Однак вона автобіографічна лише почасти, з тієї причини, що Шевченко не був аж надто схильним до фантазування в сюжетних колізіях, він комбінував відомі йому життєві історії, розповіді, вмонтовував їх у художній твір.
Порівняно з тогочасним мейнстримом проза Шевченка трохи анахронічна. Її варто порівнювати з російською літературою другого-третього ряду, про що можна довго говорити – головне, щоб без політичних акцентів чи спекуляцій. Відстежуються певні безпосередні впливи російської літератури – жанрові, в способі нарації, викладу матеріалу. У поезії цього нема, там інший рівень. Вона герметична.
“Російська мова у Шевченка дуже специфічна”
Чому Шевченко не взявся за прозу українською?
Тогочасна українська мова потребувала опрацювання. Це ж не побутова розмова, а виклад складніших, абстрактніших понять. Куліш свідомо випрацьовував цю мову – так, як він її собі уявляв. І навіть для приватного листа українською потрібні були зусилля і більше часу. Часу часто не вистачало.
Та й якби Шевченко написав ті повісті українською – то де б він їх опублікував? Зрештою, й умов для праці як таких не було. Я знову скочуюся на виправдання Шевченка, та він цього не потребує. Просто треба пояснювати і розуміти тогочасні реалії. Була випрацювана російська мова. Вона у Шевченка дуже специфічна. Є кілька яскравих прикладів того, як українська фраза в нього буквально перекладена назворот російською мовою. За зразком Квітки він пробував подавати українізми і підкреслювати – зараз курсивом це відтворюють; потім зрозумів, що така інкрустація не працює. А от, приміром, у повісті «Несчастный» українізмів узагалі немає, там відтворена російська діалектна мова. За жанром це свого роду детектив, який перегукується з «натуральною повістю» в тогочасній російській літературі. Українського матеріалу для такого сюжету не було, і от так він намагався відтворити. Повість цікава, до речі. Майже діккенсівська.
Правопис там теж специфічний?
Для майбутнього академічного видання повістей я наново звіряв з автографами три тексти: «Княгиня», «Варнак», «Прогулка с удовольствием и не без морали», –- які Шевченко викінчив і призначав до друку (решта шість – це чернетки). Так от, навіть там є багато проблем із синтаксисом, з його особливою пунктуацією, якої часто нема або коми розставлені так, що вони суперечать змісту – і так публікувати ми теж не можемо. Іноді непросто з’ясувати початок і закінчення речень. Одне слово, складна текстологічна проблема.
Наші попередники теж «поліпшували» Шевченка як могли, щоб наблизити його до читача. (Аналогічно тривалий час робили і з Гоголем). Шевченко й сам, як знаємо, просив Куліша поправити, відредагувати; Куліш же взагалі відмовляв його від публікації. А після присуду Сергія Аксакова, що вам, мовляв, не годиться ходити цими стежками (лист від 19.06.1858 щодо “Прогулки с удовольствием и не без морали”. – Авт.), Шевченко взагалі полишив такі спроби.
З поезією було не так – навпаки, там він боровся за кожну правку. Куліш весь час намагався втрутитися, часом йому це вдавалося, навіть у верстці – бо «Кобзар» 1860 року виходив у друкарні Куліша.
Тобто щоденник, який за жанром «не для друку», він теж пише російською, бо «зручніше»?
Не буває щоденника «для себе». Тим більше в митця. Це завжди для когось. Звісно, він не розраховував на широке коло читачів і не призначав його для друку. Але для близького кола – так. Врешті, він сам віддарував рукопис Михайлу Лазаревському (близький товариш Шевченка. – Ред.), котрий цей щоденник переплів, на оправі витиснув золотом назву. Лазаревські, звісно ж, українську розуміли і говорили нею. Але самому Шевченкові було не до того. Багаторічне перебування в російському середовищі мало очевидний вплив. Українська – це надто інтимно, це для поезії. А для побутового викладу годиться і російська. Він це очевидно розмежовував. Щоденник не був для нього літературним текстом.
Для викладу тих ідей та думок українською треба було попрацювати. А йому не про те йшлося. Перед виїздом з Новопетровського укріплення він почав писати цей щоденник, без певної мети. Таке собі писання заради писання. А от Седнівська передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року – програмний документ. Вона якраз написана українською – трохи бурлескною, з загострими оцінками попередників, але українською.
Одразу ж кортить нагадати про «Слепую» і «Тризну».
У листуванні Шевченко писав: який чорт мене спіткав, що сповідаюся кацапам черствим кацапським словом. Для нього це інструмент: черстве слово, але наразі згодиться. До того ж і «Тризна», і «Слепая» – це абсолютно шаблонні твори, де вжито романтичні кліше тогочасної літератури. Дослідники там знаходять прямі цитати з Рилєєва тощо. Шевченко знав російську поезію, це не було щось нове. А українська поезія – інший світ; це не російська літературна дійсність. Грабовича часто критикують за його «концепцію органічного і пристосованого», але десь так воно й було (Григорій Грабович – літературознавець, голова Наукового товариства Шевченка у США у 2012-2018 роках. — Ред.).
Як реагував на Шевченка-автора тогочасний бомонд?
Дуже показова нотатка Єлени Штакеншнейдер (господиня популярного в Петербурзі літературного салону. – Ред.). Шевченко 1860 року брав участь у літературних читаннях у Пасажі, де виступав і Достоєвський. І от вона пише, що Достоєвський же більше постраждав, але його так не сприймають, – а Шевченка аж підносять. Ось вам реакція столичного освіченого середовища. Шевченко чужий для неї. Вона не бачить літературного виміру і робить висновки лише на підставі зовнішнього боку справи.
“Не було народження зірки Шевченка в 1840-му з виходом першої збірки, а був дуже тривалий процес становлення національного поета”
На знаменитій картині Іллі Рєпіна “Не чекали” портрет Шевченка сусідить із Некрасовим та зображенням Олександра ІІ в труні. Тобто український поет, навіть візуально, був впізнаваною постаттю в загальноімперському масштабі?
Тут йдеться не про літературну творчість чи українськість, а про біографічний мотив заслання та подальшого звільнення. Одразу ж треба зауважити, що Шевченко не шанував Некрасова, вважаючи його творчість суто декларативною, громадянською закличною поезією. У часи Рєпіна так переважно сприймали й самого Шевченка. Громадянський вимір постаті затуляв собою його творчість. Бо хто ж міг вповні знати його творчість, якщо вона була цензурована, не цілком опублікована. Могили, козакофільство, і на цьому все. Тому на картині «Не чекали» – звісно, натяк для обізнаних, але не треба перебільшувати його значущість.
Визнання Шевченка «як громадянина» і меншою мірою як поета почалося після його смерті. Ще «Основа» почала публікувати його твори, уривки зі щоденника. Потім в Україну потрапив празький «Кобзар» 1876 року, поділений на підцензурні і нецензурні твори – в Росії були заборонені обидва томи. Поступово слава Шевченка утверджувалася, про нього почали писати мемуаристи. Не було народження зірки Шевченка в 1840-му з виходом першої збірки, як багато хто сприймає, а був дуже тривалий процес становлення національного поета. Перші публікації у пресі до 1847-го. Десятирічна мовчанка під час заслання. Вибух 1857-1858 років: «Наймичка» у «Записках о Южной Руси» опублікована анонімно, багато хто з критиків повірив у містифікацію, нібито це рукопис якоїсь панночки. А далі кількість публікацій почала зростати в геометричній прогресії.
Що було далі? Як продовжилося в радянський час?
На межі століть Шевченко вже набув популярності «в народі», у межах селянської маси. Його друкували, портрет був ледь не в кожній хаті. Але чи його розуміли? Як могли, так і розуміли. Це детально описано в брошурі Бориса Грінченка «Шевченків «Кобзар» на селі». (Про читання «Катерини»: «хлопці сміялися, а дівчата плакали»). У 1918–1921 роках Шевченко став символом національно-визвольних змагань. Тож більшовики дуже добре розуміли: Шевченка не обійдеш; а отже, його треба привласнити.
У 1934 році відділ культури і пропаганди ленінізму ЦК КП(б)У видав «Тези до 120-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка». Там регламентувалось, як називати Шевченка, як тлумачити його творчість; про що не треба говорити – не йшлося, але розуміли само собою.
Далі виходили переклади російською, з примітками, як треба читати і розуміти Шевченка. Ясна річ, що певні незручні моменти обходили. Але вони – в широкому розумінні «вони» – завжди знали, що Шевченко їм чужий. Наприклад: «Кобзар» не видавали в знаменитій серії «Литературные памятники» (радянська, згодом російська серія світової літератури, започаткована у 1948 році. – Авт.). Віктор Дудко (літературознавець, дослідник Шевченка. – Ред.) розповідав, що головний редактор цієї серії так і говорив: Шевченко ненавидить росіян, ми його в цій серії видавати не будемо.
Тарас Шевченко значну частину життя провів на території сучасної Росії. Чи є там досі архівні документи, його рукописи, малярські твори?
Нещодавно Інститут історії за участі Інституту літератури видав слідчі справи Шевченка, і там показано, як ці документи мандрували. У Росії досі зберігаються дві слідчо-наглядові справи Шевченка – одна в Москві, інша в Санкт-Петербурзі. Решту в 1930-ті роки цілісно передано в Україну. Для архівіста неймовірно – розлучитися з такими документами, навіть під тиском. Це справжня детективна історія, її дослідив Геннадій Боряк (український історик-архівіст. – Ред.). У зв’язку з 120-річним ювілеєм передавали й мистецькі твори Шевченка, звідтоді вони сконцентровані в Києві. Навіть з Третьяковки передали малярські твори, зокрема портрет Жуковського роботи Брюллова (гроші від продажу цього портрета пішли на викуп . Г. Шевченка з кріпацтва. – Ред.).
Але дещо з мистецької спадщини Шевченка дотепер поза межами України – в Росії, в Казахстані. Часто спілкування з відповідними установами – глуха стіна. Відсутність доступу до оригіналу ускладнює дослідження, мистецтвознавці мене зрозуміють. Навіть репродукування – справжня проблема. Твори, оригіналів яких ми не маємо в Україні, не такі відомі, зокрема й тому, що копії переважно не мають належної якості для відтворення у друкованих виданнях.
В описі рукописів Шевченка 1961 року зафіксовано, що й де зберігається. Документи, які безпосередньо стосуються Шевченка, ми маємо в оригіналах чи фотокопіях; більшість із них опубліковані. З тими документами, які не мають прямого стосунку, складніше. Наприклад, в Оренбурзькому обласному архіві зберігаються документи осіб із Шевченкового кола спілкування, в архіві у Петербурзі – справи Неплюєвського кадетського корпусу, випускники якого служили в Новопетровському укріпленні, і т. д. Такі матеріали іноді важливі для датування деяких мистецьких творів. Кілька рукописів, кілька книжок з дарчими написами Шевченка, кілька книжок з його особистої бібліотеки так само зберігаються в Росії, в різних установах. Це одиничні випадки – бібліотека ж не вціліла.
“Я постійно стикаюся з відразою до Шевченка в травмованих шкільною освітою. Це наслідок багаторічної роботи більшовиків”
Як український вчений зараз може отримати там доступ бодай до якихось документів, необхідних для дослідження?
Зараз ми з Михайлом Назаренком (український літературознавець, критик, письменник. – Ред.) працюємо над тритомним (у семи книгах) критичним виданням спогадів про Тараса Шевченка (у березні вийде перший том у двох книгах). Ми наново звіряли з автографами абсолютно все, що могли дістати; за відсутності автографа – з першодруком. Майже всі матеріали, що зберігаються в Росії, змогли отримати – завдяки приватним контактам. Залишилися певні нюанси – для приміток, коментарів. Звичайно, дістати копії документів тепер величезна проблема. Іти офіційним шляхом ми також пробували: і дорого, і це фінансування агресора. А після 24 лютого 2022 року просто неприйнятно.
А ще є пам’ятні місця. Їх фізично неможливо перенести.
У 2015 році в Оренбурзі знесли будинок Кутіних – автентичну пам’ятку, де мешкав Шевченко. Спираючись на документи і свідчення мемуаристів, я свого часу реконструював хронологію: коли, як довго там мешкав Шевченко, як часто там бував. Дерев’яний будинок середини ХІХ століття знищено цілком свідомо, що легко довести. Зараз там автомобільна стоянка. Я впевнений, що це умисний акт знищення свідчень про Шевченка в Оренбурзі. При тому там існує музей – реконструкція гауптвахти, але це все мішура, показуха. У 2010-х роках в Астрахані так само знищено будинок вчителя гімназії Івана Клопотовського, де Шевченко точно бував у 1857 році, і поряд будинок, де він, імовірно, зупинявся. Тепер на цьому місці гаражі.
Давніша історія, ще до 2014 року – про славнозвісну меморіальну майстерню Шевченка в Петербурзі в будівлі колишньої Академії мистецтв. Адміністрація вимагала від України оплати ставки музейного працівника. Згадаймо, скільки в Україні було і є музеїв російських письменників – ми що, вимагали грошей на їхнє утримання? Ясна річ, що вони допомагали і фінансували, це була їхня так звана м’яка сила. Але ж не про те йдеться. Невідомо, що зараз із цією майстернею, в кожному разі експозиція не працює на постійній основі.
Ось вам реальне ставлення. Усі чекають, що режим зміниться. Але ж психологія цих людей не зміниться.
Чому російська, а раніше радянська пропаганда так вчепилася саме в Шевченка як символ і використовує та культивує його образ?
Це розрахунок на неосвічену публіку, яка Шевченка не читала і читати не планує. Бо будь-яка ґрунтовніша спроба стане вибухом зсередини: оприявниться і відраза до уральських козаків, і пряма полеміка з Пушкіним у поемі «Єретик», де йдеться нібито про слов’янську єдність… Але Шевченко – найвідоміший, розтиражований і таким завжди був. Нинішні вульгарні спроби привласнення – напис на пам’ятнику в Луганську (а раніше прямо протилежна тенденція – виданий у тому ж Луганську пасквіль «Шевченко – хрещений батько українського націоналізму»), банер на розбомбленому драмтеатрі Маріуполя і так далі – виглядають нам ідіотичними. Але для російського імперіалізму вони цілком логічні. Якщо не можна подолати, значить, треба вкрасти, привласнити, вихолостити, як у радянський час робилося з усіма національно спрямованими ідеями, баченням. Вони зробили з Шевченка такого монстра, що відголоски цього ми досі відчуваємо. Я постійно стикаюся з відразою і з травмованими шкільною освітою та масовим пошануванням людьми. Шевченко тут ні до чого. Це наслідок багаторічної роботи більшовиків.
