Іван Малкович,
директор видавництва “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” (видало українською 9 книжок Роальда Дала)
“Як будуть відповідні побажання від власників прав, то ми поміняємо тексти Дала. Але видавати нові твори авторів, де один лицар закохався в іншого, найближчим часом не плануємо:)”
Від LB.ua: вочевидь, це натяк на комікс-казку "Принцеса + принцеса. Довго і щасливо" Кейті О’Нілл, український переклад якої за сприяння Українського інституту книги у 2019 році потрапив до дитячих бібліотек. Це спричинило хвилю заперечень від урядовців і діячів церкви.
Олександр Красовицький,
директор видавництва “Фоліо”
“У цій історії є два аспекти, юридичний і моральний. Поки живий автор, він може робити зі своїм текстом що завгодно, хоч щоденно змінювати його. Після смерті автора, поки діють авторські права, нові правовласники теж мають таку можливість — але трохи обмежену з точки зору моральних норм. А коли твір виходить з-під дії авторських прав і стає суспільним надбанням, то будь-який видавець може втрутитися, переробити його – і йому за це нічого не буде. Але було б правильно кожну зміну зауважувати в коментарях. Якщо ж говорити конкретно про слово “негр” у Флемінга або “малороси” в Гоголя — я робив би з цими неполіткоректними словами, як з лайливими – позначав би їх зірочками, якщо їх небагато, або виносив би зміни в підсторінкові коментарі. А взагалі я категорично проти скорочень, адаптацій, хрестоматій, переказів. Хоча ми й видавали адаптованого “Гаргантюа і Пантагрюеля”, адже був готовий скорочений переклад, а на новий не було гідного перекладача за помірні гроші”.
Оксана Лущевська,
дитяча письменниця, дослідниця дитячої літератури
“Практика змінювати текст книжки доволі поширена. Є дуже відомий приклад: у кінці 1940-х французький видавець перекладу “Пеппі Довгапанчоха” хотів замінити коня на поні в епізоді, де Пеппі розповідає, що може підняти коняку. Аргументував це тим, що французькі діти, які щойно пережили війну, не повірять, що дівчинка може підняти коня. У відповідь Ліндгрен попросила надіслати їй фото дівчинки, яка могла б підняти поні. Я обговорювала це з Карін Ліндгрен, дочкою авторки, і ми дійшли до того, що ця історія свідчить не лише про культурну різноманітність, як нам може здаватися на перший погляд, а про ідеологічну адаптацію текстів. Ще один відомий приклад — спроба в 1990-ті “відкоригувати” поведінку хлопчика з книжки Мориса Сендака “Там, де водяться диковиська”, написаної в 1960-х. У 1990-ті вважали, що діти мають бути чемними — а зараз ми знову цінуємо в дитині індивідуальність.
Те, що відбувається з книжками Дала, – це приклад мультикультурної коректності, яка приводить до того, що ми починаємо перезавантажувати тексти, які читали покоління. Є два типи ставлення до цього. Перший – так, нам потрібно все поміняти для того, щоб діти не продовжували формувати стереотипи з попередніх поколінь. Другий, до якого я схиляюся — ми не можемо міняти тексти відповідно до сьогоднішньої ідеології. Адже таким чином ми стираємо історію, яка дуже багато чого може нас навчити. Але ми можемо написати вступне слово, зазначити для дітей, чому автор вживає такі слова. Книжка, особливо дитяча, має допомагати зрозуміти, як мінялося суспільство — а не просто, в підчищеному вигляді, казати, що ось на сьогоднішній момент у нас все прекрасно, а до цього нічого не було.
Тож на мою думку, українським дітям не потрібні такі перевидання Дала, але буде дуже розумно і мудро, якщо до наступних українських видань будуть написані пояснення, вступне слово. Та все це треба узгоджувати з асоціацією, яка має права на всі тексти Дала. Так само нам не потрібно прибирати з Гоголя у шкільній програмі слово “малороси”, але потрібно робити пояснення, тлумачення. А ось приклад з Нестайком — це вже зовсім інше, адже він сам прибрав радянську ідеологію з “Тореадорів”. Його першим покликанням не було писати щось ідеологічне, це була розповідь про його дитинство, куди, очевидно, він був змушений додати ідеологію. Тому, звісно, він мав право переписати її. Було б добре, якби він також залишив пояснення, як радянська ідеологія примушувала авторів дитячих книжок писати так, як хотіли цензори, а не самі автори. Оце було б класно”.
Богдана Романцова,
літературознавиця, редакторка видавничих проєктів видавництва «Темпора»
“Якщо говорити про розповсюдженість подібної практики, згадуються приклади з редагуванням n-word у Марка Твена десь 10 років тому та в Агати Крісті у 2020-му. Тепер дійшло до Флемінга і Дала. Щодо Дала, то зміни там посутні: наприклад, викинули всі слова, які могли говорити про фетфобію, а покликання на Кіплінга замінили покликанням на Джейн Остін. Як на мене, це дивне ставлення до читачів, і я тут повністю поділяю думку Салмана Рушді, що це абсурдно і псує текст. Толерантність, повага до читачів, виховання цінностей — це все дуже важливо. Однак література — це насамперед про насолоду від тексту, про щастя читання і також про вміння критично підходити до матеріалу, аналізувати його; вона не має брати на себе функцію виховання. Ми не можемо ставитися до читачів, як до наївних істот, яких треба тільки повчати, не можемо кожен текст перетворювати на збірку проповідей — для цього є недільна школа.
Якщо зараз ми будемо підчищати книжки, то ніколи не зупинимось, адже що більш давні автори, то більше буде треба змін. Роальд Дал, наприклад, помер у 1990-му, а що ж казати про авторів XIX–XVIII століть? Наше розуміння світу постійно змінюється, і було б по-дурному підлаштовувати всі тексти під наше сучасне бачення. Хороша література реактуалізується в кожну епоху, та це не означає, що ми маємо її постійно переадаптовувати. Але ми можемо її перепрочитувати, і для того існують, наприклад, гендерні студії, екостудії, постколоніальна критика, які дозволяють критично підійти до певних наративів. Можемо додати передмову, яка покаже зміну оптики. Якщо нас не влаштовують наративи Кіплінга, ми можемо вказувати на це — але це не робить текст поганим і непридатним до споживання. Це якась неповага і до тексту, і до читачів.
Якщо говорити про якісь чутливі теми в українській літературі, про тих самих “малоросів” у Гоголя — це все можна пояснити через контекст. Розповісти в передмові чи примітці, що тоді ця лексика функціонувала так, а тепер по-іншому. Адже лексика не статична, вона постійно змінюється. І якщо автор сам, як Нестайко, змінює свій текст — звісно, він має на це право. Це навіть цікаво простежити. Наприклад, Лоуренс зробив три версії “Коханця леді Чаттерлей”: його початковий текст був надто сміливим, надто еротичним, і тому він шукав ту золоту середину, яка дозволила б йому опублікуватися і водночас не втратити чарівливість початкового задуму. Але коли зміни робить компанія, що володіє авторськими правами — це вже інша справа, адже автор уже помер і не може заперечити. Так ми почнемо переписувати всю класичну літературу, і це вже буде абсолютно не та література, з якою я, наприклад, як критикиня хотіла б працювати. Кому потрібна політкоректна жуйка, геть непридатна до споживання?”
Ростислав Семків,
письменник, літературознавець, доцент Національного університету “Києво-Могилянська академія”
“Такі історії з книжками — це частковий випадок ширшої проблеми ризикових, скажімо так, сенсів у літературі. І тут, вочевидь, має бути, як із цигарками і з алкоголем, які не продають дітям до 18 років. Є загальний консенсус, що це шкідливі речі і до певного віку організм до них не готовий. Так само і свідомість може бути не готова до сприйняття певних сенсів. Відповідно, до певної вікової межі, поки не викристалізується критичне мислення, варто подавати адаптовані тексти. У кіно ми маємо різні категорії з віковими обмеженнями, і те саме може бути з книжками. Дитячі книжки адаптують, а у випадках з обсценною лексикою, наприклад, ставлять наліпочки «Parental Advisory», тобто попереджають, що це не зовсім для дітей. А що вже говорити про серйозніші речі, для розуміння яких потрібен певний рівень критичного мислення. Нам не було б приємно, якби в тексті постійно говорили “хохли”, “малороси”, тож можна зрозуміти потребу щось зробити зі “словом на н”. Це повинно бути забрано з текстів, які йдуть у школу, які пропонуються як дитячі книжки.
При цьому в нашому ліберальному суспільстві адаптація не означає повне вилучення початкових текстів. Просто має бути розмежування: є адаптовані тексти, є неадаптовані, і це нормально. І якщо перейти від дитячої літератури до дорослої, то тут уже варто працювати через застереження, що книга має певний перекіс. Письменники, як і всі, могли помилятися, і в багатьох текстах ми маємо, наприклад, ксенофобію або шовіністичні прояви. Я тут дотримуюся погляду класика постколоніальних студій Едварда Саїда. Він, сам родом із Палестини, говорив: ми не можемо переписати англійську літературу, яка в багатьох текстах принижує людей Сходу. Але і не треба про це мовчати. Згрубша кажучи, на тексти Кіплінга треба ліпити наліпку “Обережно, це ображає почуття людей з Індії”, на бондіану треба ліпити наліпку “Обережно, сексист”. Це виглядає якось кітчево, але можна те саме зробити в передмові.
Тож ми не можемо полірувати письменників чи письменниць: вони були такими, якими були, мали свої упередження. Класик модерністської поезії Езра Паунд мав фашистські уподобання – цього нам не змінити. Але та людина, яка бере його книжку до рук, має право знати про це і зробити вибір, читати її чи ні. Так само і з радянськими письменниками: хтось був прихованим дисидентом, як Рильський чи Бажан, які не сприймали радянську владу, але остерігалися щось сказати. А хтось повірив у ті ідеали, як Тичина або Сосюра. І читачів потрібно про це інформувати, щоб вони могли зрозуміти, чому перші чотири збірки Тичини нормальні, а далі починається плазування. Взагалі ж кондову радянську літературу якось адаптувати неможливо: ну як ми переробимо якого-небудь Натана Рибака або Івана Ле? Але в оригінальному вигляді вона потрібна для дослідників: філологів, істориків, які можуть вивчати її як потужну частину пропаганди”.
Остап Українець,
письменник, перекладач, автор YouTube-каналу “Твоя підпільна гуманітарка”
“Практика змінювати вихідні тексти є поширеною. Автори часто самі створюють різні редакції впродовж життя, або їхні тексти адаптують для певних потреб публіки: наприклад, колись трагедіям Шекспіра робили щасливі закінчення. Є безліч скорочених варіантів книжок для легшого читання, і загалом це нормальна практика. У мене була, наприклад, адаптована версія “Білого ікла”, де художній текст був значно скорочений. Натомість там були доповнення з енциклопедичними довідками про реалії, які юний читач, на думку укладачів, знати не міг. Це було зроблене для того, щоб можна було ознайомитися з текстом на своєму рівні готовності, аби одного дня його перечитати в повному варіанті.
Також треба розуміти, що люди, котрі зараз в Україні обговорюють це питання, вийшли з чудової традиції книговидання, де переписані тексти, буквально протилежні авторському задуму, були нормою. Радянське книговидання робило це постійно, і дуже багато текстів, які люди сьогодні пам’ятають як святу класику, вони читали в оцих покалічених варіантах. З непоганих прикладів — скорочена версія «Знедолених», з поганих — радянське видання «Хрещеного батька» українською, де немає величезної частини тексту. Тобто адаптації відбуваються з різних причин, і питання, яке тут належить поставити: чи зашкодить це якось самим текстам? Інакше кажучи, чи будемо ми робити вигляд, що політкоректна версія Роальда Дала є оригінальною версією? Якщо на цих текстах сказано, що це адаптоване видання, то я не бачу тут проблеми. Чи треба так само адаптувати українські перевидання Дала? Я не бачу в цьому жодної потреби. Але ми можемо собі дозволити зробити адаптоване видання для тих, хто, наприклад, хоче насолодитися текстом, не читаючи речей, які йому чи їй видаються образливими, адже етика з часів написання цього тексту змінилася. Якщо зберігається доступ до оригіналу, якщо ми можемо оцінити твір у тій формі, в якій його було створено — проблеми не існує.
І Дал, і Флемінг — це література минулого століття, і що далі, то більше книжок, які нам дуже добре знайомі, потребуватимуть певного коментаря або певної адаптації. Те саме з «Тореадорами з Васюківки»: який би це не був прекрасний текст, він нарощує дистанцію від читача, тож читачеві все складніше увійти в текст без попередньої підготовки. Коректний спосіб – це пояснювати речі в тексті, які сильно відрізняються від нашої реальності, а некоректний – робити вигляд, що або немає цих речей, або немає цих текстів. Так було з Індексом заборонених книг, який існував до середини XX ст. І якщо робити вигляд, що Гоголь не вживав слово “малороси” — ну, це буде не перший раз, коли Гоголя переписали під політичні потреби, він і не таке стерплював. Знов-таки, більшість людей, які читали Гоголя в Україні, читали переписаного Гоголя, наприклад, другу редакцію “Тараса Бульби”. Для художньої літератури важливі конотації, і очевидно, що автор, який вживав слово “малороси”, мав на увазі саме малоросів, а не українців, тому що це маніфестація певної політичної позиції. Але є книжки, на моє переконання, де слово “малороси” під час перекладу прибирати необхідно, і це наукова література”.