Коли перший західний журналіст, що зателефонував мені 24 лютого (о восьмій ранку, басуючи з нетерплячки…), спитав зі щирою цікавістю — як на мою думку, чого хоче Путін? — я зірвалась на крик. Ходила по кімнаті з кутка в куток і кричала на бідолаху в телефон, як на цілий колективний Захід разом: ви глузуєте з мене?! та ж він уже десятки разів прямо в очі вам казав, чого він хоче, — щоб українців не стало, щоб ми щезли, перестали бути, як євреї у Гітлера, він же ж навіть слів тих самих уживає, «остаточно вирішити українське питання», доки ж іще ви будете вдавати, що ви того не почули?.. Він же ж вісім років товкмачить вам, що українці й росіяни — це «один народ», влітку цілу безумну статтю про це видрукував, як Сталін про мовознавство, невже ж незрозуміло, що це заявка на анексію країни, чи ви справді повірили, що він зупиниться в Криму?.. «Один народ» — це значить, що з двох народів має лишитись один, російський, а якщо той другий не погоджується щезати, значить, треба його змусити це зробити, війною, що ж тут, на Бога, незрозумілого?! Нас прийшли вбивати, нас вбивають онлайн, у прямій трансляції, цілий народ, а ви дивитесь і, знай, дивуєтесь — ой, і чого ж то, цікаво, хоче вбивця? І далі не можете здогадатись, просите підказки, дзвінок другові, як у телевікторині, так?!
Мій співрозмовець виправдовувався, говорячи щось про «але ж це двадцять перше століття…», і я відчула гострий напад безсилля. Це було безсилля луддита перед ткацьким станком, візника перед поїздом або кавалериста перед танком: цифрова епоха вже зробила пріоритетним мислення «кліпами», інстаграмними «картинками», а не послідовними зв’язними сюжетами, що можуть тривати довше за життя одного покоління. «Двадцять перше століття» — якому, між іншим, і всього-то повернуло на третій десяток, ще воно себе гаразд не показало! — мислиться чимось окремим, новим, і ніяк не продовженням двадцятого: то був один файл, закрили-зархівували, а тепер зовсім інший, картинка змінилась, який же тут може бути зв’язок?..
Фукуяма мав рацію, це справді виявився «кінець історії»: людство «вийшло» з неї цілком добровільно, відмовившись її помічати, як маленька дитина, котра затуляє очі долоньками й каже, що «Бабая нема». І, хоч історія й далі продовжує вирувати довкруги вулканічною лавою, трансформуючи нам життя на рівні як цілих суспільств, так і наших особистих мікросоціальних бульбашок, ми дедалі менше й гірше розуміємо логіку її процесів: у нас нема для них слів. А те, для чого нема слів, для людської свідомости не існує. Ще й тому це золотий час для відроджуваних тоталітаризмів: тоталітарна пропаґанда забезпечує людям мозок готовими словесними блоками на ознаку незрозумілих суспільних процесів ще до того, як мозок устигає ті процеси взяти до відома, дуже зручно! У 2014-му я була вражена тим, як довго і вперто британська преса йменувала офіцерів російських спецслужб Ґіркіна і Бородая, що прибули з Москви в Донбас із своїми підрозділами для створення воєнного конфлікту, «українськими повстанцями» (sic!), — британські кореспонденти списували слова з московських ЗМІ, а ті під ту пору саме були завзято працювали над тим, аби переконати світ, буцім в Україні почалась «громадянська війна», на Донбасі повстали, за словами Путіна, «шахтарі й тракто ристи», а реактивні системи залпового вогню, з яких ці «повстанці» стали чомусь обстрілювати в Донбасі частини реґулярної армії, з’явилися там самі, внаслідок народного гніву. І хоч британські ЗМІ загалом старалися тримати рівновагу й не повторювати покірним відлунням московський наратив, «українські повстанці Ґіркін і Бородай» не зникали їм з язика до осени 2014-го, — і нікому не муляв когнітивний дисонанс, що які ж вони «українські», ці московські полковники, і за яким же правом вони «повстали» на території іншої держави?..
Слова сильніші од думки — вони матеріальні, наділені фізичною інерцією і легко можуть потягти думку за собою, як ледаче тіло кволу душу. А коли об’єм інформації, що спадає на нас цілоденно, й т ак перевищує наші можливості її скільки-небудь притомно засвоїти, роль «готових слів», цих кубиків Леґо, з яких мозок складає нам комфортну для нас конструкцію, зростає взагалі непомірно. Заголовки, самі заголовки, біжуча стрічка новин. У вас п’ять хвилин, щоб донести свою позицію. Говоріть коротко, лонґрідів ніхто не читає. Твіттер збільшив довжину повідомлення до 280 знаків. Це неможливо, Путін збожеволів, зараз двадцять перше століття! (62 знаки з пробілами.) «Збожеволів» — ось іще одне готове слово, яке слугує універсальною відмичкою до того, що́ ми відмовляємося зрозуміти, ну а «двадцять перше століття», за великим рахунком, не означає взагалі нічого — ще Умберто Еко встиг нам перед смертю нагадати (а до нього я це саме читала у Юрія Шевельова), що історія зовсім не зобов’язана рухатися лінійно- прогресивно тільки тому, що так нас учили в школі, а цілком може, як ріка, робити закрут і вертатися назад, і що 21 століття якраз і почалося в Європі з недвозначного повороту «назад у 1930-ті», — як у воду дивився чоловік, але хто його слухав?..
Оксана Забужко — письменниця, авторка понад двадцяти книжок різних жанрів (поезія, проза, есеїстика, критичні студії). Випускниця філософського факультету та аспірантури з естетики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидатка філософських наук, старша наукова співробітниця Інституту філософії НАН України. На початку 1990-х років викладала україністику в США (Гарвардський, Пенсільванський, Пітсбурзький університети). Лауреатка численних престижних премій і нагород, зокрема премії Центральної і Східної Європи Ангелус за найкращий роман року, виданий польською мовою («Музей покинутих секретів», 2013) та Книга року BBC. Есеїстика — 2020. Твори Оксани Забужко перекладені у понад двадцяти країнах світу, екранізовані, інсценовані, покладені на музику.
Дизайнер обкладинки - Ростислав Лужецький.