Наприкінці листопада 2022-го в люблінській галереї “Лабіринт” одночасно відкрилося два проєкти українського сучасного мистецтва — виставка «Відкритої групи» під кураторством директора галереї Вальдемара Татарчука і кураторський проєкт Галини Глеби та Катерини Яковленко під назвою «Мені наснились звірі». Обидва розповідають про різний досвід проживання війни.
«Відкрита група» (художники Юрій Білей, Павло Ковач, Антон Варга) планувала виставку в “Лабіринті” з 2017 року. Митці готували проєкт, який мав складатися зі старих і нових робіт, до десятиліття групи у 2022 році. Але після початку повномасштабної війни разом з куратором вирішили показати роботу, актуальну за нових обставин.
На виставці представлено інтерактивне відео, створене минулоріч у тимчасовому містечку для переселенців у Львові. На початку повномасштабної війни ДСНС розповсюджувала інструкції про поводження під час обстрілів; а мирні жителі, які виїхали до Львова із зони бойових дій, уже вміли розрізняти зброю за звуком. У відео переселенці намагаються голосом відтворити тріщання АК-47, артилерійський обстріл або ж сирену.
Спочатку це виглядає кумедно: дорослі люди, які по-дитячому імітують почуте. Але згодом така простота викликає моторошне відчуття й співпереживання тим, чиї домівки були затиснуті між ворогом і лінією оборони. У таких умовах звук стає важливим попередженням про наближення небезпеки, повертаючи людину до первісних інстинктів виживання. Художники встановили мікрофони навпроти відео, і коли учасники відео пропонують повторювати за ними, на екрані відтворюється текст, ніби в караоке. Відтворення звуків стає спробою розділити травматичне переживання з відвідувачами.
Художники заводять глядача в ситуацію імітації імітацій — але ми розуміємо, що будь-який досвід, трансформований через оптику спостерігача, приречений на продукування суб’єктивних вражень. Ганс Ульріх Гумбрехт, який звертався до поняття продукування присутності, писав, що “ні естетичний, ні історичний досвід не здатні дати індивідуальні чи колективні орієнтири поведінки”. Ми не можемо зрозуміти людину, яка щодня у війні, але через співпереживання та суспільну увагу вона не залишається самотньою, один на один зі своєю трагедією.
***
Організатором виставки «Мені наснились звірі» виступила дніпровська галерея “Артсвіт”: оскільки місто регулярно перебувало під обстрілами, цей проєкт вирішили реалізувати за кордоном. Свій простір погодилась надати галерея “Лабіринт”, яка завжди мала репутацію закладу, відкритого для художніх досліджень. До того ж директор галереї Вальдемар Татарчук неодноразово був куратором перформативних резиденцій і воркшопів у “Артсвіті”.
Загальна увага, яку українська спільнота привернула до подій війни, з часом виснажується через неможливість постійно перебувати у стані надмірної напруги і переживання. У той самий час працюючи з темою війни, спостерігаючи її безпосередньо, доводиться балансувати на тонкій межі між документалістикою та відстороненою абстракцією, що загрожує звести тему до банальності та демагогії.
Назва виставки «Мені наснились звірі» первинно налаштовує на фантазійні враження, проте архітектура експозиції поступово приводить глядача від сновидіння до реальних подій і визначеності позиції. Сновидіння вже давно перейшли із суто містичної площини в окремий матеріал для вивчення природи людської свідомості. На цій основі будував свою теорію Фрейд, який вбачав у сновидіннях закодовані образи, що метафорично відображають конкретні події та думки. Сновидіння, які бачили художники, проявились передчуттям трагічних подій, яким неможливо завадити. Назва проєкту нагадує іспанську приказку «Сон розуму породжує химер», яку проілюстрував Гойя, але драматургія експозиції прориває цей сон і переносить чудовиськ у площину реальності.
Експозиція починається з малюнків Анастасії Пустоварової: художниця ілюструє свій сон зі сліпими птахами, що викидали яйця з гнізд. Уві сні вона хотіла їх врятувати, але це було їй не під силу.
Художник і теоретик мистецтва Богдан Шумилович відтворив аудіотекстуально свої сни, в яких він також міг бути лише спостерігачем кривавої розправи щурів, змій, собак. Фаталізм, який оприявнився через несвідоме митців, наче заспокоює сприйняття небезпеки, що насувається. Її фізична відчутність розмивається і послаблюється через магічність образів.
Пограничність і роздвоєність свідомості оприявлюється в щоденникових графічних роботах Інги Леві. У серії «Подвійна експозиція» художниця щодня протягом повномасштабного вторгнення російських військ в Україну ілюструє одну з головних новин дня, накладаючи зображення події з епізодів власного життя цього дня. Кожен малюнок супроводжується датою і текстом, які або ж підсилюються, або ж час від часу суперечать самі собі. В них часто звістки з фронту перегукуються з релігійними образами, як у роботі «День 59. 23.04.2022 Стражі у гробу Господня / Ті, хто в Азовсталі, Маріуполь». Кураторки розмістили малюнки на видовжених столах таким чином, що вони візуально розділяють простір, ніби розмежовуючи поле інтимних переживань і суспільних, при цьому за змістом роботи поєднують особисте та соціальне.
У щоденниковому форматі також малюнки Євгена Голубєнцева –– учасника художньої майстерні “ательєнормально”, де працюють митці з синдромом Дауна і без. Роботи, виконані кольоровими олівцями, вирізняються візуальною простотою та образною наївністю. Датовані роботи супроводжуються короткими підписами з набору слів, які, подібно до ребуса, вибудовуються в зрозумілий контекст перебування в окупації в Київській області. Євген малював дійсність довкола, перетворюючи загрозливу російську техніку на дивакуваті створіння: ракети схожі на медуз, а тактичний ракетний комплекс –– на волохатого пса з пазурами.
Чудернацькі створіння також виникають в інсталяції, зібраній з пластичних фігурок, які створили на прохання кураторок учасники та учасниці майстерні “Артсвіт-дітям”: під час війни галерея “Артсвіт” працює як соціальний хаб, де діти-переселенці з прифронтових зон можуть займатись творчістю. Яскраві пластилінові персонажі мають ім’я та особливі суперсили. Білоут — “тварина, яка рятує життя людей”, Вогнелис “проявляє агресію до всіх, хто погано ставиться до України”, Самуко “розуміє мову грибів”. Більша частина зліплених фігурок капсулювали в собі суперсили боротьби з росіянами, захисту цивільних і військових. Дитяче сприйняття стресових подій опосередковано вплітається у фантазійне бачення світу, яке за структурою пізнання нагадує казкову пригоду. Справжні наслідки травм проявляються в дорослому віці, подібно до того, як кожна фігурка, підсвічена світлом, відкидає химерну тінь, перетворюючи кумедний плід дитячої фантазії на дещо велике і загрозливе.
Деформація простору галереї відбувається не лише через художнє чи дитяче візіонерство, але й через військову оптику. Лайтбокси зі світлинами звільненої української землі, зроблені Костянтином Поліщуком і його побратимами, що заявлені під позивними Поль, Тоха і Цвях. Костянтин Поліщук багато років працював фотокореспондентом, а з 24 лютого приєднався до лав територіальної оборони Києва. Він продовжує фотографувати на фронті, але до звичної камери додались також дрони та тепловізор. Саме знімки, зроблені з тепловізора, представлені на виставці. Зміна ракурсу в контексті виконання бойових задач трансформують відчуття відстані та природних ландшафтів. Температурне поле територій, які висвітлюються через військову техніку, не позбавлене власної естетики. Звична сільська місцевість перетворюється на футуристичний пейзаж кольору індиго. Ці знімки, так само як аудіозаписи снів Шумиловича і дитячі скульптури, не задумувались як художні твори. Вони були зрежисовані кураторками в експозиційні об’єкти для цієї виставки.
Коли на землю ступає ворог, вона стає чимось більшим, ніж територія чи ґрунт. Пробуджуючи чуттєво-емоційний зв’язок, людина починає ототожнювати себе з місцем свого дому, коли дихотомія «своє –– чуже» переростає поняття приватної власності і переходить у поле смислів. Полотно Катерини Бучацької «Охра з Горенки» створене фарбою на основі ґрунту, взятого художницею в селі Горенка, що було практично знищене під час боїв за Київщину. Шукаючи у Львові необхідні матеріали для роботи, художниця дізналася, що російська армія розбомбила два з трьох українських заводів художніх матеріалів. Багато пігментів виготовляється безпосередньо з певного типу ґрунту, тож після деокупації Бучацька поїхала в Київську область, у села, які постраждали найбільше. На основі землі з тих місць вона створила серію робіт, одна з яких представлена в галереї “Лабіринт”.
У відокремленому просторі розмістилося панорамне фото Яни Кононової «Ізюмський ліс». Знімки були зроблені під час ексгумації братських могил українських цивільних і військових, які загинули від рук росіян у період окупації міста Ізюм. На панно завдовжки понад п’ять метрів видно лише чоловіків у захисних костюмах з лопатами на тлі лісу. Якщо не знати контексту, воно створює враження постановного фото на тему постапокаліпсису. Фотографка ретельно шліфує контрасти чорно-білого зображення, створюючи ефект живописного об’ємного сприйняття кольору. Кононова регулярно робить виїзди безпосередньо на місця подій, і фото з Ізюмського лісу –– не виняток. Герої знімку –– справжні поліцейські, працівники ДСНС, судмедексперти, які ексгумували тіла. Але завдяки художній фільтрації документальне фото набуває тієї «адекватної дистанції», що дає простір для спостереження. Метафізичний світ сновидінь і фантазійних образів, якими можна ошукати дійсність, впирається в глухий кут її непереборності.
Робота Анни Звягінцевої “Те саме волосся” була створена для виставки “Випадкові зустрічі” в Муніципальній галереї Португалії. Ця робота повертає до стану проживання подій у режимі тут і зараз: скриншот листування, де вона відповідає на запитання “як ти?”. Це формулювання стало символічним для українців, коли такі стислі повідомлення і відповідь “+” втілили в собі напругу переживання за рідних і близьких, які повсякчас перебувають у небезпеці. У листуванні художниця відповідає, що в загиблої дитини на репортажному знімку з новин таке саме волосся, як у її дочки. Подібне переживання симптоматичне для здорового гуманістичного суспільства, коли відмежування чужого стає умовним. Воно проявляється не лише через горе, але й через радість від новин про звільнені території. Спроможність до глибокої емпатії травматична для індивіда, але в той самий час зрощує суспільство на більш глибокому рівні, ніж ідеологія.
Вербальна комунікація, яка в епоху постправди втрачає дієву силу, під час війни спонукає до перевинайдення значень і змісту. Наприклад, слово «занепокоєння» під час війни стало синонімом бездіяльності в політичній дипломатії. У той самий час відкритість та однозначність, яку проявили українські політики в цей період, нагадала світовій спільноті про впливовість гострої дискусії. Суспільство в режимі постійної напруги вимушене транслювати складні переживання словами, яких завжди не вистачає, щоб передати суть. У графічній поемі Дарини Гладун і Лесика Панасюка під назвою «Вітальна листівка» прочитується фраза: «Відмиваємо біль зі слів наче кров». Це наче поштівка, яку хочеться відправити тим, кому неможливо достеменно передати досвід війни.
Прозора дійсність показана в документальному відео «Останній день на Азовсталі», змонтованому Юлією Гонтарук на основі матеріалів, відзнятих Дмитром Козацьким, що відомий під позивним Орест. Кадри були зроблені після 84 днів боїв на Азовсталі –– останньому форпості української оборони Маріуполя, що став ще одним важливим символом цієї війни. Статичні мовчазні кадри нагадують прийоми поетичного кіно, коли авторський наратив проявляється в наданні простору для власної глядацької інтерпретації і споглядання. Руїни гігантського металургійного комбінату підсилюють відчуття тиші невідомого, яке настає після закінчення битви. В останньому кадрі показано сходи, символічне передчуття виходу з «фортеці» в полон. Без контексту це відео можна вдало аналізувати з художньої точку зору, і в цьому важливий тригер різниці сприйняття. Для українців у тій тиші виринає, подібно до Лохнеського чудовиська, болючий спогад про запеклі бої і загальнонародну боротьбу за бійців з Азовсталі, спогад про збиті гелікоптери з гуманітарною допомогою, про життя людей в бункерах заводу без їжі і води, про поранених, яких рятували під безконечними обстрілами без медикаментів, про втрату надії, коли лишається тільки віра в чудо. У кадрі є лише Орест. Він спокійно проходить між завалами, палить цигарку в розбитій диспетчерській будці. Його присутність повертає до тієї спокійної мужності, з якою українські військові прийняли обставини війни.
Завершується експозиція серією текстильних робіт Ольги Федорової “Скрижалі люті”, де на шматках простирадл з упізнаваним мереживом написано тексти, в яких у ствердний чіткій формі звучать гасла, які нагадують афірмації:
“Боже,
Дай мені сил завжди памʼятати, хто я,
І чинити спротив тим, хто прагне мені навʼязати чуже...”
Художниця ніби створює вербальну формулу спроможності протистояти імперії, яка прийшла знищувати.
***
В українському мистецтві, створеному під час війни, відчутна контекстуальна залежність, яка звужує простір для інтерпретацій. У той самий час вона повертає земну вітальність творам, відсутність якої зазвичай робить сучасне мистецтво віддаленим і складним для розуміння або ж просто тримає глядача в постійному остраху бути ошуканим.
Війна поляризує відчуття до максимальних точок сприйняття. А утримання спокою та врівноваженості стає відповіддю ворогу про відсутність страху перед ним, про перемогу життя над руйнацією та смертю.
