Пінбол
Ще восени, коли про вторгнення виходили тільки статті у західній пресі, а хата з потенціалом була лише у планах, Толік побачив оголошення у місцевій групі про продаж пінбольного автомата. На фото він стояв у гаражі, накритий якимось рядном. Продавав його старий американець із погано зрозумілим акцентом, кудлатими бровами, високими білими шкарпетками і напіврозстібнутою зеленою сорочкою в пальми. Американець, як і більшість приїжджих пенсіонерів, які намріяли собі старість серед оливкових долин за смішні за каліфорнійськими мірками гроші, не знав жодного слова іспанською, хоча стверджував, що дружить із сусідом. Вони удвох читали суботні газети. Сусід — свою, американець — свою на айпаді. Хай там як, але з часом поклик душі американця змусив збиратися додому на інший континент.
— Не можу вже бачить це вино, — казав Джордж, як він представився Толіку, — ці долини… — змахнув рукою вниз із тераси.
Оливкові долини переливались у вечірньому сонці. Йому було самотньо. Він намагався впарити Толіку також степер, тренажер для гіперекстензії і вісім різнокаліберних гир. Джордж при цьому про всяк випадок застібнув сорочку, щоб не було видно низьку ефективність спортивного приладдя. Толік пообіцяв забрати дві гирі і спустився разом із Джорджем у підвал. Той відкинув зелене рядно. Ось він — пінбольний автомат.
— Я його забрав з Айови, — казав Джордж, — у мене там рідний дядько тримав ігровий клуб, і коли клуб закрився, а дядько вмер, я попросив цей автомат собі.
Виявилось, що малим хлопцем Джордж прикипів до автомата всім серцем і не міг дозволити, аби його викинули. Кулька каталась поміж індіанських поселень, печер і лісів, а на панелі, що світилася понад столом, було стереотипне обличчя старого індіанця у пір’ї.
— У тебе є малі? — спитав Джордж.
— Нема, — відказав Толік.
— Як будуть — покажеш їм цей автомат.
— Обов’язково.
Але Толіку не треба були ніякі малі — його серце аж підскакувало від радості, коли він вантажив автомат у машину.
Пінбол Толік пристроїв у гараж до свого останнього сусіда — печального Рауля. Вже не юний Рауль весь час мріяв про тачку. У машинах Толік розбирався погано — знав тільки, що це мала бути якась ретро-машина-кабріолет, у якій печальний Рауль їздитиме горами із голосно увімкненим дес-металом і його поріділі коси віятимуться за вітром.
Чомусь так складається, що кабріолети ніколи не дістаються тим, кому вони ще пасують — юним хлопцям без пуза і з густим волоссям. Натомість на них їздять переважно дядьки, які вже не можуть заскочити в машину через верх, а важко втискають свої пуза між кермом і кріслом і в низькій посадці виглядають, скоріше як Маріо і Луїджи на перегонах у маріокарт, а не як фатальні мужчини. Так і Рауль стрімко наближався до цього образу і досі ще не купив собі свою ретро-тачку. Зате він успадкував від матері гараж у центрі міста — неймовірна розкіш, але продавати він його не хотів, бо, як відомо, кабріолети на вулиці не тримають — туди неодмінно насруть голуби. Навіть не віриться, що власників елітних тачок переслідують такі прозаїчні проблеми, як голубине лайно у салоні.
У той самий гараж-без-ретро-тачки Толік попросив поставити свій пінбол, поки він шукає хату з потенціалом. Печальний Рауль легко погодився. І от, коли хата вже була куплена, Рауль наговорив Толіку аудіоповідомлення. Він ніколи не дзвонив і не писав, говорив тільки голосом, плямкаючи і роблячи велетенські паузи. Толік ставив його на подвійну швидкість і щоразу, коли вони бачились і говорили наживо, знову звикав до його повільного плямкання і пауз. Суть аудіоповідомлення була в тому, що настав час забрати з гаража пінбол. Ні, Рауль не купив собі кабріолет. Він вирішив продати материн гараж.
Їдучи за пінболом, Толік думав, що цей прекрасний автомат з індіанцем, лампочками і печерами з орлами виглядає у його сучасній реальності як ніколи недоречно. Немає ані смарт-освітлення, ані проєктора, ані плазми, а в підвалі, де мав бути стилізований ігровий зал з більярдом, великим столом і неоновими вивісками, серед вишиваних ісусиків раптом спить Анатолій Степанович без ноги, його волохатий дядько з дитинства.
— Привіт, — сказав Рауль. — Що там? Війна?
— Ага, — кивнув Толік.
— Всі твої цілі?
— Живі, ага.
— Співчуваю, — двозначно сказав Рауль. Від нього тхнуло пивом.
— Дякую, — відповів Толік.
— Хай здохнуть, сучі сини! — вигукнув Рауль і пішов у коридор за ключем.
— Дохнуть потроху, — сам до себе сказав Толік.
Завантаживши пінбол у багажник, Рауль зацмокав губами. Вони надто довго разом жили, тому Толік прекрасно вивчив Раулеві звички — цмокання передувало пиву.
— По пиву? — передбачувано сказав Рауль.
Вони сіли надворі у барі під його будинком. Толік вперше за час війни вийшов у місто і дивився на людей із якимось нерозумінням: ні в кого з них немає вдома родичів із розваленими хатами, ніхто не боїться заглядати в телефон.
— Як хата? — відповів Рауль, відсьорбнувши.
Толік згадав ісусів, вишивки, золоті подушки, Діву Марію, маму, сестру, Григорівну, Зусю, Друсю, Владіка, Анатолія Степановича і Поліну.
— Нормально, — сказав він і нервово ковтнув, — заберу ось пінбол — буде ще краще.
— Ти везунчик, малий, — відповів Рауль, — тобі і сорока нема, а бач — і хата своя, місце гарне.
— Везунчик, аби не війна.
— Ти знаєш, у нас тут теж повне лайно, — почав Рауль свою давню пісню, — при владі корупціонери і брехуни, а ти їм податки плати! Козли, а звідки у них стільки грошей? То наші податки!
Рауль був типовим погано влаштованим у житті одинаком, і його весь час хилило наліво: мінімальні податки, у багатих відібрати, бідним віддати. Проте, продаючи мамин гараж, він перетворювався на страшного капіталіста і відсікав будь-які спроби покупців збити ціну. «Ринок є ринок!» — серйозно казав він.
— Всюди одне й те ж, — Рауль відкрив ще одну бляшанку пива, — вчепились до влади мудаки і висмоктують усе з простих людей.
Толік думав про ракети, снаряди, вибухи, тіла, про те, як вся країна прокинулась у війні, і Рауль розчинявся на тлі його благополучної вулиці, барів, гомону їхніх відвідувачів, на тлі недоречно веселої пальми, з якої сипались жовтогарячі фініки.
— Та не одне й те саме, — сказав Толік, але Рауль його не чув — він сьорбав і торохтів про своє. На вусах у нього була пивна пінка. Толік встав, поплескав його по плечу і пішов до машини.
У дворі сиділи Анатолій Степанович і Григорівна. Перед тим як вийти з машини, Толік ще посидів якусь мить у прохолодному салоні, уявляючи реакцію на пінбол. А що це? А нашо ти це купив? А чого не постоїть в гаражі? А що, гараж уже продав? А нашо воно тобі? Ти шо, маленький?
Толік вийшов і покликав Ірусю.
— Ого! А нашо воно тобі? — глянула вона в багажник. Звідти на неї дивився пінбольний індіанець.
— Я тебе покликав, щоб не слухати цього від решти. Поможи занести і відказуй на всі питання сама.
— А що воно таке? — спитала Григорівна.
— Це такий щотчік на газ! — сказала Іруся.
— Ага, дуже похоже.
Вони занесли пінбол до Анатолія Степановича у підвал. Толік ще раз озирнувся у підвалі — ліжко Анатолія Степановича, його столик із книжкою, ісуси, вишивки і пінбол. Прекрасно. Саме те, про що він мріяв.
Надходив вечір, у кущах на задньому дворі застрекотіли цикади. Поліна носила надвір вечерю. За пару тижнів, коли всі вже потроху відійшли від першої хвилі болю і він став більш розтягнутим і тупішим, почали разом вечеряти. За вечерею, правда, Анатолій Степанович все одно питав «скільки?» і хтось зазирав у телефон перевірити.
Григорівна, яка весь час говорила телефоном із подружками, доповідала страшні історії про окупацію і про щоденні обстріли. Її агентурна мережа покривала всю Україну, і як Владіка неможливо було змусити замовкнути, коли йому хотілося гавкати, так і Григорівна говорила, поки не втомиться сама і не скаже нарешті: «Ой, і нашо я вам розказую всі ці ужаси! Ви й без мене їх знаєте!»
Це так і було, і невідомо, чи від замовчування «цих ужасів» було комусь краще, тому й на Григорівну важко було сердитись.
— Це ж у міст цілили! — казала вона. — Мені кума розказувала, що там усіх убило, хто був у радіусі п’яти кілометрів. Дуже потужне щось вони туди кинули!
— Ну яких п’яти кілометрів? — питала Іруся.
— Ну чи трьох, — легко погоджувалась Григорівна.
Вона знала, що в її агентурної мережі похибка запросто може сягати кількох чи й кількох десятків кілометрів. А її, можливо, єдиний надійний агент, племінник на фронті, мовчав як риба. Хоча вона у кожному до нього повідомленні просила розказувати, як там справи на фронті. Він не розказував.
Коли сонце сіло, а пластини, які відлякували комарів, догоріли, всі почали розходитись по кімнатах. Толік зайшов у підвал. Він увімкнув у розетку пінбол, й індіанець у пір’ї засвітився. У дверях з’явився Анатолій Степанович.
— Ти знав, — сказав він, — що цей малий Славка на фронті, з яким Григорівна балакає, тиждень уже не звонив?
— Не знав.
— Погані діла, я думаю.
Толік змовчав. Щоразу, коли згадували тих, хто воює, йому всередині розливалося щось середнє між соромом і дошкульним ниттям, і щоразу, коли йшлося про когось, хто лишився в Україні, але на фронт не пішов, він жадібно слухав ці імена, наче вони його якось виправдовують. Ще й Анатолій Степанович зі своїм вічним жалем за ногою. Часом Толіку хотілось, щоб і в нього була така очевидна причина не бути на фронті, і від цього огида до себе тільки росла. Але цього разу Анатолій Степанович за ногу не говорив нічого. Натомість під’їхав до пінболу і сказав:
— Ану покажи, як у це грають?
Так Анатолій Степанович підсів на пінбол.
Євгенія Кузнєцова — письменниця, блогерка, перекладачка з англійської, іспанської та німецької мов, дослідниця медіа та комунікацій. Народилась та виросла в Україні. В Іспанії захистила дисертацію з магічного реалізму. Авторка книг «Спитайте Мієчку» та «Готуємо в журбі». Цікавиться темою мовної реальності та мовами загалом.
Дизайн обкладинки: Андріана Чуніс.