Про роботу над фільмом: “Сидиш у телефоні, у тебе там Буча, а на екрані якесь кіно, яке нахєр нікому не треба”
Наскільки я пам’ятаю, «Ти мене любиш?» знятий до 24 лютого, але попереду було ще багато роботи за не найсприятливіших умов: вторгнення Росії, блекаути. Розкажи, як ти доробляла фільм.
Це була дуже цікава історія, тому що ми могли і не дозняти. У моїх найулюбленіших продюсерів (Анастасія Буковська та Данило Каптюх, FAMILY Production. - Авт.) є якась чуйка. У нас усі захворіли на ковід наприкінці зйомок, я кричала: «Давайте пересунемо все на тиждень уперед». І хоча продюсери завжди дослухаються до мене — у нас дуже класні партнерські стосунки, — тут було просто категоричне «ні». Ми закінчили 20 лютого, а якби вони мене послухали, мали б закінчити 27-го.
Насправді якесь хвилювання тоді було в повітрі, тому що моєму литовському оператору (Віліус Мачюльскіс. – Авт.) тонни повідомлень на пошту і як смс на заразок: «Посольство виїхало», «Дружина дзвонить», «Діти плачуть».
І він казав щодня: «О боже, що мені робити? Кидати камеру чи залишатися?» Я кажу: «Все нормально, нічого не буде». Зрештою, він виїхав 20-го: приїхав з валізою на знімальний майданчик і встиг в останній вагон, як кажуть.
На 25 лютого мала квиток у Тбілісі, бо моя монтажерка – грузинка. 24-го стало зрозуміло, що ніхто вже нікуди не полетить. Причому я до останнього думала: «Ну добре, війна, але в мене квиток у Тбілісі». О п’ятій ранку в мене була трошечки нервова істерика.
У березні я таки дісталася Тбілісі з літньою матір’ю і розумінням, що я маю бути там, де можу хоч щось робити. Чесно кажучи, було складно, бо розривав емоційний стан. Ти сидиш у телефоні, у тебе там Буча, а на екрані якесь кіно, яке нахєр нікому не треба. З монтажеркою ми прийняли рішення, що все одно доробимо фільм. Принаймні ми маємо щось змонтувати, щоб шукати далі партнерів.
У мене не було сумнівів і розгубленості. Я просто прийняла рішення, що ми це робимо попри все. Бо стільки праці (я 5 років робила цей фільм), що вже не могла його так кинути. Це ж українське кіно, українською мовою — ну як?
Далі було багато чудесних подій. Усі кажуть: боже, пощастило. Я кажу, що везе тому, хто везе. Частково через війну на нас звернула увагу світова кіноспільнота. Але якщо ти вже потрапив під цей прожектор, то маєш бути готовим. Ми були. Спочатку поїхали в Канни і виграли там приз. Це була кольорокорекція. А потім дивним чином я поїхала у Швецію на запрошення Гетерборзького кінофестивалю, і там ми знайшли партнерів. Це були шведська компанія і, мабуть, найбільший регіональний шведський кінофонд "Film i Väst", які дали нам гроші на звук.
У мене 24 години на добу був режим білки, бо я мала закінчити кіно: «Дайте гроші, дайте можливості». Ми всі були в такому режимі і завдяки цьому потрапили на Берлінале.
Де ти знайшла мотивацію доробити світлу історію про 1990-ті, яка не має нічого спільного з тими подіями, які зараз відбуваються? На перший погляд це виглядає як ескапізм.
Для мене важливим був насамперед не контекст, не бекграунд, у якому зростає героїня, а її персональна історія. Вона як людина та проблеми, з якими вона стикається: пошук кохання, пошук себе, драма з батьками і відчуття, що ти абсолютно самотній і нікому не потрібний. Ця жага до любові — вона поза часом. Це може бути зараз, у розпал війни, це могло бути в багаті 2000-ні чи в [бідні] 1990-ті — будь-коли. Я фокусувалася на історії самотності підлітка.
Для мене особисто 1990-ті — це не ностальгія по жвачках, а доба тектонічних змін, коли ти абсолютно не знаєш, що з тобою буде. Це відчуття розгубленості, мені здається, дуже актуальне зараз, бо ми теж не знаємо, що буде далі. Це дуже тригерить мене зараз і тригерило тоді.
Про 1990-ті: “Тоді здавалося, що люди в сусідніх будинках чи навіть у сусідніх квартирах живуть на різних планетах”
Коли читаєш опис фільму про розлучення, яке переживає героїня на тлі розпаду Радянського Союзу, то видається, що ти зробила доволі політичне кіно. Але під час перегляду розумієш, що той розпад — це не більш ніж бекграунд, який, утім, створює атмосферу. З чого, на твою думку, складається «повітря» 1990-х?
Для мене це було одночасне існування несумісних речей. Соціальний розрив був величезний. У магазинах нічого не було, але при цьому ввечері ти міг потрапити в компанію, де курили «Мальборо», дивилися відик — порно чи Джекі Чана — і їли ікру або польські сосиски. Оце було для мене головною ознакою 1990-х, коли здавалося, що люди в сусідніх будинках чи навіть сусідніх квартирах живуть на різних планетах. Я намагалася це передати.
Як на мене, твій фільм вийшов доволі ностальгійним. Як ти думаєш, ностальгія за 1990-ми — небезпечна річ чи має право бути?
У чому ти побачив ностальгію?
Там є певний вайб суму за цими часами.
Мені здається, що це питання сприйняття. Окрім першої сцени, я взагалі не бачу там «мілоти» Радянського Союзу і ностальгії за 1990-ми. Я намагалася показати бардак, ринки, дефіцит, відсутність їжі і повний розвал та розпач простих людей.
Так, там є черги, емігранти, натяки на бандитизм і бідність комуналок, але ти це все не нагнітаєш, а органічно вписуєш. Це не перетворюється на щось неприємне, як, наприклад, у 1990-х «Носорога» Олега Сенцова.
Для мене 1990-ті були прекрасні. Мені було вісім років, і я вчилась у школі. Причому я дуже добре пам’ятаю, що взагалі не було грошей. У мене батьки — актори, і коли в 1990-му році розвалився театр, де вони працювали, не було що їсти. Батько пішов працювати чи то в банк, чи то ксерокси возити. І був певний час, коли ми ховалися у друзів, бо трапився якийсь наїзд. Для мене це не було жахливо, це було класно: переїжджаємо, живемо у друзів на Троєщині в однокімнатній квартирі — дві родини і собака.
Я просто така людина, що навіть якусь халепу сприймаю з гумором. Для мене не було розпачу в 1990-х. Для моїх батьків, напевно, був. Сенцов трішечки старший за мене, і, може, в нього інше сприйняття 1990-х, а в мене воно саме таке, як я передала у фільмі.
Часи завжди складні, і тільки ти і твоє сприйняття так висвітлюють їх. А самі по собі вони нейтральні. Зрозуміло, що зараз, коли війна — це не нейтральний час, це велике горе. Але період змін завжди дивний. Комусь було дуже складно у 2000-ні, хоча всі кажуть, що це найзаможніші роки.
Твоя історія могла б відбуватися в інший час, чи це мали бути саме 1990-ті?
І так, і ні. Цей період здається мені ще досить наївним. Тоді не було всяких електронних гаджетів, і молоде покоління, друзі моєї героїні — вони такі ще трошечки невинні емоційно. Вона теж сама по собі емоційно незріла — а та епоха, мені здається, ще додає цей шлейф Радянського Союзу, де сексу не було. У цьому контексті це важливо.
Про стилістику фільмів: “У мене структура така: я завжди стежу за головним героєм”
З твого попереднього фільму («Герой мого часу») в цей перекочували увага до деталей і візуальні жарти, але стиль максимально змінився. Я думаю, що недосвідчений глядач не здогадався б, що в цих фільмів одна авторка. Як так сталося, що цей фільм настільки не схожий на попередній?
Я тобі хочу сказати, що в мене є три короткометражки, але якщо ти подивишся дві, які йдуть одна за одною: «День Незалежності» і «Все буде добре», — абсолютно те саме відчуття, що їх знімали дві різні людини.
Мій наступний фільм буде чимось подібним до «Героя», тобто це буде комедія. Мені цікаво пробувати щось нове, але в моїх фільмах є дещо спільне. В усіх моїх фільмах головний герой завжди є в кожній сцені: і в коротких метрах, і в майбутньому. Я просто не можу мислити інакше. У мене структура така: я завжди стежу за головним героєм. Не може бути двох головних героїв, у мене тоді просто розривається мозок, і я така: «О боже, ми його втрачаємо!» Тобто дещо спільне є.
А ще Бушмакін (виконавець головної ролі в «Герої мого часу» та епізодичної в «Ти мене любиш?» — Авт.) є в обох фільмах.
Бушмакін є взагалі в усіх моїх фільмах. Він — талісман. Я його переношу з фільму у фільм.
Але я казав не про те, що один фільм — комедія, а інший — драма дорослішання. Я більше про візуальний стиль, тому що вони дуже різні.
Я не можу дослідити свій творчий шлях, але можу сказати, що те, як фільм буде знято, було відчутно ще на етапі сценарію. Коли ти читаєш «Герой мого часу», ти розумієш, що це статика. Не було варіантів по-іншому його інтерпретувати. Хоча в мене немає жодного опису, що камера стоїть на місці.
У мене дуже літературні сценарії. Тобто «Герой подумав. Йому здалося» — так не пишуть сценарії. Але оскільки я пишу сама для себе, мені похєр, хто що подумає. Мені головне передати емоцію. А як її показати на екрані, я вже розберуся ближче до діла. Тому для цієї історії було абсолютно природно, що «Ти мене любиш?» буде летючий, дуже рухливий, що камера буде ручна — у нас немає жодного статичного кадру.
Про операторів та акторів: «Я з тобою хоч тінь від тролейбуса зіграю»
Тут річ ще в тому, що це дуже різні підходи до роботи з актор(-к)ами, з командою. От змоделюємо ситуацію. Ти подаєш новий проєкт на пітчинг, і люди дивляться твій попередній фільм. Відповідно, уявляють, що він буде знятий схоже. Але насправді їхні уявлення хибні, і команді ти теж не можеш щось пояснити, показавши свою попередню роботу.
А мені здається, це так тупо — відтворювати. Ти це вже зробив, навіщо повторюватися? Навпаки, цікаво щось змінювати. У мене була абсолютно інша команда. Це не те, що ми працюємо 30 років разом, усім уже пофіг, що робити, усі вже по накатаній щось роблять. Я взагалі проти цього.
Я люблю змінювати всіх. Бо в мене нове кіно, нове життя, нова сторінка і новий оператор. Я обожнюю свого попереднього оператора, але він не зняв би цей фільм. І наступний, я не впевнена, чи зніме цей оператор, який для мене просто боженька і є співавтором «Ти мене любиш?».
Але в мене не змінився підхід до роботи з акторами. Вони здебільшого непрофесійні. Ми грали, як кажуть, без тексту. Тобто якийсь текст, звичайно, був, але я вибивала з-під професійних акторів «табуретки». Бо головна героїня — непрофесійна акторка, і якщо ти граєш біля неї — це все bullshit і дуже відчувається.
Тут усе одно актори органічніші, ніж у «Герої мого часу».
Зізнайся, тобі просто не подобається стиль «Героя мого часу». Але він такий і мав бути. Там теж здебільшого нема професійних акторів. Він не може бути штучним, бо там ніхто нічого не грав. Мені здається, вони там ніде не протупили, але це вже інша історія.
Знову ж таки, змінилося твоє сприйняття, і кіно візуально, звичайно, інше, але моя увага до деталей, моє задротство, що не буває ніяких дрібниць, — воно було в «Герої» і лишилося тут. Тобто я такий самий режисер, просто інший стиль.
У тебе чудовий добір акторок/акторів на епізоди. Я зацінив Соломію Кирилову з «Памфіра» — у неї дуже смішна сцена. І не лише її.
Я тобі розкажу великий секрет, як взагалі добираються актори в мої фільми. Я обдзвонюю друзів і кажу: «Так, грошей нема. Приходьте, будемо випивати і їсти. Усе буде по-справжньому. Вдягнемо костюми 1990-х, і все буде клас». Так ми зібрали першу сцену, де відбувається святкування річниці.
Так було і з Солею. Я її дуже велика прихильниця, хоча до того не бачила «Памфір», але дивилася «Leopolis Night». Вона мені дуже сподобалася як особистість. Та трушність, що в ній є — я це обожнюю, це просто мій топ. І я їй кажу: «Соль, давай епізод, хоч щось». А вона каже: «Я з тобою хоч тінь від тролейбуса зіграю». Так і зіграла.
Я шукала акторів по всій Україні. У мене були і харків’яни, і запорожці, й одесити. Бо мені було важливо схопити не тільки гарних акторів, які підходять на роль, а обличчя епохи. Було важливо, щоб не було сучасних облич. Я не знаю, як це передати, але здається, це вдалося. Я шукала акторів майже рік, щоб зібрати це все. Дуже було цікаво і складно водночас.
Дуже цікава історія, як я знайшла головну героїню. У мене була затверджена інша дівчина, яку я знайшла по інстаграму. Вона мені супер підходила. Я шукала її оточення і написала допис у фейсбуці: «Молоді люди і дівчата, надсилайте мені фоточки-відосики в лічку». І мені надсилає ця Карина [Химчук] відео — нереально кумедне. Я показую Аллі Самойленко, нашому кастинг-директору, це відео і кажу: «Боже, це самородок. Нехай вона буде подружкою головної героїні». Алла відповідає: «Я бачила цю дівчину нещодавно на кастингу, вона коротко підстриглася». Я кажу: «Блін, не треба тоді її кликати, не хочу з коротким волоссям». Алла каже: «У мене є фотка і відео з того кастингу». І коли вона мені показує відео з кастингу з цією ідіотською короткою зачіскою, настільки несучасною для нашого часу, що я просто кажу: «Все, давай її кликати на головну героїню». І зараз я вважаю, що вона головний діамант цього фільму. Тобі може не дуже подобатися сюжет, не всі деталі тебе торкають, але всі закохуються в головну героїню, це я знаю напевно. Бо від неї не можна відірвати очей.
Якщо я не помиляюся, минулий оператор у тебе був грузин. Цей оператор — литовець. Ти не знайшла хорошого українського оператора?
Я дуже люблю українських операторів. І в першому, і в другому випадку це був певний збіг обставин. З різних причин у мене в голові закінчилися українські оператори. Коли я уявляю фільм, я просто можу обрати оператора по одній фотографії в інстаграмі. Тут абсолютно не питання професійності оператора, як він ставить світло чи як він працює з деталями, експозицією — це просто, як я називаю, «моя рука, моє око».
Це може бути одна фотка, одне слово, один кадр. Я можу дивитися абсолютно професійний шоуріл на 20 хвилин — і мене нічого не торкне. А може бути таке, що я побачила один мікрокадр — і все, я розумію, що це він. Так було і з цим литовським оператором.
Я рік шукала оператора і побачила взагалі непоказову роботу. Якась у нього була реклама масла, і там був кадр, де зі спини дідусь сидить і витирає рот. Я побачила цей кадр і зрозуміла, що все, це він.
З оператором була дуже смішна історія, тому що не все закінчилося цим кадром. У мене були два кандидати литовці. Один більш відомий і справив дуже гарне враження на мене. Ми сиділи, дві години балакали про кіно. І на всі мої ідеї візуалізації фільму, які я навіть не проговорювала, він казав: «Так, так, так». Повний метч.
А цей оператор, Віліус… Ми сиділи пів години: «Ну, не знаю, а що там у вас погода?» Нуль. Хоча чувак же класно знімає. Я вагалася дуже довго, якого оператора обрати, і написала своїй продюсерці: «З тим все зрозуміло, який мені подобається, а скажи мені про іншого. Чи в нього вільні дати, бо я не дуже розумію за графіком, чи він зможе з нами знімати?» А вона була на якомусь зібранні. Вона взагалі ніколи не пише капслоком, а тут великими літерами одне слово: «ФАССБЕНДЕР». І все. Далі я пишу: «Що Фассбендер?» А вона зникає, бо в неї чи переліт, чи ще щось – поза зоною доступу.
Я дзвоню і думаю собі: «Бля, це, напевне, чувак знімає зараз наступне кіно з Фассбендером». В уяві я вже продала його Фассбендеру і подумала: «Як я могла бути такою ідіоткою? Я ж знала, що він суперкласний». Я майже пішла в запій з горя, що втратила такого оператора. Годин через 12 просто лежала в комі. А тоді продюсерка написала мені: «Я хотіла, щоб ти подивилася фільм «Акваріум» з Фассбендером». Але я сама собі вже так дорого його продала, що сказала: давайте вже його. Ми з ним досі жартуємо, що якби не Фассбендер, кіна не було б. Це було моє найкраще рішення стосовно фільму.
Про українську музику та нове кіно: “Це буде трагікомедія про біженців, які застрягли в Європі, але хочуть повернутися додому”
Цікавий момент з музикою: у тебе там звучать тільки українські треки, крім пісні "Venus". Виглядає як такі альтернативні 1990-ті, де звучить наша музика і переважно всі говорять українською. Це рішення приймалося вже після 24 лютого?
З музикою був певний челендж. Пісня «Venus» з’явилася буквально в перші дні монтажу, бо нам було важливо побудувати цю сцену. Вона виявилася космічно дорогою, просто жопа.
«Гадюкіни» були відразу, дві пісні — «Америка» і «Мамуню, рехтуйте весiллє». Тільки пісня, під яку головна героїня танцює з татом, була радянська. І ми, звичайно, замінили її на Яремчука. Мені було важливо, щоб це була пісня, яку слухає батько. Щоб це була не її музика. Я для себе насправді під час праці над фільмом відкрила величезний пласт українського фанку, який просто мене розірвав — я стала фанаткою.
Я взяла б більше українських пісень, але на них немає абсолютно ніяких документів. Усе було фірми «Мелодія» і вважалося суспільним, радянським, тому права досі не оформлені. А ми не можемо взяти пісню, тому що вона нам подобається, без прав, навіть якщо сам автор напише кров’ю розписку, що не буде мати претензій. Ми не можемо так зробити, бо нам треба офіційні папери. Тобто це був челендж, і українській музиці насправді треба з цим щось робити, бо вона вся не оформлена. Це дикі джунглі.
Ти згадувала, що працюєш над новим проєктом. Як ти бачиш своє майбутнє в українській кіноіндустрії в ці часи? Тобто ти розробляєш проєкт, хочеш його зняти, але на що ти розраховуєш?
Я розраховую на те, що буду намагатися знайти не українські гроші, бо українських не буде, здається, найближчі три роки. Тому ми всі, українські режисери, маємо протверезіти і зрозуміти, що так, як було раніше, вже, на жаль, не буде. Нас усіх кинули у воду, і ми маємо навчитися плавати. Або ти випливеш, або не випливеш.
А те, що ти пишеш — це українська історія?
Це трагікомедія про українських біженців, які застрягли в Європі, але хочуть повернутися додому. А головний герой хоче написати п’єсу про війну, щоб зупинити її. Ось навколо цього і розгортаються події. Це могло б відбутися із сирійськими біженцями чи з іранськими — бо це ситуація, коли одне культурне ком’юніті стикається з іншим.
Я вже начиталася про «здохни, тварь, бо біженці – це не смішно», тому хочу, щоб мене та мої наміри зрозуміли правильно. Це драматична комедія, або драмеді. Це не «Скажене весілля». Просто хто знає мене, моє специфічне почуття гумору і мого тонкого, як мені здається, іронічного «Героя мого часу», який не є чистим комедійним жанром, а є сатирою над обставинами, – той має правильно зрозуміти інтонацію цього фільму.
Я вважаю, що саме за допомогою сатири можна висміяти цю жахливу ситуацію європейського неспротиву очевидному злу, яке дає змогу цій війні досі тривати. Я відчуваю повне право про це говорити, бо, сорі, я рік живу з валізою. Я чітко розумію, що смішно, а що недоречно й ображає. А втім, я все одно людина з позитивним мисленням і намагаюся з гумором дивитися на обставини, в яких ми опинилися. Бо тільки так можливо ментально вижити.
Ця історія буде зніматися в Європі. Там є українська частина, але вона дуже невелика. Треба шукати європейські гроші й робити так, щоб твій проєкт був конкурентоспроможним. Це челендж, який ми всі маємо зараз пройти, і мені здається, багато хто з українських режисерів і кінематографістів до цього готовий. Бо за останній рік не було жодного кінофестивалю класу А, де не було б представлене українське кіно. І ти не можеш сказати: «Ну, зрозуміло, це через війну їх узяли, бо це зараз дуже в тренді». Ні, так це не працює. Якщо кіно погане, жоден фестиваль його не візьме, хоч би яким українським воно не було.
Тож тепер треба не розгубитися і зрозуміти, що ми є частиною європейської кінематографії. Лише треба працювати за трішечки іншими правилами. Це довше, це складніше, це вимагає певних нервів, навичок і скілів, але це нова реальність.
