Світові критики вже порівняли нову роботу Рубена Естлунда з фільмами «Паразити», «Не дивіться вгору», «Білий лотос» і стрічками Ліни Вертмюллер. Утім «Трикутник смутку» транслює чіткі політичні переконання і не боїться бути занадто конфузним та правдивим до нудоти.
Говорити про гроші — не сексі
Новий фільм Рубена Естлунда розділяє оповідь на три частини та проводить нею глядача за допомогою пари моделей — Карла (Гарріс Дікінсон) і Яї (Чарлбі Дін). У першому розділі режисер торкається тем гендерної рівності, сучасних стосунків, моделінгу. Конфлікт зосереджується на сварці партнерів. Карлу не подобається, що він часто платить за вечері, адже Яя заробляє більше за нього. Сварка затягується рівно настільки, щоб глядачам і глядачкам стало некомфортно. Цей прийом Рубен Естлунд використовуватиме впродовж усього фільму.
Особливе значення в цій частині займають моделінг і його сучасний стан. Під час зйомок режисер радився зі своєю дружиною Сіною — відомою фешн-фотографкою. Уже назвою Рубен Естлунд натякає на проблеми модельного світу. У перших хвилинах фільму дізнаємося, що «трикутник смутку» — це місце між бровами та переніссям, на якому часто з’являються зморшки, що шкодить модельній кар’єрі. Також режисер вказує на непривілейований стан чоловіків у цій сфері — вони менше заробляють. За словами самого Рубена Естлунда, цей факт ще до зйомок фільму став для нього відкриттям.
На борту корабля
У другій частині зміняються декорації та центр оповіді. Герої опиняються в дорогому круїзі, на який Яя отримала безплатні квитки завдяки блогерству. Розкішний лайнер — це концентрація зіпсованих багатіїв: олігархи, мільйонери з Кремнієвої долини, торгівці зброєю та інші нестерпні персонажі. У цьому розділі акцент переноситься з Карла та Яї на пасажирів корабля та команду. Головні ролі на певний час перебирають російський олігарх Дімітрій (Златко Бурич) і цинічно дотепний капітан-алкоголік (Вуді Гаррельсон), який навіть під час плавання перебуває в запої.
Одним з головних прийомів Естлунда в цьому фільмі є непередбачуваність. Іноді вона занадто хаотична, що додає фільму гостроти та подвоює силу гротеску. Відтак на кораблі все змінюється, коли пані, що відмокає в басейні, просить офіціантку доєднатися до неї, а потім змушує піти купатися всю команду. Працівники слухняно полишають роботу, одягають купальні костюми й біжать спускатися з гірок.
Суспільство, від якого нудить
Режисер сміливо та гостро висміює багатіїв — можливо, йому вдалося відзняти найогидніші сцени цього року. Після розкішної вечері морепродуктами всіх гостей хапає морська хвороба. Вони блюють і валяються у власних випорожненнях на підлозі, поки туалети на палубі фонтанують фекаліями. Рубен Естлунд береться за священну річ — їжу — й не дозволяє насолодитися нею багатим розбещенцям, перетворюючи помпезну церемонію на гидкий хаос. Здається, він навмисно розтягує ці сцени, аби глядачі та глядачки відчули максимальний дискомфорт. Гротескність сцен підкреслює операторська робота Фредеріка Вензеля. Особливо блискуче вона проявляється саме на кораблі, коли камера рухається в такт хаосу, змушуючи відчувати нудоту разом із персонажами. Коли починає здаватися, що це ніколи не закінчиться, настає світанок і корабель вибухає.
Усі ми рівні
Якщо перша частина «Трикутника смутку» зосереджується на гендерній політиці й у такий спосіб продовжує «Форс-мажор», то друга логічно доповнює «Квадрат» та досліджує світ класів і привілеїв. Тож поки на судні всі гості потерпають від наслідків морської хвороби, Рубен Естлунд дає слово капітану та Дімітрію. Вони напиваються і сперечаються про переваги соціалізму, зачитуючи в мікрофон нагуглені цитати відомих діячів.
Сам корабель стає символом класової нерівності. Поки на палубі під сонечком гріються пасажири, офіціанти з офіціантками на чолі з менеджеркою Паулою (Вікі Берлін) обговорюють способи висмоктування грошей із найбагатших. На найнижчих рівнях ховаються прибиральниці та техніки, яких майже ніколи не видно. Що показово та прямолінійно — усі вони не білі, на відміну від гостей і решти персоналу.
Рятівне коло матріархату
Третій розділ фільму знову підхоплює тему гендерної політики. Після кораблетрощі рятується невеличка група пасажирів, менеджерка персоналу та прибиральниця Ебіґейл (Доллі де Леон). Саме останній вдається створити матріархат і підпорядкувати собі всю групу завдяки своїм практичним навичкам виживання. Відбувається перевертання верху й низу, перебудовування соціальних статусів, і це нагадує іншого каннського переможця — фільм «Паразити» Пон Чжун Хо.
Кожна частина «Трикутника смутку» — самобутня історія, що могла б бути самостійною. Щоразу в центр виходять інші персонажі, які змінюються та стрімко розвиваються під впливом неочікуваних обставин.
Зіркова команда акторів
Акторський склад «Трикутника» особливо яскравий. Вуді Гаррельсон і Златко Бурич засяяли разом настільки яскраво, що їх можна вважати головними персонажами, незважаючи на те, що в кадрі вони були недовго. Британському актору Гаррісу Дікінсону вдалося зіграти розгубленого хлопчака, що наводить короткі та недостатні аргументи й намагається вгодити всім. Сильний у фільмі й жіночий каст, чого варта лише гра самовпевненої та різкої Вікі Берлін і філіппінської акторки Доллі де Леон, яка втілила перетворення Ебіґейл з простої прибиральниці на владну капітанку вцілілих.
«Трикутник смутку» — неприємний, некомфортний і місцями надокучливий, але водночас дотепний і гострий. Команді фільму вдалося зробити сатиричний розріз суспільства та занотувати його універсальні тенденції.
