Я прочитала на Facebook пост незнайомої людини, який мені дуже зрезонував. Вона писала, що росіяни бомблять ракетами наші міста, енергетичні об'єкти, бо не можуть перемогти нас на полі бою. І тому кожна сходинка без ліфта, якою ми піднімаємося ― це сходинка до справжньої незалежності. Мені сподобався цей образ. Але я також подумала, що постійно жити в блекаутах, весь час “підніматися сходами” не так просто. Непросто мати таку силу духу. Як ти переживаєш ці ракетні обстріли, блекаути, життя без світла, тепла, води?
Хотілося б думати, що все, що нас не вбиває, робить нас дещо сильнішими і ближчими до перемоги. Так воно і є правду кажучи. Але, з іншого боку, цей досвід назвати приємним дуже важко. Ми почали призвичаюватися до війни. До речей, що здавалися нам немислимими в лютому чи березні. Коли вперше вимкнули світло ― це шокує, порушує наші робочі й побутові процеси. Але коли це починає траплятися щодня, ми це сприймаємо як погану погоду. Ми знаємо, що це закінчиться: через 4 години, через 6 годин, якщо нам дуже не пощастить – то через 10-11 годин, але рано чи пізно закінчиться. Наразі ми на тому етапі, коли знаємо, що світло і вода повернуться, треба тільки терпіння.
Українцям нині дуже складно планувати дні. Наприклад, ми мали чіткі плани: діти – в садочок, дві лекції в НаУКМА, наша розмова, ще якісь справи. Але о 8-й ранку, коли діти стояли вдягнені, виявилося, що садочок відмінили на два дні. Тому ми вимушені були переграти день і структурувати його по-іншому. Через 20 хв. після цього зникло світло. Мої пари в НаУКМА зависли, бо без електрики я не маю швидкісного інтернету. Потім почалася повітряна тривога – за 40 хв. до занять з танців старшої дитини. Ми все одно вирушили туди з надією, що тривога закінчиться. Так і сталося. У мене складається враження, що день для українців схожий на лабіринт або квест ― як прожити цей день і максимально швидко перебудувати свої плани.
Як би ми не бадьорилися, не говорили б про перемогу, яка точно буде, і не повторювали б, що терор є виявом слабкості, але ми розуміємо, що жодна економіка в таких умовах не може функціонувати нормально. Ви з Володею Єрмоленком багато їздите до Харкова, який ще більш зруйнований. Коли бачиш, що росіяни не дають працювати економіці, руйнують нашу країну, в тебе бувають моменти розпачу, паніки?
Було б неправдою сказати, що нам незнайомий страх. Атаки на енергетичні об'єкти почалися три тижні тому, і коли ми чуємо в медіа про 30-40% знищеної енергосистеми ― а це роблять 20% ракет, ― починаєш думати: скільки часу їм знадобиться, щоб зруйнувати все? Було б неправдою сказати, що погляд у майбутнє, у зиму не лякає і не викликає тривоги. Не в усіх є план Б. Я не уявляю, як працює бізнес, кав'ярні, магазини. Дохід маленького бізнесу надолужити буде надзвичайно важко.
Розуміння, що ми дуже вразливі ― одне з відкриттів цієї війни. Наскільки крихким є наше життя і те, що ми називаємо цивілізацією. У мене була паніка від удару по телевежі в Києві, бо якщо росіяни зруйнують зв'язок і ми нічого не будемо знати, це буде дуже важко. І з'явилася паніка від розуміння, що ти не можеш зрозуміти загальної картини. Можливо, це щось професійне, але я думаю, для всіх, зрештою, це важливо. Наявність широкої картинки заспокоює.
Напруга і тривога перетворилися на повсякдення для всіх українців. Велика кількість людей себе заспокоює тим, що дивиться на умови, у яких живуть люди на фронті ― бо чи маємо ми право жалітися на відсутність світла протягом 4 годин і кілька зірваних нарад? Це вимірювання від найбільш героїчного привносить героїчний етос у буття звичайного громадянина. Усі ми, попри те, що без зброї в руках і не захищаємо країну буквально, розділяємо складності, які випали на долю в тому числі військових. Від того, що ми не будемо панікувати, будемо намагатися триматися самі і допомагати іншим, залежить загальна атмосфера в суспільстві. Рятує відчуття, що війна всіх вирівняла насправді. Мова йде про братерство, сестринство.
Я повернуся до ваших подорожей до Харкова з Володею Єрмоленком і про твої враження від стійкості харків'ян. Бо ми живемо не в такому пораненому місці, як Харківщина. Чи ти там теж відчуваєш ту саму солідарність і стійкість?
Харків – це взагалі місце, де ти фізично відчуваєш залізобетонність. І харків'яни теж відчувають. Ми туди й хочемо весь час приїжджати, щоб зарядитися цієї атмосферою. Це місто впродовж багатьох місяців, попри постійні обстріли, продовжує чинити збройний і культурний супротив. Там і військовими, і цивільними опікуються люди культури ― наприклад, поет Сергій Жадан чи директорка Літмузею Тетяна Пилипчук. Здавалося б, ці люди не мають стосунку до війни. А тепер директорка Літмузею нам пояснює, які приціли чи біноклі треба купити, які характеристики в авто. Це історія про гуманітаріїв, які намагаються допомогти як можуть.
І це все відбувається на подвір'ї церкви, яка водночас є культурним хабом ― туди заїжджає військова автівка з людьми в однострої просто з передових позицій, їх там одразу годують, передають спорядження – і вони швидко їдуть далі. Це точка, де сходиться усе суспільство: і церква, і культура, і військо. Цей образ надихає.
У Харкові організовують фестивалі в підвалах. На бесіду Святослава Вакарчука і Сергія Жадана прийшли кілька сотень людей, там не було навіть місця, щоб сидіти. Це перевернута піраміда Маслоу. Нам дуже довго розказували, що спершу потрібна безпека, потім матеріальні базові потреби й аж потім ми будемо говорити про культуру. У Харкові це точно навпаки. Це дає відповідь на питання, чому ми взагалі воюємо. Це фантастичні речі.
Я згадала пост Олесі Островської, директорки «Мистецького Арсеналу», яка була на європейському літературному фестивалі й описала відчуття повернення додому. Були серйозні обстріли, і вона написала, що, повертаючись у рідне місто під атакою, ти відчуваєш себе в найбільш інтенсивній точці життя. Мені здається, це щось, що, можливо, відчувається в Харкові.
Так. Мене теж дуже вразив цей пост Олесі. Я думаю, це і європейці відчувають. Багато іноземців, зокрема журналістів, приїжджають сюди працювати. Є відчуття, що тут щось справжнє, автентичне. Це притягує магнітом і нас, і тих, хто спостерігає з екранів. Є розуміння, що щось дуже важливе тут у нас зараз відбувається.
Ми підійшли до обіцяної теми про сюртероризм. Цей термін ти запропонувала ще 2014-го. Попрошу тебе пояснити, що він означає і яка ціль сюртероризму.
Це новотвір, неологізм, який я придумала, коли Росія анексувала Крим і почала окупацію Донбасу. З одного боку ― сюрреалізм як художній напрямок, який бореться з реальністю, намагається вийти вище від неї, говорить, що уявне важливіше за реальність. З іншого боку ― тероризм як метод досягнення своїх цілей. Цей термін стосовно Росії як агресора ― про те, що вона не веде війну в класичному розумінні цього слова. Ми багато років говорили, що Росія веде гібридну війну, що має інформаційну компоненту, але в слові "сюртероризм" є великий акцент на тероризмі й експлуатації уяви.
Коли Росія анексувала Крим і окупувала частину Донбасу, нам було важко пояснити європейцям, що Росії не потрібні Луганськ чи Донецьк як міста ― їм потрібна демонстрація впливу, сили. Терористичні атаки зросли в кількості, коли з'явилася друкована преса. Бо терорист не прагне вбити якомога більшу кількість людей ― а прагне, щоб про агресію дізналися якомога більше людей. Щоб здійснювати вплив, який має характер шантажу. Щоб багато хто боявся. Це феномен тероризму. Терорист завжди прагне заволодіти нашою уявою, нашими страхами.
Ми пам'ятаємо, наскільки велика увага медіа була до терористичних атак у Європі, хоча шанси померти в ДТП вищі. Але вона може статися з будь-ким і будь-де. Російська агресія теж має природу залякування і за рахунок цього збільшення уявлення про власну велич. Тому їм треба була не Горлівка, а щоб «Захід» погодився з тим, що Росія є сильним гравцем. Те, що відбувається з 24 лютого, очевидно, продовжує цю лінію.
Останні атаки проти інфраструктури послаблюють об'єктивні речі, але, окрім того, важливе залякування, розсіювання жаху на великі дистанції за допомогою відключень світла. Величезній кількості міжнародних журналістів цікаво, як же люди живуть без світла і води. Вони спостерігають за нами майже в прямому ефірі. Це притягує. Й, очевидно, кожна людина це міряє на себе. І ставить запитання: «А чи ми витримаємо в такій ситуації?»
І це сюрреалізм, бо це остаточна втрата зв'язку з реальністю. Ми звикли жартувати, що ВВП Росії дорівнює ВВП Португалії, що Росія не така сильна, як був СРСР свого часу, але на фоні слабкості ствердження цієї сили є поєднанням протилежностей.
Я зараз згадала інтерв'ю військового експерта, який казав, що «шахеди» ― це абсолютно сліпа зброя, недосконала машинка, яка летить далеко, але не має навіть голівки наведення. Експерт казав, що проти неї ППО неефективна, бо це не військова зброя, а зброя терористів. Фактично росіяни використовують летючий «пояс шахіда», щоб бити неточно по об'єктах і влучати в наші будинки. Це те, що Володимир Єрмоленко називає антисистемною системою. Слабак, який не може перемогти, але володіє засобами руйнації, навіть якщо вони терористичні. За такої монополії на смерть ми живемо постійно з пістолетом біля скроні. У тебе є відчуття, що ми можемо розвиватися, жити, розуміючи, що в нашого сусіда є ця монополія на смерть?
На жаль, у нас немає вибору, бо поки цей сусід є тим, ким він є, так і відбувається. Мені подобається твоя метафора ― це не логіка воїна, це логіка терориста. Мені здається, це відчувають усі. Мене вразила історія про молоду пару, яка загинула в центрі Києва через цього «шахеда», жінка була на 6 місяці вагітності. З цим неможливо змиритися. Ми всі є такими цілями. Може, нас рятує, що нас багато і, за теорією вірогідності, це не конче маєш бути ти, це може бути хтось інший ― але все одно такий самий, як ти. Ми змушені так жити. Почуття люті, ненависті стало нашою буденністю.
Мені здається, це одна з цілей росіян ― зробити нас такими самими, як вони, щоб ми мали лише чорну ненависть. Треба, щоб, крім ідеї вбити всіх росіян на нашій території, залишалася енергія на додаткові думки не тільки про це. Попри те, що це дуже важко. Ця війна ― як чорна вирва. Якщо наше суспільство дозволить себе в неї затягнути і нашою головною емоцією буде ненависть до ворога, ми, на жаль, дуже швидко можемо перетворитися на них. І вони цього й прагнуть ― довести нас до стану сказу. Це не до того, що не треба ненавидіти росіян. Це аргумент в інший бік. Як би важко не було, ми повинні знаходити в собі сили займатися чимось, окрім того, що ми воюємо ― культура, література, розвиток.
Мої діти ходять на танці, і тренерка середньої доньки пише, що заняття відбудеться навіть без світла. Вони ставлять лампи, телефони і продовжують займатися. Це і є форма спротиву. Тренерка ― мати трьох дітей, могла виїхати за кордон, але вона лишилася та приходить на робоче місце. Як і наші вчителі. Продовжувати працювати, писати книжки, думати про майбутнє дуже важливо. Не менш важливо, ніж військові дії.
З професійного інтересу я моніторю, що пишуть російські пабліки та медіа, і мене щоразу вражає радість, з якою вони сприймають наші блекаути та постять картинки темного Києва чи Львова. Яка це інтоксикація повинна бути, що цей глибинний народ не помічає жертв геноцидальної війни і бачить місію порятунку в таких каральних акціях! Що ти про це думаєш? Чи можливо колись це виправити чи відкотити назад? Яким ти бачиш їхнє майбутнє?
Це дуже складне запитання. Перша відповідь, що спадає на думку ― у них немає майбутнього. Бо не може бути нормальним і здоровим суспільство, де зловтіха перетворюється на ідею. Питання, чи дійсно все суспільство таке. У мене немає жодного доступу туди, тому я не наважуся про це говорити.
Для мене найбільшим відкриттям війни було те, наскільки вивчена безсилість є в цього суспільства. Військові дії йдуть багато місяців, очевидні речі доступні на всіх платформах ― зруйнований Маріуполь, звірства в Бучі ― за бажання це можна бачити. Іди і дивись. Але реакції на це немає ― є або зазомбоване небажання бачити власну злочинність, або зловтішання.
Ми думали, що буде мобілізація і вони зрозуміють, що це всерйоз і про них, вони теж будуть гинути, схаменуться і зупиняться. Але вони нарікають, що їм дали погану зброю. Їх не обурює той факт, що їх посилають убивати громадян сусідньої держави. Їх обурює, що їх погано для цього екіпірували. Близько мільйона росіян виїхали в Казахстан, Грузію, Фінляндію та інші країни. Але де всі ці люди, чому вони мовчать? Раніше ми хотіли виправдати їх тим, що вони бояться і ризикують сім'ями ― але що їм заважає проявити свою позицію за межами Росії? Чому ми їх не чуємо? У них немає обличчя, окрім путінського. Я не бачу іншої національної ідентичності. Можливо, там і є хороші люди, одиниці, але не народ, не нація ― у них немає альтернативи. Вони не суб'єкти. Називають себе маленькими людьми і не хочуть у цьому розбиратися. Це свідоме знелюднення себе, десуб'єактивізація. І навіть в умовах вільного світу вони все одно не мають свого голосу. Ці порожні обличчя мене вражають. І про майбутнє тут говорити дуже складно.
Проєкт Українського ПЕН і телеканалу «Еспресо» «Власні назви» реалізується за підтримки Шведського ПЕН.