Сьогодні спробуємо деконструювати міф про «велику російську культуру». Коли ми говоримо про світову культуру, немає поняття «велика польська» чи «велика австрійська», хоча це теж колишні імперії. Але стосовно російської все чомусь повинно бути в розмірі XL ― «велика культура», «старший брат». Чим є міф великої російської культури?
Це частина політичного проєкту Російської імперії. Можливо, від початку це так не усвідомлювалося. Але вже всередині XIX століття російські еліти зрозуміли, що треба чимось об’єднувати збірну солянку під російським імперським прапором. Об’єднували адміністративно, поліцією, мовою. У 1860-х уже існувало поняття «обрусение края». У романі «Анна Кареніна» чоловік героїні асимільовував «инородцев». Першим інструментом для цього була мова, другим ― культура.
Наприкінці XIX століття вже було кілька так званих сильних авторів ― Тургенєв, Толстой, був Достоєвський, який сильно вплинув на європейських модерністів. Останній відкрив невідомі раніше європейській літературі глибини людської підлості.
Треба визнати, що Росією в Європі цікавилися. Це був «жандарм Європи», адже росіяни втручалися в європейську політику військово або демонстрували таку загрозу. Думаю, саме наприкінці XIX століття сформувався цей міф про велику російську культуру. Європа завжди цікавилася екзотикою, і російська культура для них була привабливою, чіпляла ― але як екзотика. Як Індія чи Персія. Європейська та російська культури ніколи не були на рівних. Це ніби як спостерігати за горилою в зоопарку ― вона здається цікавою, сильною істотою, але ти не готовий прибирати стіну між вами та пускати її у своє товариство.
Так, цей міф зачарував Захід, але він також в’ївся у свідомість колонізованих народів. Навіть зараз люди, сидячи в окопах російсько-української війни, не здатні відмовитися від уявлення про те, що ця «велика культура» нібито передбачає гуманізм і віру в розум. А Марія Захарова, речниця МЗС РФ, зараз цитує того самого Пушкіна «Клеветникам России» і вибудовує тяглість, вплітає цю «велику культуру» в сучасність. Як це працює?
По-перше, будь-яка культура є безумовно цінною. Суто в антропологічному сенсі має цінність і російська культура ― і в цілому для вивчення, і в окремих представниках, які, можливо, справді були гуманними. Це не означає, що я шукаю «хороших рускіх». Небезпечними є не якісь окремі прояви і навіть, можливо, не сам по собі цей феномен «великої російської культури», цієї квазірелігії ― небезпечними є його претензії на людяність і універсальність. Системна вада цього світогляду в тому, що його представники нібито знають, що добре і що погано, і збираються цього вчити інших. «Ми добрі, миролюбні, щоправда, раз на кілька десятиліть комусь горло ріжемо».
Надзвичайно важливо, що всі, хто бодай на хвилиночку потрапив під вплив цього міфу, сприймаються не як прихильники, а як піддані. Як писав Достоєвський, «де ступила нога російського солдата, там уже Росія». Так само вважається, що люди, які купилися на Достоєвського, Толстого, Чайковського, Тарковського, нібито є автоматичними союзниками і мають бути агентами впливу цієї тоталітарної секти. Це не означає, що всередині неї немає нормальних людей чи проявів.
Українці теж доклалися до сили імперії. Станом на кінець 1980-х 79% української промисловості працювало на оборонку ― тобто те, чим нас сьогодні обстрілюють і чим на нас тиснуть, це значною мірою продукт виробництва наших батьків і дідів.
Я впевнена, що багато людей не можуть зрозуміти, у чому хижість імперської культури, поняття «велика російська культура». Капітан Тушин і Платон Каратаєв, два герої «Війни і миру» Толстого; ці військові ― взірці гуманізму, духовності, мудрості і всіх можливих уявних чеснот. Люди, які творять зараз воєнні злочини в нашій країні ― не всі малоосвічені ідіоти. Серед них є ті, що читали книжки. І постає питання: як так, що декларовані цінності “великої російської культури” не вросли в ментальність сучасних людей у Росії? Чи ці образи – чиста вигадка?
Російська культура виправдовувала рабство впродовж цілого свого існування. З одного боку, вона страшенно захоплювалася мужиком, плекала образ Каратаєва ― філософа, стоїка, який не бачить меж між собою та природою. І це толстовський фейк ― він сам вірив у цю квазіхристиянську муть. Як і всі ті, хто поруч із ним у цьому культурному шарі захоплювалися цим мужиком. Але водночас вони уникали дати йому фізичну свободу, відпустити на волю, віддати землю. Ніхто цього не зробив. Некрасов, який писав про страждання народу, мав 100 чи скільки кріпаків ― і чудово почувався. Для них узагалі не стояло питання про те, що треба робити щось для своїх селян. Лев Толстой відкрив школу для селян, і це була надзвичайно якісна ініціатива ― але він перегорів дуже швидко.
У якості моральної компенсації за те, що ти рабовласник, ти починаєш поетизувати своїх рабів, захоплюватися ними і розповідати про те, які вони чудові ― і братам по панівному класу, і їм самим. Те, як Толстой підносить Каратаєва ― це просто архаїчна свідомість первісного ладу. Це оспівування людини, яка у своєму розвитку запізнилася на тисячу років. І затримала цей стан до сьогодні ― бо сьогоднішні росіяни, які приходять у Бучу, і ті, хто це схвалює, тобто десь 80% росіян, це все первісна свідомість. «Велика російська культура» цей стан виправдала і легалізувала. У цьому її історична провина.
Мене вразила історія про Гостомель, коли через російську культуру з нами пробував комунікувати російський солдат. На стіні будівлі військового аеродрому він написав цитату з Гоголевого «Тараса Бульби», слова які Тарас каже Андрієві: «Ну що, синку, помогли тобі твої ляхи?» Ось така літературна алюзія-звинувачення. Це означає, що вони намагаються з нами комунікувати в полі цієї культури. Розуміють, що в цьому полі з нами можна говорити і що ми є з ними в цих рамках. Правильно я розумію?
Вони насправді в цьому пункті адекватні. Я навчався в непоганій російській школі, але в нашій програмі російській мові та літературі віддавали більше часу, ніж українській. Я переконаний, що те саме було і в Казахстані, і в Туркменістані чи де завгодно. Усі вихідці з СРСР російську літературу і культуру знали краще, ніж власну, якщо тільки їхні батьки не докладали певних зусиль, щоб цей порядок поламати.
Ми ж пам'ятаємо: коли в Москві стригли нігті, у нас ламали пальці. У Київському будинку кіно був закритий показ кінокомедії «Гараж» Ельдара Рязанова. Здавалося б, звичайна радянська комедія ― але за це вигнали заступника директора БК. Багато з тих речей, які могли б вирости на українському ґрунті, у тому числі умовно протестних, ми брали з російської [культури], бо це було цілком природно. Я пам'ятаю, як люди трохи старшого віку спілкувалися цитатами з Ільфа і Петрова, коли хотіли додати іронії.
Так, це про оптику російської культури, у якій ми бачимо все решта. Мені здається, що ця ХL культура ― це ніби в кіно перед тобою сяде високий товстий дядько і ти не бачиш за ним, він затуляє екран. Через цю спину ми не бачимо інших культур.
Оце перший пункт моїх претензій: її огидна дивовижна повчальність, менторський тон, нібито нам прийшли розповісти істину, а ми повинні сидіти і слухати.
Другий пункт ― культура сама по собі і ті, хто нею просякнуті, претендують на всю твою увагу. Припустимо, Достоєвський чи Толстой ― усе-таки великі автори, усесвітньо визнані. Але Рєпін або Врубель ― дуже локальні явища, цікаві, вартісні, але це не те, що має затуляти європейський ренесанс і німецький експресіонізм. Там, де російська культура поставила свою ногу, вона претендує на весь обрій перед тобою. Це тому, що вони так влаштовані.
Я багато разів брав інтерв'ю в російських зірок, інтелектуалів, режисерів, акторів, музикантів, колег-журналістів ― окрім рідкісних винятків, практично всі вони говорили приблизно так: «Нет, ну что вы такое говорите, это ерунда, ну что вы такое спрашиваете». І ти почуваєшся першачком, який прийшов до вчителя. Це не просто брак такту, смаку, виховання ― це прошивка цієї «великої російської культури». Вони так почуваються у світі. І навіть зараз, коли, здавалося б, ти мусиш заховатися, затулити обличчя долонями і червоніти, вони продовжують розповідати нам, як правильно. От неправильно боротися з Чайковським, наприклад. І це робиться не окремою людиною від себе, не людиною, що ділиться досвідом ― це робиться від імені «великої культури». І це мені огидно.
Моє останнє запитання дещо політичне. Нещодавно я виставила в соцмережі селфі біля пам'ятника Пушкіну в Києві. Отримала від підписників дуже неоднозначні реакції ― навіть звинувачували в екстремізмі, бо я написала, що це, можливо, останнє селфі з цим пам'ятником. Але важливо інше. У Києві поліція відкрила кримінальне провадження через демонтаж погруддя Пушкіна біля Національного транспортного університету. І активістів, що демонтували бюст, уже викликали до поліції, відкрили провадження за заявою ректора М. Дмитриченка. Що ти про це думаєш?
Будь-який пам'ятник – це символ. Це залишки язичницьких практик. Коли ми починаємо молитися на пам'ятник, це означає, що ми в собі будимо язичника. Не треба. Ми толеруємо ідолів чужої релігії і молимося на них, і боїмося, що б з ними чогось не сталося, бо це нібито художня цінність. Давно треба було б їх просто зібрати в якесь віддалене місце, на ВДНГ. А ректора ― копати окопи. Не захищати Україну на фронті, бо це надто почесно, а цілком законним шляхом відправити копати окопи ― я відправив би.
Але ще дуже символічно, що цей пам'ятник стояв фактично на вулиці Мазепи, якого так епічно обгидив Пушкін у своїй поемі «Мазепа».
До того ж він же на площі Слави стоїть навпроти Палацу дітей і молоді, на місці якого стояв розкішний мазепинський Микільський собор, взірець українського бароко. Цей бюстик поставили ще наприкінці XIX століття за гроші «патріотичної громади», і він спокійно дивився на те, як ламали мазепинський собор і на те, як багато робилося проти українців. Там же поруч Музей Голодомору, Лавра. Це все дуже символічно. Я теж хотів би, щоб демонтаж робився легально, в інтелігентний спосіб. Але коли уповноважені на це інстанції ловлять ґав, то треба бути готовим, що громадяни, яким болить, беруть справедливість у свої руки. Це стосується не лише культури, а багатьох і багатьох речей у нашому порядку денному.
Проєкт Українського ПЕН і телеканалу «Еспресо» «Власні назви» реалізується за підтримки Шведського ПЕН.