Культурна столиця Європи
Цьогоріч мистецьке життя в Каунасі насичене завдяки статусу «культурна столиця Європи»: у Національному художньому музеї імені Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса — виставка Вільяма Кентріджа, а в Каунаській картинній галереї — Йоко Оно. Обидва проєкти контекстуалізовані для локального глядача. Вступний текст до виставки Вільяма Кентріджа починається з того, що автор має литовське коріння, а його батьки репрезентують людей, маргіналізованих системою апартеїду. В експозиції, зокрема, представлені аудіо-візуальні інсталяції, що включають анімаційні фільми 1990-х років, присвячені політиці расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948—1991 років проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення.
Флуксус-кабінет Джорджа Маціюнаса в Каунаській картинній галереї є своєрідною точкою входу на виставку Йоко Оно. Співзасновник легендарної художньої групи та її наполегливий ідеолог народився в Каунасі. Очевидно, що і мета цього атмосферного кабінету в галереї — ввести постать художника в міфологію міста, а водночас вписати місто в міжнародний мистецький контекст. Представлені першими в експозиції Йоко Оно світлини її робіт і майстерні, які зробив Джордж Маціюнас, створюють відчуття близькості на відстані витягнутої руки.
Ukraine! Unmuted
Найбільші експозиційні майданчики міста наповнені масштабними мистецькими проєктами, які засуджують війну — у цей контекст виставка «Ukraine! Unmuted» вписується цілком органічно. Вона розташована в будівлі колишнього Центрального поштового відділення. В описі цієї пам’ятки архітектури на Вікіпедії зазначено, що споруда «є однією з найвизначніших будівель періоду, коли Каунас був тимчасовою столицею Литви» — тобто має для міста символічне значення, вказує на історичний період його розквіту. Відколи Центральне поштове відділення не виконує свого функціонального призначення, будівля використовується як експозиційний майданчик і незабаром буде тимчасово зачинена на велику реставрацію.
Ідея «Українського Зрізу» виникла 2010 року в середовищі мистецького об'єднання «Дзиґа», щоб показати сучасне українське мистецтво за кордоном. Цьогорічний «Зріз» за рахунком уже п’ятий — ця тяглість дає достатньо матеріалу для аналізу трансформації проєкту та українського мистецтва. Наприклад, якщо на перших «Зрізах» значна частина учасників була із заходу України, то цьогоріч географія проєкту охоплює Дніпро, Херсон, Київ, Харків, Львів, Одесу, Донецьк.
Як нам бути на Землі?
До експозиції «Зрізу» ввійшло 17 артпроєктів: відео, інсталяції, об’єкти, живопис, графіка, перформанс і фотографія. Крізь експозицію проходить кілька сюжетних ліній: земля, відбитки війни (шрами, які залишає ця війна), погляд на українську ідентичність (історичне минуле, родинні історії).
У своєму артпроєкті Володимир Кауфман використав телефонні будки, що збереглися в інтер’єрі, для інсталяції робіт інших митців: Максима Мазура, Сергія Савченка, Яни Крикун, Наталі Лісової, Сергія Радкевича, Наталки Шимін. Автор концептуалізує цю інсталяцію через середовище — телефонні будки — місце, в яке людина заходить, щоб вести діалог або бути в його очікуванні, допоки встановлюється з’єднання дзвінка. «Виставка у виставці» пропонує різні тлумачення «землі»: у перформансі Наталія Лісова їсть землю; Сергій Радкевич закопує абстрактний живопис у ґрунт; Сергій Савченко з обрізків мап збирає нові території; Яна Крикун досліджує гнучкість кордонів крізь призму спогадів. Ці роботи порушують ряд питань: Як ми ставимось до землі? Як до ресурсу чи як до території? Як ми відчуваємо межі території, з якою себе асоціюємо? Як нам бути разом на Землі?
У проєкті «Invasions» (2021–2022) Алевтина Кахідзе досліджує стратегії рослин. У світі флори також бувають вторгнення і протистояння, але рослини не можуть втекти з місця, де пустили коріння. Критикуючи антропоцентризм, художниця пропонує подивитися на відмінні від людських стратегії співіснування або боротьби із загарбниками (зокрема, в цій роботі йдеться не тільки про винищення загарбників, а про підсилення місцевої флори).
Павло Маков у своїй роботі Mappa Mundi (2020–2021) уявляє політичну карту світу як архітектурний план комунальної квартири. Робота складається з великого об’єкта (з ДВП) у просторі та графічного відбитка на стіні. Коли одним з наслідків війни в Україні є загроза голоду в Африці, це достатньо переконлива підстава помислити світ як спільний простір. Водночас ця модель унаочнює нерівноцінність розподілу ресурсів і клаустрофобію затиснених між стінами-кордонами маленьких країн.
У діалог із картою Павла Макова вступає робота Саші Курмаза «Міст» (2019) — на експонованому фото художник піднімається на дерев’яний міст, встановлений через стіну на кордоні між мікрорайонами Лунік IX та Лунік VIII у Кошицях, Словаччина. Стіна була побудована місцевими жителями для сегрегації ромської громади.
Даніїл Ревковський й Андрій Рачинський у проєкті «Хвостосховище» (2021) розмірковують (не без іронії) про майбутній музей людської цивілізації, який з’явиться після її вимирання. Що залишиться, коли зникнуть підкорювачі землі? Дивні артефакти, брязкіт, стукіт, булькання.
Історії, які оповідають нас
Ряд представлених робіт мають наративний характер і пропонують бачення себе «зсередини». Погляд на українську ідентичність та історичне минуле конструюється крізь призму приватних історій.
У відео Миро Клочко й Анатолія Татаренка «Мир і спокій» (2022) за мотивами однойменної п’єси філософа і драматурга Андрія Бондаренка оповідається життя його родини та травми попередніх поколінь.
Про зв’язок поколінь через насильство та його тяглість йдеться у відео Яни Бачинської «Шкіра мого діда» (2020). Примірюючи на себе військовий костюм діда, авторка проживає витіснені історії предків, врешті-решт символічно позбуваючись цього тягаря.
Інсталяція «Українці: люди, які не можуть повернутись додому» (2018) Ніколая Карабіновича оповідає українців діаспори. Сюжет зав’язується навколо відеозапису концерту гурту «New Order», що починається з великого плану портрета Тараса Шевченка. Несподівана зустріч із героїзованим Шевченком спонукає до переосмислення взаємозв'язків між національною ідентичністю і сучасною культурою. Образ українця діаспори постає сконструйованим і далеким від сучасної України (як Шевченко від «New Order»).
Мистецький колектив «Fantastic Little Splash» (Лєра Мальченко й Олександр Ганц) у відео «Конкретний і неясний» (2019) досліджує зміни сприйняття та використання радянської архітектурної спадщини. Цілий хор голосів розповідає історію гігантичного, так і недобудованого дніпровського готелю «Парус», висвітлюючи радянський спадок в архітектурі, а подекуди й у ментальності оповідачів.
Шрами, які залишає війна
Ще одна сюжетна лінія виставки — сліди, що лишаються від війни. Робота Андрія Достлєва та Лії Достлєвої «Зализуючи рани війни» (2016–2021) відображає досвід українців з Донбасу, які пережили окупацію ще у 2014 році.
У об’єктах «Захисний шар» (2022) Костянтин Зоркін використовує іржавий метал як метафору вразливості (метал може захистити від уражень, метал може бути засобом руйнації). До повномасштабного вторгнення Костянтин Зоркін працював в основному з деревом, у цій роботі можна бачити зміни в його мистецькій мові. Об’єкти нагадують зів’яле листя та зруйноване війною місто.
Робота Жанни Кадирової «Паляниця» (2022) — об’єкт з річкового каменю, що нагадує круглий хліб, і відео про особистий досвід перших двох тижнів великої війни — маніфестує позицію авторки: кожен мистецький жест робить нас видимими і робить наші голоси почутими.
У фотопроєкті «ı.|.ı 2022» (2022) В’ячеслав Поляков змішує фрукти, насінини та повсякдення речі з землею. Автор проводить паралель між попереднім досвідом мистецької практики і сьогоденням і робить висновок, що образ розпаду світу завжди був у його роботах: «Я фотографував ту саму війну, наслідки її попереднього етапу. Усі покоління моєї сім’ї страждали бід безглуздої російської агресії. Тепер моя черга».
Серія «Дякую» (2014–2022) Станіслава Туріни — про зв’язок між людьми, солідарність і відчуття приналежності до чогось спільного. У лютому 2022 року Станіслав Туріна почав волонтерити й надсилати «талони» подяки кожному і кожній, з ким встановлювався зв’язок підтримки-вдячності.
Тіло політичне
У серії акварелей Катерина Лисовенко (2022) зображає чутливі міфічні та людські образи, передаючи їх вразливість, зокрема, використаною технікою. Фантастичному світові своїх персонажів художниця протиставляє жорстоку реальність, маніфестуючи свою незгоду зі світом, у якому є місце насильству, вбивствам і війні.
Якщо у творах Катерини Лисовенко тіла крихкі та вразливі, жінки на полотні Катерини Лібкінд сконцентровані та мають рішучий характер. В описі до «Жінка усміхається, жінка бере, жінка народжує. Овал» (2021) Катя Лібкінд зазначає, що в роботі спочатку розкривалась ідея синергії народження будь-чого справжнього, коли всі дії однаково важливі, натомість зараз у ній можна побачити «повідомлення про світ, що має повернутися до жінок, щоб тривати або завершитись, тобто повернутися, що б там не було».
«Торкаючись» до тіла, працює імерсивна відеоінсталяція Сергія Петлюка «Коли розвіється туман» (2018). Інсталяція складається з кількох веж із проєкторами, що нагадують пункти спостереження в таборах. Обертаючись, вони проєктують на стіни мінливі рухомі зображення людей: освітлені на мить, вони закривають руками обличчя та тіла. Сергій Петлюк поміщає глядачів у ситуацію між в’язницею і полюванням, у якій люди стають цілями. У марних спробах когось розпізнати відчуття фрустрації тільки посилюється.
Тіло — політичне, воно репрезентує вік, гендер, расу, ідентичність. Сама присутність українських тіл може стати політичним жестом. Відкриттю виставки передував блок перформансів «Новели про шлях» від Юрія Штайди, Наталі Лісової, Володимира Кауфмана, Ярини Шумської та Володимира Топія. Митці та мисткині використовували додатковий реквізит: спершу розгорнули широчезні рулони коричневого крафтового паперу на сходах Центрального поштового відділення, ніби метафоричні дороги. Сам колір і характер паперу наполегливо викликали асоціацію з ґрунтом. Володимир Кауфман немовби місив цю землю; Ярина Шумська, кружляючи зі згорнутими з паперу тубусами, ніби прощалась з кимось; Володимир Топій пакував у чорні сміттєві пакети сміття; Юрій Штайда волочив прив’язаний до тіла мішок з цементом (перша асоціація «Харків-Залізобетон»: сам митець з Харкова, символічно прив’язаний до міста, яке затято тягне за собою).
Усі ці асоціації і таке пряме прочитання перформансів, очевидно, може бути у глядачів, які знають особисті історії художників і контекст, у якому ці ідеї виникли. Але чи є таким візуальним тригером, наприклад, чорні пластикові мішки для литовців?
Розрив між тим, як ми себе перформатуємо і як нас бачать, оприявнився у виступі Наталії Лісової. Під час перформансу художниця діставала з-під сукні довгу червону тканину, вона ходила між глядачами і крізь них просочувала цю стрічку. Подібний перформанс Наталія Лісова робила в Україні, коли учасники лендарт-симпозіуму вишикувалися у спіраль, тримаючись за стрічку. Однак у Каунасі глядачі відсахнулися від цієї лінії. В авторському задумі була метафора єдності, причетності багатьох до чогось спільного. У реалізації ж ця стрічка скоріше спрацювала як відмежовування. Нас бачать і чують — це очевидно. Але якими нас бачать? Чи видимі ми ширше, ніж група людей, що потерпають від російської агресії? І чи бачать нас так, щоб вести діалог?
За що ми воюємо?
Голос України в рамках цьогорічного «Зрізу» підсилюють дискусії про те, яким є зв’язок між імперією та колонією і як колонізованому повернути свій голос; як трансформуються уявлення про українську культуру і як представляти свою культуру в сучасному світі. Серед спікерів і спікерок — публічні інтелектуали, науковці з різних країн: Карл Генрік Фредрікссон, Вахтанґ Кебуладзе, Ярослава Стріха, Яцек Денель, Кетрін Янґер, Ґінтаутас Мажейкіс, Павел Поторочин, Володимир Шейко. Підсилить мистецьку та дискусійну складові програми тримовна збірка есеїв. Серед авторів(ок) текстів: Катерина Ботанова, Іван Козленко, Діана Клочко, Тарас Лютий, Микола Рябчук, Віталій Портников, Юрко Прохасько, Ярослава Стріха, Зоя Звиняцьківська, Юрко Вовкогон.
На український культурний продукт зараз є запит — подібний спалах, пригадує Володимир Кауфман, був у 2014 році. Водночас непросто бути куратором у часи війни: комунікація з авторами стала більш чутлива. До того ж у такий час з’являється багато спекулятивних робіт. Для виставки, вважає Кауфман, обирали найбільш некон'юнктурні: представлені артпроєкти мають кілька шарів для прочитання й будуть актуальними і після перемоги. «Культура не має завмирати в часі війни, — каже Кауфман під час кураторської екскурсії. — За що ми воюємо? Щоб у світі знали: ми є, ми були, ми будемо».
***
Триєнале «Український Зріз» у Каунасі реалізоване завдяки Інституту стратегії культури, ГО «Інститут актуального мистецтва» й «Вірменська 35» за підтримки Львівської міської ради, ЗМІН Фундації, Міжнародного фонду «Відродження», офісу Європейської столиці культури Kaunas 2022, компанії «Verifo». Партнером дискусійної програми став Український інститут.