Днями в Парижі, у просторі Українського культурно-інформаційного центру при посольстві України у Франції відкривається виставка “In Progress”, яку ти куруєш. Відомо, що будуть представлені роботи лауреаток премії МУХі-2021. Що ще важливо знати про цей проєкт? І чи означає це, що МУХі стануть міжнародною премією?
Саме так, ми представляємо в Парижі роботи лауреаток МУХі-2021. Це Павла Нікітіна, Ольга Кузюра та Марія Стоянова – одні з найяскравіших представниць молодого українського мистецтва.
На момент початку великої війни ми вже готували їхні майбутні персональні експозиції (це наша звична практика, ми завжди робимо персональні виставки переможців МУХі). Звісно, паризький глядач побачить іншу експозицію. “In progress” – це адаптовані й допрацьовані персональні проєкти мисткинь. Проте вони цілком органічно виглядають разом. До слова, про виставки цих авторок в Києві ми також думаємо.
Як ми обрали саме Париж? Почавши шукати інституційного партнера, аби показати цей проєкт поза Україною, я написала культурній менеджерці Ользі Сагайдак, що нині робить в Українському культурно-інформаційному центрі при посольстві України у Франції проєкт “Українська весна”. Ольга підтримала нашу ідею і погодилася реалізувати проєкт.
Як широкомасштабна війна змінила твоє професійне життя та роботу Shcherbenko Art Centre?
Останні вісім місяців для всіх українців були дуже непрості. Для мене це був час пошуку нових сенсів, нових професійних шляхів та можливостей. Ми в Shcherbenko Art Centre вже понад вісім років працюємо з темою російсько-української війни, проте широкомасштабне вторгнення відчутно змінило нашу практику. Змінилися фокуси та акценти, змінилися ми самі.
Перший стрес після 24 лютого був дуже гострий. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, як працювати з новими викликами. Я визначила для себе кілька ключових завдань, з якими ми як арт-центр працюємо зараз.
Перше – це просувати українську культуру за кордоном, а також перешкоджати спробам Росії насаджувати у міжнародному просторі її культуру, відбираючи місце в української. На жаль, в свідомості іноземного глядача російські культурні продукти досі посідають значно більше місця, ніж українські. І це треба змінювати.
Друге важливе завдання – інтегрувати українських художників, з якими ми працюємо, у міжнародний професійний простір. З початком війни, крім безлічі викликів, в української культури з’явилися нові можливості. Зокрема – абсолютно новий рівень міжнародного інтересу. Наше завдання – реалізувати ці можливості та створити нові.
Ми також продовжуємо працювати з нашою аудиторією, яка залишилась в Україні. Саме тому, щойно з’явилась можливість, ми відкрили двері Shcherbenko Art Centre для відвідувачів.
Як сьогодні функціонує галерея?
Міркуючи, з чим міг би відкритися після перерви Shcherbenko Art Centre, я шукала тему, яка була б релевантна часу та резонувала б аудиторії. Я була у пошуку проєкту, що міг би забезпечити максимальний інтерактив з аудиторією.
Приїхавши до Києва влітку, я зустрілась з художницями з дуету EtchingRoom1 – вони саме шукали нову майстерню. Ідея виникла миттєво. Ми вирішили, що це має бути гібридний формат: не просто виставка, а така собі тимчасова майстерня в галереї, місце, де глядачі можуть поспілкуватися з художницями та побачити, як вони працюють. Мені було важливо, щоби мистецтво було близько до глядача, аби не виникало відчуття його недоступності та відстороненості. Навпаки – аби взаємодіяти з ним було легко та комфортно.
Що, на твій погляд, нині відбувається з українським мистецьким полем та галерейним сегментом зокрема? Які тренди ти спостерігаєш? Які больові точки бачиш?
Більшість нових робіт, які я зараз бачу – це досить швидка рефлексія та фіксація стану, у якому ми всі зараз перебуваємо. Головна функція цих робіт – зафіксувати нашу реакцію на ті події, що відбуваються в Україні протягом останніх місяців. Це такий собі візуальний щоденник, який ведуть митці.
Друге, що я зауважила – це велика кількість нових професійних колаборацій та об’єднань в мистецькому полі. Зараз всі українці зшиті єдиною метою: вистояти та створити краще майбутнє для України. Тож люди мистецтва об’єднують зусилля для досягнення спільної мети. Як на мене, це свідчить про оздоровлення нашого культурного середовища.
Проте є і больові точки. Українське мистецьке поле і до початку широкомасштабної війни було дуже вузьке. Ми ніколи не мали системної підтримки з боку держави, мережа мистецьких інституцій в країні була недорозвинена, бракувало мережі сучасних муніципальних галерей, музею сучасного мистецтва та профільних освітніх закладів. Все це ускладнювало нашу роботу, сповільнюючи темпи розвитку. Зараз цей комплекс проблем, з яким ми зайшли у широкомасштабну війну, нікуди не подівся. Просто нині ми вирішуємо дещо інші проблеми. На щастя, всі ключові мистецькі інституції (як державні, так і приватні) продовжують працювати – і це вже добрий результат.
Я та мої колеги сьогодні виходимо на глобальний ринок у пошуку нових можливостей для українського мистецтва. Беремо участь у міжнародних виставках, ярмарках, дискусіях, говорячи на світових майданчиках про Україну. Проте до справжньої консолідації, коли б інституції об’єднувалися задля досягнення стратегічних цілей, поки далеко.
Розкажи про проєкти, які ти та Shcherbenko Art Centre встигли реалізувати за вісім місяців великої війни? На чому їхній основний фокус?
Головне, що я нині роблю у своїх проєктах – використовую мову мистецтва, аби донести до світу знання про Україну. Я визначила для себе, що хочу продовжувати працювати над темами та проєктами, з якими ввійшла в широкомасштабну війну. Це для мене і про вірність власній практиці, і про інституційну сталість. Тож вже після 24 лютого я повернулася до роботи над проєктом Give me tomorrow. Виставку в рамках цього проєкту я вперше представила в Інституті проблем сучасного мистецтва ще в 2014 році.
В 2014 році ми мали проводити черговий конкурс нашої премії МУХі. Проте тоді саме відбулася анексія Росією українського Криму та розпочалася війна на Донбасі. В той момент художники просто не були готові подавати заявки на конкурс. Тому я вирішила зробити проєкт, в якому зібрала роботи, створені ще до Революції гідності, але у яких я бачила передчуття того, що сталося в 2014 році. Велику частину з тієї добірки склали твори фіналістів конкурсу МУХі попередніх років.
Цей проєкт тоді багато дав мені як кураторці. Шукаючи, до чого у своєму професійному доробку я можу звернутись, аби подолати розгубленість і стрес великої війни, я згадала про “Give Me Tomorrow”. Почала виходити на зв'язок з українськими митцями, що перебували на той час у різних країнах світу. Слідкувала, що відбувається в їхніх справжніх та імпровізованих тимчасових майстернях, обговорювала з ними роботи, що вони створювали тут і зараз, in progress.
Тобто “Give Me Tomorrow” буде довготерміновим проєктом?
Саме так. Ми вже двічі показали його за кордоном. Уперше – у Лісабоні, у новому міждисциплінарному просторі, відкритому українкою, що зараз мешкає там. Відкриття відбулося 24 серпня – ми вирішили таким чином відсвяткувати День Незалежності України та привернути більше уваги міжнародної аудиторії до українського мистецтва.
До експозиції увійшли роботи Влади Ралко, Зої Лактіонової, Марії Прошковської, Альони Науменко, Марини Талютто, Терези Барабаш, Володимира Сая, Станіслава Туріни, Романа Хімея та Яреми Малащука тощо. Мені було важливо представити максимально широку географію робіт: від Маріуполя до Закарпаття. За кожним твором – особиста історія, відбиток емоційного стану, в якому митці провели ці кілька місяців великої війни.
Також ми показували відео з проєкту “Give me tomorrow” у Mitchell Art Gallery в Едмонтоні (Канада). Складність організації міжнародних виставкових проєктів полягає в тому, що плани іноземних галерей і музеїв розписані на роки вперед. Доводиться “вмонтовуватися” в їхні графіки та умови: наприклад, тут ми імплементували відео в уже заплановану галереєю експозицію.
Наскільки українській галереї зараз складно знаходити та реалізовувати міжнародні партнерства?
Це дуже велика частина нашої роботи. Нині є багато грантових програм і можливостей, проте через брак людських ресурсів і часу ми з командою далеко не всіма можемо скористатися. Хоча нам дуже потрібна ця підтримка. Також бракує інституційної підтримки, ми весь час у пошуку інституційних партнерів.
Якщо додати до цього брак коштів, інших ресурсів і взагалі роботу в умовах безлічі обмежень, то можна собі уявити, як непросто працювати українським інституціям у міжнародному просторі. Але ми даємо раду, і цілком успішно.
Що ви з командою робите для залучення міжнародної глядацької та професійної аудиторій?
Велика війна виштовхнула нас із зон комфорту, змусивши шукати нові можливості для реалізації планів, які ми досі відкладали.
Безумовно, для успішної інтеграції українського сучасного мистецтва до світового контексту потрібен цілий комплекс факторів. Це і державна підтримка, і підтримка з боку колекціонерів та бізнесу. Подивіться, скільки у просування своєї культури вкладала Росія. А ми, на жаль, недопрацьовували навіть на локальному рівні, про міжнародний годі й казати.
Проте сьогодні реальність така, що ми більше не можемо виправдовуватися браком ресурсів. Міжнародний розвиток українського мистецтва повинен перестати бути індивідуальною ініціативою професіоналів культури чи окремих інституцій. Це мусить бути один з пріоритетів національної культурної стратегії.
Сьогодні українські митці помітні у світі як ніколи досі. Інше питання, чи вплине це на їхню реальну інтеграцію до міжнародного контексту. Чи змінився, на твою думку, погляд на українських митців у світі?
Я думаю, що ця справжня інтеграція, про яку ти говориш, може і відбутися, і ні. Чи почали на нас дивитися по-іншому? Безумовно. Але питання в тому, що цю увагу нам забезпечили не якісні зміни всередині вітчизняної системи сучасного мистецтва, а події, пов’язані із широкомасштабною війною.
Так, ставлення до України змінюється, інтерес поглиблюється. Доки у світовій свідомості ми перебували десь на околиці великої імперської Росії, нікому не були цікаві. І дуже довгий час ми не знали, як дати цьому раду. Нині Україна чітко займає свою позицію на політичній мапі світу. Відтак змінюється ставлення і до нашої культури. Але важливо пам’ятати, що ця увага автоматично накладає на нас велику відповідальність. Тепер наше завдання – сповна реалізувати отримані можливості.
Як би ти оцінила результати міжнародної репрезентації українського мистецтва за час великої війни? Чи відчуваєш, що держава та професіонали з приватного та незалежного секторів працюють тут у синергії? Чи бачиш ефективні моделі взаємодії?
На мій погляд, ці результати є недостатніми. Але можливо, про справжні досягнення ще зарано говорити і потрібно більше часу. На жаль, міжнародна система сучасного мистецтва, до якої ми зараз інтегруємося, не працює швидко.
Звісно, нам усім хотілося б бачити українських художників у масштабних міжнародних проєктах, наприклад, серйозних музейних виставках. Поки що ж ми цього не бачимо. Але треба розуміти, що процес планування та виробництва якісного мистецького проєкту забирає багато ресурсів: часу, грошей, зусиль великої команди. Класного матеріалу не досить. Потрібні також різноманітні партнерства, зв’язки, контакти. Також у нас є серйозні проблеми з висвітленням творчості українських митців у міжнародних ЗМІ. Про нас практично не пишуть. Із цим також треба працювати.
Аналізуючи власну роботу по восьми місяцях великої війни, я думаю, що нам усім зараз варто перестати розпилювати зусилля на дрібні завдання, треба ставити перед собою глобальніші цілі та рухатися до них.