Ліє, де ти вчила українську мову?
Я навчалася в літній школі української мови та культури в Українському католицькому університеті у Львові, а також онлайн під час пандемії. Тобто вивчаю українську приблизно два роки. Це моя четверта мова після англійської, французької й німецької. Останні дві вдосконалювала, відповідно, у Маꥳллському університеті у Монреалі та Віденському університеті, де зараз студіюю.
У тебе є родинні зв’язки з Україною?
Мамина родина з Тернопільщини та Вінниччини. Мої предки емігрували до Америки під час Першої світової війни. Але мама вже не говорить українською.
Твої батьки музиканти?
Ні, батько – професор давньої історії, а мама – політолог.
Ти єдина в родині маєш музичну освіту?
Так. Я починала з гри на скрипці, але завжди думала, що є недостатньо доброю скрипалькою. Паралельно мене цікавила історія музики, особливо зв’язки музики й політики. Зрештою, обрала музикознавство. Насправді музикознавство дає дуже широке поле для діяльності – я можу судити про музику і насолоджуватися нею, можу сама організовувати концерти. Також я викладала в Гантер коледжі у Нью-Йорку, сподіваюсь, викладатиму знову, дуже люблю працювати зі студентами.
Не страшно було їхати до нас?
Так, страшно (сміється). Але для мене важливо бути зараз тут, бачити своїх друзів, бачити місто. Треба сказати, що сьогоднішнє життя в Києві виявилося більш «нормальним», ніж я уявляла. Для мене щастя бути тут, бачити, що люди живуть своїм життям попри все, ходять у кав’ярні, насолоджуються кавою, музикою.
Із чого почалося твоє захоплення українською культурою?
Насамперед хотілося глибше вивчити власне коріння. Але коли я почала цікавитися музикою, літературою, спілкуватися з людьми, які досліджують українське мистецтво, я зрозуміла, що Україна – країна унікальна! Дуже важливо знати культуру країни, захоплюватися нею, аби захоплюватися й самою країною. Я давно спостерігаю за українською академічною музикою. Є надзвичайно цікаві постаті, твори, про які люди не знають за кордоном. Майже немає англомовних досліджень української музики. Я не розумію чому! Коли американці вивчають російську мову й культуру, це чомусь нікого не дивує. Натомість мій інтерес до української культури для англомовного середовища переважно ще вдивовижу. Питають мене: чому? Бо це фантастична культура! Ми повинні більше знати, більше ділитися цією культурою.
Зараз читаєш когось з українських письменників?
Читаю про харківський будинок «Слово», про всі ці жахливі репресії його мешканців у 1930-ті роки. Читаю Блакитного, Хвильового. Мене цікавить головна ідея цього періоду, ідентичність нації, тобто що означало бути українцем у ті роки і якою ціною це було можливо. Чи неможливо.
Я так розумію, фестиваль сучасної української музики у Нью-Йорку, який ти ініціювала, – це вагома частина твого зацікавлення українською культурою. Фестиваль відбувся вже тричі?
Так, наступного року буде четвертий. Я, звичайно, не сама його проводжу, маю друзів і колег, зокрема, в Українському інституті, що співпрацюють зі мною.
Як виникла його ідея?
Ідея виникла під час Майдану 2014 року, коли я була в Києві. Мені було цікаво, як музика резонує на ці події, бо мене загалом цікавить вплив політичної ситуації на митців і мистецтво. Я мала фінансування з університету в Нью-Йорку, і частина цього гранту була спрямована на те, аби щось зробити про українську музику, якийсь проєкт. У Києві я зустрічалася з багатьма людьми, зокрема, з композиторкою Людмилою Юріною, музикознавицею Любою Морозовою. Власне Людмила озвучила ідею фестивалю. Я подумала, ну окей, це добра ідея, але побачимо, якою буде рецепція української музики в Нью-Йорку, адже тут її майже ніхто не чув і не знає.
І як сприйняли?
Дуже добре! Люди проявляли велику цікавість, насамперед, звісно, любителі сучасної музики. Я знаю, що це дуже нішева музика, але у Нью-Йорку є своя публіка на такі концерти. Й ось уже третій рік ми проводимо фестиваль – це три концерти й одна академічна дискусія, куди ми запрошуємо експертів української музики. Робимо також записи, викладаємо в мережу. Щороку обираємо певну тему, постійно намагаємося робити програму цікавішою, краще рекламувати.
Це єдиний фестиваль української музики у Нью-Йорку?
Є серія концертів української музики, які проводить Український інститут в Америці. Вони це роблять постійно. Але це не фестиваль.
Очевидно, цей фестиваль і концерт до 100-річчя «Щедрика» – це окремі й не пов’язані між собою ініціативи. Як виникла ідея організувати цей концерт і як вдалося отримати дату в такому престижному залі, як Карнегі-Холл?
Історія «Щедрика» – це дуже важливий і популярний сюжет в українській громаді в Америці. Багато хто говорив про те, щоб якось відзначити американську прем’єру цього твору Леонтовича. Зокрема, я почула про це від покійної Марти Коломієць, колишньої директорки програми наукових обмінів США імені Фулбрайта. Я багато працювала у Нью-Йорку з різними залами, тож подумала, що можу допомогти, наприклад, з написанням аплікації до Карнегі-Холлу, пошуком фінансування. Зараз у зв’язку із цим проєктом ми співпрацюємо з Українським інститутом, Міністерством закордонних справ України, Посольством України в США, Генеральним консульством України в Нью-Йорку, Постійним представництвом України при ООН і Фондом "Razom for Ukraine" в Америці. Можна сказати, усі, хто давно носився з ідеєю «Щедрика», зараз об’єдналися.
Тобто це перша така річниця «Щедрика» у Штатах?
На жаль, так. Більшість американців не знають, що «Щедрик» пов'язаний з Україною. Дуже шкода, бо «Carol of the Bells» – це найвідоміша і найулюбленіша американська колядка. Тобто більшість американців не знають, що велика частина їхньої культури, традиції (а «Carol of the Bells» дуже міцно увійшла в різдвяну традицію) родом з України. До речі, у програмі нашого концерту також буде пісня «Ой ходить сон» в обробці Кошиця. Я не знаю, правда це чи ні, але кажуть, що Джордж Гершвін, створюючи знамениту "Summer Time", надихнувся саме цією українською колисковою. Є також багато американських музикантів, композиторів з українською історією. Водночас американці досі майже нічого не знали про Україну. Зараз Україна – це cool, це дуже сучасно. Та я хотіла б, щоб люди розуміли також, що це не нове, що українська культура має давню традицію в культурі США. Це дві культури, які переплетені. Сьогодні набагато легше звернути на це увагу. Ми маємо потужну підтримку з боку української діаспори. Сподіваюсь, що й американські корпорації відгукнуться, особливо ті, які використовують «Щедрик» у рекламі.
Хто візьме участь у концерті та яка програма?
Серед учасників – Український хор «Думка» в Нью-Йорку (була ідея також запросити український хор з такою самою назвою, Капелу «Думка», але в них уже заплановані гастролі), Українська капела бандуристів, дитячий хор «Щедрик» з Києва, хор «Трініті Вол Стріт», американська оперна співачка Джанай Брюггер і українська фолк-співачка Марічка Марчик. Щодо програми, то, крім «Щедрика» Леонтовича, прозвучать твори сучасних українських композиторів Валентина Сильвестрова, Вікторії Польової, Святослава Луньова, Ганни Гаврилець і Максима Шалигіна. У фіналі пролунає світова прем’єра хорового твору американського композитора Тревора Вестона на вірші Сергія Жадана.
Я знаю, що ти пишеш книжку про український музичний модернізм. Це дуже серйозна заявка. Особливо на тому тлі, що в Україні досі немає жодного поважного дослідження на цю тему. Не так давно, щоправда, вийшла монографія про західний музичний модернізм професорки Олени Корчової.
Так, я знаю про роботу пані Олени.
Чому ти взялася за цю тему?
Моя перша книга про Густава Малера, про вплив філософії Фрідріха Ніцше на симфонії композитора (вихід монографії планується в січні наступного року в Британії). Це моя робота з PhD. Чому український модернізм? Я знаю багато про модернізм в Австрії, і для мене дуже цікаво дізнатись, що було в цей час в Україні, хочу прослідкувати зв’язки й паралелі між західним й українським модернізмом. Мені здається, що люди, які досліджують творчість Арнольда Шенберга і загалом митців «другої віденської школи», повинні знати про віддзеркалення цих процесів також і в Україні. Поза тим, як я вже сказала, англомовних книг про українську музику є дуже і дуже мало.
Які імена плануєш охопити у книзі?
Передовсім це Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Микола Рославець, Сергій Борткевич. Загалом це період до 1930 року.
Чи не маєш проблем з матеріалом?
Я була в Києві рік тому, відвідувала архіви, бібліотеки, була в Музеї-квартирі Лятошинського. Багато матеріалів собі сфотографувала. Звичайно, це далеко не все, але цього досить, щоби принаймні почати.
Чим, на твою думку, унікальна українська модерна музика?
Ця музика дуже креативна, має дуже багато нових ідей. Tension? Не знаю, як це правильно перекладається.
Напруга?
Можливо. Вона цікава тим, що перебуває в тісному зв’язку з традицією, але водночас дуже тяжіє до авангарду. Думаю, це є не лише в музиці, але й в українському театрі, літературі. Дуже цікава якість.
Уже є конкретне замовлення на публікацію книги?
Ні, поки що немає. Але у зв’язку з війною люди мають більшу цікавість до України, і, я впевнена, після війни цей інтерес не згасне, а тільки зростатиме. Сподіваюсь, книга про український музичний модернізм матиме попит.
Як гадаєш, зараз у час війни Україна достатньо використовує культуру для своїх політичних цілей?
Мені здається, Україна недооцінює власну культуру у принципі. Маю на увазі державу, а не конкретних людей. Можливо, це обумовлено історично – кілька століть колонізаторської політики, репресії тощо. Але саме культура є дуже ефективним інструментом для будування мостів, дипломатичних зв’язків між країнами. Це добре розумів очільник УНР Симон Петлюра, інакше він би в розпал війни 1919 року не відправив український хор у зарубіжне турне. Тоді Україна, на жаль, не вистояла. Але слава про неї завдяки тому самому «Щедрику» розійшлася по всьому світу. Сьогоднішня ситуація докорінно інакша, Україну підтримує зброєю та фінансами вся Європа й Америка. І ми маємо розуміти: культура – це теж зброя, що сьогодні на часі як ніколи.
