Українські фільми в міжнародному повнометражному конкурсі
Чотири з десяти фільмів у міжнародному повнометражному конкурсі — українські. В інші роки це могло б виглядати як недоречний протекціонізм, проте не у 2022-му, коли наші картини відібрали на всі головні кінофестивалі світу.
«Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука
Стрічку нещодавно номінували на приз Європейської кіноакадемії за найкращий дебютний фільм, а до цього показали в паралельній програмі Канн «Двотижневик режисерів». Це історія сім’янина, який повертається із заробітків і заради сина змушений знову займатися контрабандою. Паралельно з історією головного героя нам усе більше відкривається світ порядків міфологізованого заходу України, де кумівство межує зі справедливістю, а напівавторитарна влада — з волелюбністю.
«Я і Фелікс» Ірини Цілик
Довгоочікуваний дебют Ірини Цілик знятий за книгою чоловіка режисерки, письменника Артема Чеха, який зараз проходить службу в ЗСУ. І літературна основа, і фільм концентрують досвід дорослішання в 1990-х. І що важливо, намагаються балансувати між похмурими злиднями й криміналом того часу та світлими моментами на кшталт дискотек, першого кохання й нехитрих матеріальних цінностей.
«Бачення метелика» Максима Наконечного
Світова прем’єра «Бачення метелика» відбулася в Каннах у другій за важливістю секції — «Особливий погляд». Наконечний створив відверто політичний фільм, який говорить про проблеми адаптації ветеранів, радикалізацію суспільства й інфоагентів Кремля. Усе це упаковано в історію сильної героїні — аеророзвідниці Лілі, яка повернулася з полону та проходить тривалий процес реабілітації.
«Будинок "Слово". Нескінчений роман» Тараса Томенка
У 2017 році Тарас Томенко зняв документальний фільм «Будинок "Слово"», що розповідав про письменників і письменниць Розстріляного відродження, які жили в однойменній будівлі в Харкові. П’ять років потому режисер випускає ігровий фільм, присвячений цій самій темі. Знятий у чорно-білій естетиці «Будинок "Слово". Нескінчений роман» створює колективний і, головне, живий портрет одного з найталановитіших поколінь українських митців, яких знищила радянська влада.
Міжнародні фільми в різних секціях
«Джойленд» Саїма Садіка
Ще один учасник міжнародного конкурсу розповідає про безробітного Гайдера Рана, який живе у шлюбі за домовленістю. Постійний тиск з боку батька змушує його знайти роботу — резервного танцюриста для трансвиконавця Біби. У Пакистані цей фільм встигли засудити релігійні громади; його заборонили до показу, але випустили у прокат після видалення декількох еротичних сцен. Це досить іронічно, оскільки водночас ця картина вперше в історії країни потрапила до відбору Каннського кінофестивалю та представлятиме її на премії «Оскар» у секції «Найкращий міжнародний фільм».
«Бойова конячка» Джини Ґеммелл і Райлі Кіо
Історія підлітка та молодого хлопця, які живуть у резервації Пайн-Ридж і які кожен на свій манер ідуть до успіху. Один — через пошук роботи та догляд за пуделем, а інший — через кримінал. Джина Ґеммелл і Райлі Кіо пропонують цікавий погляд на дорослішання чоловіків, замішаний на особливостях сучасного життя корінного населення Америки. Це таке feel good movie, з одного боку, ніби необов’язкове, а з іншого — таке необхідне, щоб на дві години вирватися з набридливої рутини.
«Ніндзя-маля» Інґвіл Све Флікке
«Ніндзя-маля» став найкращою комедією 2021 року за версією Європейської кіноакадемії, а також виграв спеціальну відзнаку в секції "Generation 14+" Берлінського кінофестивалю поступившись «Стоп-Землі» Катерини Горностай. У центрі сюжету історія 23-річної дівчини, яка завагітніла не від свого хлопця та намагається позбутися дитини. На заваді їй стане анімований ніндзя.
«Гурманів вар» Пітера Стрікленда
Пітер Стрікленд — режисер-візіонер, який створює химерні історії, беручи натхнення з жанрового кіно. У його фільмах може спантеличити сюжет, але візуальна частина завжди на висоті. Нова стрічка автора розповідає про колектив, що оселяється в інституті, присвяченому кулінарії та гастрономічним перформансам. З часом усередині команди виникає суперництво за владу, свідком чого стає «документар» інституту.
«Коли пройдуть хвилі» Лава Діаса
Лав Діас один із тих режисерів, яких боготворять синефіли, але яких не так просто витерпіти звичайним глядач(к)ам. Зазвичай його роботи — це 7-годинні монументальні чорно-білі полотна на довгих планах, які оприявнюють різні сторони філіппінського соціуму. «Коли пройдуть хвилі», як для автора, має доволі поблажливий хронометраж у три години та фокусується на кривавій боротьбі з наркотиками, яку провадила місцева поліція, що сама ж була залучена в корупційні схеми навколо неї.
Блок позаконкурсної програми українського короткого метру
У цій секції зібрали шість коротких метрів, створених досвідченими кінематографіст(к)ами. Чорно-білий «ГКЧП» Аркадія Непиталюка розповідає про те, як в одному з піонертаборів УРСР зустріли новину про путч, який влаштували в Москві з метою не дати розвалитися Радянському Союзу; «Мати» Юрія Леути, судячи з усього, знятий на місці реальних руйнувань, показує історію матері, яка втратила сина на війні; «Я не хотіла робити фільм про війну» Надії Парфан — це щире та інтимне документальне есе про переживання війни за кордоном і такий незрозумілий іноземцям патріотизм українців та українок; «Аналогія простору» Олександра Гойсана документально досліджує ігровий світ гри GTA і ставить запитання щодо нашого сприйняття гри як реальності; «Згасаюче світло» Івана Орленка естетизує смерть українського воїна, кинутого напризволяще, що, в нинішніх умовах, може стати серйозним тригером; «У тебе все гаразд?» Наталки Ворожбит прямолінійно візуалізує досвід людей, які пройшли через війну та повертаються в неї з кожним звуком, що нагадує бойові дії.
Блок національного конкурсу короткометражних фільмів
Національний короткометражний конкурс «Молодості» завжди був однією з найцікавіших програм, адже тут збирають великий спектр різних за стилем, хистом та оригінальністю фільмів. Цьогоріч «Ну ти і дура, Ліза» Олександри Коноплі в рожевих тонах розповідає про дівчину, яка уявляє кохання у стилі фільмів нульових; «Діма, Дмітрій, Дмитро. Слава героям» Клеменса Пула — експериментальний архівний фільм, який досліджує культуру та ідентичність; «kitchen.blend» Наталії Ільчук залучає нас до кухонної розмови, яка точиться навколо питань втрат, горя та болю; «Leopolis Night» Нікона Романченка органічно та майже документально відтворює забуте відчуття прогулянок містом посеред ночі; «Папині кросівки» Ольги Журби занурює нас у світ інтернатів, де діти позбавлені не лише батьківської опіки, а й простого людського тепла; «Пелюшковий торт» Анастасії Бабенко знайомить нас із молодими людьми, які намагаються прийняти те, що вони стали батьками; «Запах поля» Андріани Ярмонової переносить у дитячий світ, де порятунок від пияцтва матері — це схованка в полі з другом; «Не кажи нікому» Ігоря Шукатки дещо серіально розігрує драму, яка базується на камінгауті сина та гомофобії батька; «Мам» Анни Гнатенко-Шабалдіної на новий лад перекладає «Медею», сковуючи її українськими побутовими реаліями; «Сльози залишаться» Лері Матехи в експериментальній формі занурює нас в історію Бахмута, який зараз став однією з найгарячіших точок сучасної війни; «Літургія протитанкових перешкод» Дмитра Сухолиткого-Собчука — фільм-медитація на тему війни, яка змушує митців якщо не стати в лави армії, то бодай перекваліфікувати свою роботу на користь фронту та перемоги; «Поки тут тихо» Олени Подолянко та Новруза Хікмета — напівдокументальна стрічка про пару, яка покинула гарячі точки та чи не вперше опинилася в безпечному просторі.
Ретроспектива
«Тінь Ґої» Хосе Луїса Лопеса-Лінареса
Документальна розвідка, де ми разом з Жаном-Клодом Кар’єром, знавцем Ґої, відправляємося у тривалу подорож, що допоможе краще зрозуміти мистецтво видатного художника. Хосе Луїс Лопес-Лінарес у своїй творчості цікавиться темами, пов’язаними з Іспанією та мистецтвом (зокрема, створив фільм про Босха). У «Тіні Ґої», здається, ці два зацікавлення нарешті поєдналися – і вийшло це напрочуд гармонійно.