Є Маша та є Саша. Вони вчаться у київській школі у панельних районах. Маша закохана в Сашу. Саша не знає, в кого закоханий та взагалі не дуже розуміє, де знаходиться ані емоційно, ані сексуально, ані інтелектуально. Одного дня фото Маші в Інстаграмі хтось не тільки лайкає, а й починає з нею чат. Маша, звісно, одразу починає думати, що це Він, але обидва герої є частинами різних компаній: вона – маленької, він – великої, всі члени яких стають рівнозадіяними у подіях цієї детективної шкільної мелодрами.
Це був один з багатьох способів описати введення сюжетної частини цього кіно. Опис буде коректним, але мало що дасть зрозуміти про «Стоп-Земля», бо фільм Горностай із головою занурюється у невизначеність. В якомусь сенсі всі герої тут знаходяться у космосі, пливуть як небесні тіла, не знаючи куди, не володіючи собою, але підкоряючись н’ютоновським законам тяжіння тіл та ейнштейнівським – відносності всього на світі. На це натякає не тільки велика сцена в музеї космонавтики, але й сама назва, яка є першим у житті підлітків стоп-словом, що гарантує повернення із космосу у якусь визначеність.
Фільм проходить цей процес разом із героями, бо є ніби окремою істотою сам у собі. В ігрову структуру тут врізаються фрагменти, де актори розповідають про себе та ситуації, подібні тим, що трапляються з їх героями у фільмі. Але, може, це не актори, а герої. Таке зближення між героями та акторами можна сприйняти як маніпуляцію, яка повинна посилити наше відчуття «справжньості» цього фільму, реальності людей та їх емоцій. Але побічний ефект від сцен більш інтригуючий, бо виділяє фільм як спостерігача за – вже неважливо – акторами чи героями – і є демонстрацією меж кіно на давньому парадоксові про Ахілеса та черепаху. Так само, як Ахілес весь час наздоганяє черепаху та приречений ніколи її не наздогнати, так і фільм, у якому ми зазвичай бачимо режисерське бачення, ніколи не зможе стати реальністю. Для цього «Стоп-Землі», як й будь-якому іншому фільму, треба перестати бути кіно.
Дебют Горностай не лише пропонує невирішувані парадокси у своїй взаємодії із реальністю, а й дивує відсутністю багатьох сценарних кліше. За своєю формою та підходом «Стоп-Земля» не побудований як кіно, де герої драматургічно зобов’язані виконати послідовну ланку дій, щоб задовольнити цікавість глядача та виконати заспокійливу функцію: герої разом, майбутнє велике та прекрасне. Бо він, по-перше, непевний, хто є його героями, а по-друге, що таке «разом» та чого це страхітливо-жадане «разом» вимагає. Набагато більше фільм цікавлять питання самих героїв, які, підлітаючи до іншого небесного тіла, намагаються окреслити послідовність дій: може, це облетіти? а як? чи, може, зняти шолом та привітатися? але лячно, бо, може, замість тіла там міраж й нічого, крім чорного вакууму. Ці питання не передбачають жодної логіки та конкретики у відповідях. Фільм Горностай багато в чому пропонує свободу вибору та визначень як для героїв, так і для глядачів.
Все це було присутнє також у короткометражних роботах Горностай, де можливість чи неможливість зв’язку між людьми були принципами, які визначали те, що саме у цих людях треба показувати. Розуміння того, що цей принцип буде продовжено в «Стоп-Землі», й викликав найбільші побоювання – він не давав в попередніх роботах очікуваних результатів, бо не створював достовірне середовище.
«Стоп-Земля» – дуже яскрава демонстрація, як режисерці вдалося найкраще реалізувати своії наміри саме у повнометражному фільмі, тому що це потребувало набагато більше часу та зусиль для побудування необхідного середовища з живими людьми. Відомо, що до фільму було створено лабораторію для непрофесійних акторів, які вчилися звикати до камери та бути не героями, а собою, і тільки потім існувати в рамочних умовах фільму. Цей підхід схожий на документальне кіно, яке теж часто вимагає від авторів вкластися у стосунки із своїми героями, щоб вибудувати взаємну довіру. Результати виглядають найдивовижнішим чином, бо «Стоп-Земля» можна вже вважати нашим першим справжнім шкільним кіно.
В «Стоп-Земля» багато що вирішує нова для Горностай стилістика. Тут дуже рухома та навіть місцями імпресіоністська камера, багато крупних планів та вже очевидний намір працювати з візуальними образами, а не просто фіксацією (сцену із кров’ю з блискітками досить непросто забути). Тут нарешті гарно виглядає крупний план – прийом, яким українське кіно користується у кращому випадку несміливо. «Стоп-Земля» більшу частину екранного часу чудово розуміє що з ним робити, а головне – навіщо. На шкалі трендовості такі візуальні рішення не виглядають так високо, як підхід до роботи з непрофесійними акторами, але вони чудово підходять тому, що хоче відобразити фільм.
Після фільму все одно можна нарікати, що 11-а клас – справжній головний герой «Стоп-Земля» – є трохи фантазійним та переважно є зрізом більш-менш однакових підлітків з більш-менш однакової страти, але й зміни, які пропонує цей фільм, є іноді грандіозними. В «Стоп-Земля» є нарешті комплексність, бо герої не тільки, наприклад, говорять як підлітки, а й одягнені як їх сучасники на вулицях. При цьому фільм робить необхідну річ зі зниження гардеробу до рівня вуличного й ще більш необхідну для невеликої ідеалізації – у всіх героїв бездоганний смак та можливості добре одягатися.
«Стоп-Земля», можливо, й можна було б назвати мрійливим та млявим, але його дивно було б судити за те, чим він не хоче бути. Так, це фільм про дорослішання, але тут дорослішання не є зніманням скафандру, ступанням сильними ногами на нехибку землю та крокуванням до життєвих випробувань із сталевим поглядом Сандри Буллок зразку фіналу «Гравітації». Дорослішання, пропонує Катерина Горностай, – це продовження польоту.