З формально класичних, цілісних фільмів у списку лауреатів не так уже багато стрічок. Це більш ніж тригодинна документальна картина «Гер Бауманн і його клас» Марії Спет, який отримав приз журі, або «Я – твій чоловік» Марії Шредерта, за роль у якій виконавиця головної ролі Марен Еггерт отримала «Срібного Ведмедя». Остання – німецька романтична комедія про жінку, яка повинна протестувати людиноподібного робота Тіма як партнера, – є найбільш глядацьким фільмом фестивалю. Про це свідчить не лише про його легкість, а й хоч якийсь оптимізм щодо людства. Проте найголовнішим з таких фільмів став дебют угорського режисера Денеша Наги «Натуральне світло», відзначеного за режисуру.
«Натуральне світло» розповідає про коротке перебування угорського загону в селищі посеред боліт глибоко на території СРСР під час Другої світової війни. Це похмурий зимовий фільм, знятий на дуже автентичній натурі, який ніби весь час загрожує перетворитися на чергове «Іди й дивись», навіть попри свою стриманість і дисципліну – риси, які притаманні й головному герою фільму. Останній бере на себе командування загоном і фактично є свідком жахів війни, а не дійовою особою – в нього не має жодних намірів помножувати нові жахіття – він чудово розуміє, що всі хочуть лише вижити. «Натуральне світло» – це фільм-снайпер, який проводить величезну й не відразу помітну роботу, щоб дочекатися шансу здійснити безшумний постріл просто в серце глядачеві. Дебют Наги виступає ніби останньою частиною своєрідної угорської трилогії разом із «Сином Саула» Ласло Немеша та «1945» Ференца Торока, яка не стільки є висловлюванням про підкорення злу, скільки вивченням того, з якими ментальними наслідками вийшли з війни Європа й Угорщина зокрема.
Серед призерів немає «Балади про білу корову» Бенташа Санаіху та Меріам Могхадам і стрічки Селін С’ямми «Маленька мати» – також цілісних, з іншим складом журі й за інших умов проведення фестивалю вони могли б претендувати на нагороди. Іранський фільм – сучасна урбаністична мелодрама про жінку, чоловіка якої було страчено за вбивство. Скоро з’ясовується, що він був не винен, а на порозі жінки з’являється загадковий чоловік, який називає себе другом її чоловіка і намагається допомагати, але насправді є одним із тих суддів, котрі винесли вирок. Це кіно про сучасний Іран, у якому вистачає важливих для країни тем (смертна кара, наприклад), але його наскрізна тема – це становище жінки, особливо в ситуації, коли вона не бажає перебувати в місці, яке визначило для неї суспільство. Це призводить до декількох сміливих сцен і досить скандального, як для Ірану, фіналу, який, утім, є давно апробованим у європейському кіно результатом бунту жінок. Цю дуже класичну та досить якісну роботу міг би зняти, наприклад, Асфар Фархаді – і ніхто не здивувався б, але насправді фільм має двох режисерів. Точніше режисера Бенташа Санаіху і режисерку Меріам Могхадам, яка стала співавторкою сценарію та виконала у фільмі головну роль.
Дуже очікувана стрічка Селін С’ямми «Маленька мати» аніскільки не розчарувала. Відсутність серед переможців – напевно, навіть не стільки наслідок тієї самої фрагментації фестивалю, скільки ще одна демонстрація того, що навіть в онлайновому форматі, позбавленого всіх ознак зірковості, фільми з означенням «необов’язкові» не перемагають. Це підкреслено маленьке кіно про дівчинку, яка їде з батьками розбирати речі в будинку бабусі після її смерті. У дівчинки не так багато справ, і, гуляючи лісом поблизу, вона зустрічає іншу, яка будує на галявині намет з гілок. Переказ того, що буде далі, мабуть, можна вважати спойлером, але одна з чудових рис цього фільму полягає в тому, що він не робить зі свого фантастичного припущення загадки. С’ямма дуже прямо показує, що її не цікавить гра з глядачем у відгадування таємниць. Насамперед цікавить, що буде, коли герої фільму зрозуміють і проговорять те, що з ними відбувається. Набір кінематографічних засобів С’ямми, як і раніше, залишається дуже простим і навіть рудиментарним, утім її кіно вражає чистотою донесення своїх настроїв. «Маленька мати» виглядає так, що, здається, магія завжди була якщо не частиною картин С’ямми, то проходила десь неподалік. Тому цей фільм навіть не потребував представлення його як спін-офу фільмів Хаяо Міядзакі (пресматеріали зазначають про натхнення японцем). Всесвіт у кіно французької режисери повністю органічний, а його втілення на екрані ще раз утверджує в думці, що в особі С’ямми ми маємо послідовницю великого класичного кіно за своєю формою, але абсолютно сучасного за змістом.
Більшість нагороджених фільмів основної програми такі самі, як цьогорічний фестиваль – сегментовані чи незвично структуровані фільми. «Вступ» Хон Сан Су, «Поліцейський фільм» Алонсо Руізпаласіосу й «Усе, що я бачу – це ліс» Бенедека Флієгауфа, які отримали, відповідно, призи за сценарій, видатні художні особливості та найкращу роль другого плану, є не цілісними фільмами, хоча свої особливості використовують дуже по-різному.
Роботу Флієгауфа, напевно, було б особливо несправедливо залишити взагалі без нагород. Це вкрай похмурі та атмосферні сім новел, більшість з яких – це акти комунікації між представниками різних поколінь упродовж, здається, однієї нескінченної ночі надворі. Точніше дискомунікації, впродовж якої сторони втрачають ілюзії щодо себе та іншої сторони і діють відповідним чином. Розіграна між непрофесійними акторами, ця стрічка знята в документальній манері, але дуже вдало використовує внутрішній монтаж під час довгих кадрів і запам’ятовується цілісною роботою, яка залишає довготривале й важке враження.
Мексиканський «Поліцейський фільм» однієї з нових зірок латиноамериканського кіно Алонсо Руізпаласіосу («Музей») більше схожий на гібридне кіно, ніж більшість стрічок, які так називають. Фільм розповідає про двох поліцейських, чоловіка та жінку, в Мехіко та приблизно всю першу половину є занадто стилізованим кіно, щоб вважати його серйозним. Ми бачимо щось на зразок героїчного фільму про роботу вуличних поліцейських – під музику, яка пасує скоріше фільмам про Джеймса Бонда. Але щось у ньому постійно дає збої: хтось не може перестрибнути турнікет, переслідуючи злочинця, а хтось бере хабарі на вулиці (під ту саму героїчну музику). У середині трапляється твіст, який розкриває перед нами кінематографічну природу першої частини, а картина змінює тон, жанр і навіть спосіб фільмування і містить багато зйомок на телефон. Проте ці зміни не є остаточними – стрічка ще декілька разів буде змінюватися і змінювати наше ставлення до того, що вона демонструє та про що розповідає.
На відміну від ще одного учасника програми «Альбатроса» Ксав’є Бовуа, який є досить наївною та прямолінійною рефлексією про те, як, виявляється, тяжко живеться чоловікам, а особливо поліцейським у сучасному суспільстві, мексиканський фільм вартий означення «смарт». Багатошаровість відносин фільму з документальною реальністю поглиблює проблему відображення та сприйняття контроверсійної інституції, якою є поліція. «Поліцейський фільм» дивиться не стільки на поліцію чи на те, як сприймає її суспільство. Він вивчає можливості діалогу між ними, бо герої цього фільму існують одразу в трьох втіленнях - образі героя в ігровому фільмі, актора, який грає цей образ, і реального поліцейського (-ої), який є прототипом героїв фільму. Такий підхід перетворює фільм радше на соціальну лабораторію, ніж на глядацьке кіно у традиційному розумінні, але саме такі фільми просувають кіно далі, щоб потім їх напрацювання були використані вже в більш популярному форматі. Те, що «Поліцейський фільм» зроблено для Netflix, здається, вже вкотре демонструє те, чому туди стікається стільки творчих сил – там дають експериментувати.
Головними переможцями фестивалю стали фільми-антиподи, обидва сегментовані так само, як і фестиваль. Це фільми-триптихи: соціальний амфетамін зі Східної Європи «Не пощастило з трахом, або Тюкнуте порно» з купою побічних ефектів від румуна Раду Жуде і дуже якісна японська доза заспокійливого (але не снодійного) «Колесо фортуни та фантазії» Рюске Хамагуті.
Фільм Жуде занадто добре розуміє, наскільки «гарний смак» у кіно відкорельований з псевдоморальністю «пристойності». Тому з першої сцени він існує в різниці між ними, починаючи справжнім аматорським гонзопорнороликом, провідну роль у якому виконує головна героїня також й нашого фільму – вчителька історії в елітній школі. Оскільки ролик потрапив у мережу та привернув увагу преси, вона має з’явитися на батьківських зборах (суді) за участю дирекції школи (суддів, які вже знають вирок), де впродовж дискусії всіх сторін (шеймінг, булінг, расизм, сексизм, антисемітизм) буде вирішено (справді?) її долю в цьому закладі.
Перша новела з трьох, коли героїня пробирається Бухарестом до місця своєї роботи – це представлення типового румунського середовища крізь об’єктив ніби відсторонений, але в руках дуже розлюченого активіста. Насправді ця дійсність знайома нам усім, бо перша частина, не гаючи жодного кадру, представляє нам енциклопедію горорів не тільки сучасної Румунії, а й України. Це перенасичений трешем і шумом міський простір, заповнений тестостероновими чоловіками, які ставлять свої джипи, де їм заманеться, є найбільш ворожим саме до жінки. Схожість настільки повна та невід’ємна (включаючи навіть життєво необхідну інформацію про те, що євхаристійна ложка ще нікого не заразила ковідом!), що у фільмі здається дивною відсутність результатів діяльності якогось Бухарестзеленбуду.
Друга частина представляє себе як «Короткий словник анекдотів, знаків та чудес» і містить невеликі відеостатті на визначені теми словника. Ця частина, яка багато в чому складається з архівних кадрів, які коментує закадровий голос, виглядає пародією на типові для пізньої античності збірки анекдотів на кшталт «Строкатих історій» Клавдія Еліана чи «Збірки речей вартих згадки» Гая Юлія Соліна. Ці автори збирали чудесні та маргінальні анекдоти про світ, у якому жили, та особливо його околиці, про які було відомо багато чого чудернацького. Об’єктами словника Жуде є не маргінальні анекдоти, а базові поняття, які визначають норми суспільства та політики Румунії, а почасти й усього світу. Цей словник деконструює реальність, яку ми бачили в першому сегменті фільму. У третій частині, роз’яснивши середовище, у якому ми перебуваємо, Жуде відправляє нашу героїню на батьківські збори, де зіткнуться конкретні носії цінностей, та показує, як у дії на мікрорівні народжується все те, що втілюється в державних політиках.
«Не пощастило з трахом, або Тюкнуте порно» є роботою перш за все колумніста – точною, короткою, запальною та політичною. Таке його найменування почасти й визначає ставлення до фільму Жуде, водночас роблячи звинувачення в експорті трешу на стомлений від нудного, пристойного життя Захід не надто вдалими. Особливо беручи до уваги те, що більшість американських видань, наприклад, не дуже зрозуміли, наскільки це всеохопна робота про конкретне суспільство, а не універсальна сатира. Жуде взагалі не є сатириком, попри те, що його фільм викликає сміх і містить фінал, який мало хто утримується не розказати. Сатира гіперболізує та показує речі ще гіршими, ніж вони є і здаються автору. Жуде важко звинуватити в перебільшенні. Його фільм є критикою, та оскільки він критикує не щось завершене, а процес суспільного творення цінностей і середовища, у якому існує, робота Жуде є тим подразником, який може запустити якщо не діалог, то хоч процес внутрішньої роботи для тих, хто стоїть осторонь. Вас ця прекрасна реальність теж наздожене, попереджає Жуде.
«Колесо фортуни та фантазії» Рюске Хамагуті, який отримав Гран-прі журі, є повною протилежністю фільму Жуде хоча б тому, що присвячений не загальним закономірностям, а конкретним збігам. Формулювання журі під час оголошення нагород було найточнішим саме для фільму Хамагуті: де розмови в інших фільмах закінчуються, у Хамагуті вони тільки починаються. Фільм японця вимагає інвестування уваги та терпіння, бо його візуальна статичність і велика залежність від діалогів та акторів не є тими рисами, що зазвичай сприяють широкому успіху фільму у глядача, однак він повертає ці вклади з шаленими відсотками.
Усі три новели фільму присвячені неочікуваним збігам, утім твісти не є завершеннями історій – їх тут буде багато, а їхня кількість рівномірно розподілена впродовж кожної новели. Збіги цей фільм трактує не як зовнішній фактор, а внутрішній. Він залежить від людини, з якою трапляється щось непередбачуване при зустрічі з іншою. Він навіть є проєкцією на реальність цієї людини, яка ніби підсвідомо очікує шансу, щоб цей дивний збіг реалізувати. Коли він трапляється, починається «Колесо фортуни та фантазії».
***
З 9 по 20 червня має відбутися вже офлайнова частина Берлінале. Переможені та переможці вийдуть на червону доріжку, і навіть Раду Жуде, який слав їй прокльони через екран відеодзвінка. Останні отримають свої призи на сцені, а глядачі зможуть, як завжди, побачити фільми програм фестивалю в кінотеатрах. І насправді, попри те, що в онлайн-частини було давно вже забуте відчуття, що головне тут не фотоколи, майстер-класи, гала-прем’єри та вечірки, а фільми, онлайн-фестиваль залишив присмак свята споживання не кіно, а аудіовізуального контенту. Бо кіно народжується не тоді, коли завершено фільм, а коли його дивиться глядач. Можливо, необов’язково в залі, але як суспільна реальність – безперечно там. І це навряд чи заперечуватиме навіть Раду Жуде.