Пон Джун-Хо безсумнівно гранд-режисер Південної Кореї. Його фільм «Паразити» (2019) зібрав одразу чотири «оскари» і став потужним драйвером інтересу західного глядача до південнокорейського кіно. Хоч Пон Джун-Хо був визнаним майстром у своїй країні та на міжнародних фестивалях і до тріумфу «Паразитів». Його неонуарний трилер на реальних подіях «Спогади про вбивство» (2003) відзначили у Сан-Себастьяні, а пригодницький сай-фай «Окча» (2017) тепло прийняли на Каннському кінофестивалі.
Пон Джун-Хо — режисер, який витримує дистанцію між фільмами. Між його тріумфальними «Паразитами» й «Мікі 17» минуло п’ять років. Нова стрічка мала складну історію з дистрибуцією через страйки акторів і сценаристів, та врешті змогла дістатися цьогорічного Берлінського кінофестивалю і по-справжньому оживити його трішки знуджену атмосферу артхаусного кіно.
Мікі Бернз (Роберт Паттінсон) — це юнак, який взяв у борг у тих, у кого не варто було брати. Тому, аби врятувати своє життя, підписується на роль субститута в колонізаційні місії в далекому космосі. Субститут — це людина, на якій випробовують смертельні вакцини, гази й неможливі місії, щоб колонізувати засніжену планету Ніфльхейм, чия назва явно відсилає до одного зі світів у скандинавській міфології. Після смерті субститута воскрешають: друкують його клона на спеціальному принтері й завантажують у нього особистість загиблого з великої цеглини – жорсткого диска. І все по-новому.
Ситуація раптово міняється, коли Мікі 17 рятують від смерті величезні комахи, які населяють Ніфльхейм. Повернувшись на базу, герой дізнається, що його копію вже надрукували. Тепер Роберту Паттінсону доведеться грати двох Мікі одночасно та справлятися з навколишнім антиутопічним світом колонізаторів, яким править божевільна пара з невдахи-конгресмена командора Кеннета Маршала та його дружини Гвен (неперевершені Марк Руффало й Тоні Коллетт).
Пон Джун-Хо — це дуже соціально критичний режисер. Його стрічка «Спогади про вбивство» викривала недбалість поліційної системи, а «Паразити» стали саркастичним коментарем до прірви між багатими й бідними та буксуючими соціальними ліфтами в Південній Кореї. Фантастика Пон Джун-Хо так само соціально критична: в антиутопії «Крізь сніг» (2013) він розповідав про те, як класовий розподіл людей проявляє себе на тлі кризи глобального потепління, а в «Окчі» протиставляв природність і наївність дитячої душі глобалізованому суспільству споживацтва й бездушності великих корпорацій. «Мікі 17» вписується в цей ряд — це масштабна сардонічна історія про екологію та загрозу нового авторитаризму.
База колоністів тут — велика механістична антиутопія. Її лідер командор Маршал — явна алюзія (чи пародія) на Дональда Трамп. Марк Руффало, чия кар’єра останніми роками більшою мірою крутилась навколо всесвіту Marvel, після успіху в «Бідолашних створіннях» Лантімоса береться за складніші ролі в авторському кіно. Створений ним карикатурний образ Маршала — конгресмена, що двічі програв вибори на Землі, а тому вирішив стати авторитарним диктатором у космосі, — непрозоро натякає на американського президента. Постійні раути з першою леді, хаотичні танці й пісні, плутання церкви й фірми, проголошення себе найвеличнішим лідером — усе це цілком в дусі чинного американського лідера. Якщо ж зауважити, як наростають оберти авторитаризму у США, то фільм «Мікі 17╗, який знімали до перемоги Трампа, взагалі виглядає футурологічно.
У «Мікі 17» Пон Джун-Хо розгортає простір для філософувань на тему екзистенційного осмислення смерті. Мікі вмирає 17 разів. Щоразу іншим способом. Однак до смерті неможливо звикнути. Смерть є тією екзистенційною межею, перетинання якої не може стати буденним ритуалом. Зустріч двох Мікі розгортає це поле ще далі: чи дійсно клон — лише копія? Кожна версія Мікі виявляється унікальною індивідуальністю: те саме тіло, ті самі спогади, але акцентовані різні риси характеру. Кожен Мікі виявляється неповторним. Виникає цілий пласт етичних питань: чи винні обидві версії Мікі у злочинах, адже, по суті, це одна й та сама людина, але у двох тілесних оболонках.
На кораблі до Мікі ставляться як до «людського м’яса». Його смертоносні місії сприймають як щось позитивне, бо він оживе наступного ранку, на відміну від інших. На противагу такому ставленню виникають «космічні щипавки» — монструозні комахи, що рятують Мікі. Вони нагадують комах ому з «Навсікая з Долини вітрів» Хаяо Міядзакі, для яких життя кожного важливе. Водночас для людей з колонізаційного корабля на Ніфльхеймі чуже життя становить значно меншу цінність, ніж збагачення й нажива.
«Мікі 17» — це сумна сай-фай притча для дорослих про загрозу популізму від харизматичних вождів, про цінність людського життя й неповторність людської особистості, про важливість близькості з природою та крихкість екології. Про все те, що так часто губиться у вирі сучасних капіталістичних трендів.
