Роботи номінантів можна згрупувати за декількома темами. Перша — звісно, війна, і деякі автор(к)и зробили аж надто прямолінійні висловлювання. Євген Коршунов у інсталяції «Пил зцілює» відбудував бліндаж: ззовні це чорний паралелепіпед, схожий на побутівку десь на будівництві, а всередині там, як годиться, дерев’яні нари, земляна підлога, пічка-буржуйка, дощатий столик, навіть радіоприймач з музикою. Пилу й мишей тут немає — лише запах свіжої деревини і рівномірно освітлений інтер’єр гламурного артцентру за обтягненими старою ковдрою дверима. Контекст важить, і якщо в мирній західній країні такий об’єкт ще міг би доносити потрібне послання, то в Києві він має вигляд радше імітації. У цьому сенсі змістовніші прості малюнки на стінах: портрети й історії людей, з якими Коршунов жив, товаришував і спілкувався на БЗВП; цілком виразний військовий щоденник.
Patrix Василя Дмитрика складається із сотні крихітних глиняних фігурок, масштабованих з тіл реальних військових. Ці білі солдатики лежать, сидять, стоять — ціла армія. Поруч — відеомонітори, які транслюють зображення цих фігурок, закинутих на вулицях, у громадському транспорті, під ногами перехожих. Цілком очевидна метафора незахищеності та вразливості військових.
Максим Ходак у проєкті «Дорогий Джафаре» поєднує мілітарне й кінематографічне. Він намагається вийти на зв’язок з культовим режисером, одним з найвідоміших представників нової хвилі іранського кінематографу Джафаром Панагі — пише тому листа з пропозицією зняти разом фільм, що осмислює досвід війни в Україні й роль іранських дронів «Шахед-136» у російських обстрілах. У своїй країні Панагі позбавлений права на професію через звинувачення в антиурядовій діяльності, але все одно знаходить можливість займатися кіно. Ходак виставляє листа Джафару на папері й планшеті, робить мармуровий рельєф у формі «шахеда», на якому викарбувані сам Панагі, мобільна група, що збиває ціль у небі над Україною, і батьки художника, що їдуть велосипедом у поле, аби побачити вирву від збитого дрона. На відео транслюють добірку сцен, вирізаних з іранських фільмів, де люди їздять на мопедах («шахеди», як відомо, називають мопедами через характерний звук їхніх двигунів). Загалом можна прочитати висловлення про залученість іранського режиму у війну в Україні та про можливість спротиву цьому режиму, однак це послання роздрібнюється між різними означниками, що поєднані суто формально.
Мабуть, найбільш цілісним і збалансованим серед воєнних інсталяцій видається «Мирний пейзаж у неіснуючому музеї» Михайла Алексеєнка. Ідеш по старому паркету, впираєшся у стінку з мирним краєвидом: біла лінія умовного обрію на білому полотні, що оформлене бронзовою рамою з елементами людських кісток. Тут йдеться одразу і про евакуйовані колекції, і про фізичну руйнацію будівель музеїв, і про те, що за 33 роки незалежності в Україні так і не створили музею сучасного мистецтва. Просто, чітко, без зайвих мудрувань.
Ще одна тема виставки — постійно актуальна в останні роки, надто зараз, з огляду на нову політику Трампа в галузі розмаїття — проблематика ЛГБТК+. Владислав Плісецький знімає трилогію напівбіографічних відео, в якій розмірковує про можливі дії в разі початку, продовження й закінчення війни. «Що робитимеш, якщо війна продовжиться?» — це друга частина трилогії. Автор розповідає про своє життя: народився в Мурманську, в ранньому віці став свідком убивства матері батьком, потрапив у сиротинець, переїхав спочатку до родичів у Донецьк, а згодом до Києва. У фільмі поєднані сцени з життя квір-спільноти, гомофобні сюжети з російського ТБ, мотиви війни, телефонна розмова з дідом-традиціоналістом. Автор висловлює очевидні тези про огидність гомофобії та право ЛГБТ на гідне життя й компонує кілька неоднозначних моментів, що стосуються війни.
Антон Шебетко в проєкті «Дорогі сини та доньки України» через квір-перспективу аналізує механізми створення образів національних герої_нь і маніпуляції їхніми біографіями. Робота включає майже невидимі портрети науков_иць і мистецьких та політичних діяч_ок, надруковані шовкографією білим по білому; мініскульптуру гей-порноактора Біллі Герінґтона (відсилка до знущальної петиції 2022 року про заміну статуї Катерини II в Одесі на його монумент); серію іронічних фото пафосних радянських пам’ятників, які за певної подачі стають гомоеротичними; невеличку бібліотеку з україномовними книжками й журналами на відповідну тематику: виявляється, в нас існують якісні ЛГБТ-часописи й маса вітчизняної та перекладної квір-літератури.
Окремо можна відзначити цікаві інсталяції, яким притаманна формальна довершеність. Женя Степаненко любить горор. Тож її «Крик із пінної ванни» відсилає до культових фільмів жахів, зокрема, «Повсталого з пекла», «Драбини Джейкоба», «Американського перевертня в Лондоні», «Виводка». Але переосмислює вона їх у дотепному і дещо провокаційному ключі: відтворює монстрів і моторошні сцени в стилістиці порцелянового кітчу — отих от біло-червоно-золотавих козачків, балерин і слоників, які ставили колись на телевізор або у шифоньєр. Тобто маємо, з одного боку, милу домашню цяцьку, а з іншого — шматок втіленого кошмару. Тематично тут йдеться і про низький горор в ієрархії жанрів, і про умовність затишку та благополуччя, і про те, як наша свідомість приручає те, що її лякає. Ще тут є те, що притаманне хорошому горору — почуття гумору. Бо страшне й смішне завжди близькі.
Дотепність так само превалює в інсталяції Юрія Болси «Завжди хотів бути тут». Художник відтворює власний щоденний побут, але як сюрреальне видіння. Так, за столом сидить пів тулуба — масивний костюм на металевому каркасі, ще й увішаний різними фігурками й картинками. Можна сісти навпроти, натиснути кнопку на столі й розпочати діалог. Костюм почне ділитися передбаченнями, компліментами чи особистими історіями. На гойдалці біля стіни сидить друга половина костюма — ноги в «чисто конкретних» треніках, з яких виростає нове біле тіло, наче личинка сильної та доброї особистості. Цей елемент дитячого майданчика доповнює фотографія кота, що жив у селі художника. На все це зі стелі дивиться життєрадісне чорне сонце, фізіономічно подібне до автора. А зменшена модель голови художника, затиснена рукою в рукавичці, висить над акваріумом з водою, наче готова приєднатися до новосформованого тіла. На скляних віконцях у дверях нашкрябані малюночки, такі собі каляки-маляки, які видряпують діти на вкритих памороззю шибках. «Завжди хотів бути тут» — чудова ілюстрація того, як можна перетворити побутову рутину на візуально яскраву фантасмагорію, аби примиритися з вагою буття: ми, правду кажучи, його не вибирали, але завжди тут хотіли бути, слово честі.
Мабуть, наймінімалістичнішою, а водночас найконцептуальнішою є інсталяція «Мазанка» Антона Саєнка. У ній лише дві поверхні, дуже близькі, але не ідентичні за кольором. Це стіна, виконана як мазанка, тобто побілена поверх глини й соломи, і велике прямокутне біле полотно на ній. Нічого зайвого. Майже повна герметичність, непробивність до інтерпретацій. Майже — тому що є нерівна мазана поверхня, маленькі жмутки соломи, що випадають на підлогу. Біле полотно, зафарбоване в техніці лесирування, теж має власний мікрорельєф, але при цьому римується радше не з мазанкою під ним, а зі стінами артцентру довкола. Традиційна техніка малювання, накладена на архаїчну техніку будівництва посеред сучасного простору, влаштованого для постійного роздмухування бульбашки артбізнесу, підсумовуються в гіперестетичний ієрогліф. Він і заперечує цей простір, і зливається з ним до повного нерозрізнення — варто лише відійти на кілька кроків.
Якщо перелічені інсталяції так чи інакше зосереджені на просторі, то Леся Васильченко в «Ночі без тінів і світлі без проміння хвиль» ефектно й глибоко працює з часом. Це поєднання двох відеоробіт — великої, на пів стіни проєкції «Ніч» і вужчої «Тахіонесс» над нею. «Ніч» відтворює століття української ночі, комбінуючи відеофіксацію нічного неба з 1918 по 2025 рік, зібрану з кадрів, які авторка знайшла в кіноархівах, починаючи від хроніки часів УНР і завершуючи кадрами російських обстрілів наших міст. Назва «Тахіонесс» походить від слова «тахіон» — це назва частинки, що рухається швидше, ніж світло. Відео створене за допомогою штучного інтелекту, який вивчив сотні фотографій світанків з 1990 по 2022 рік, зібраних художницею з різноманітних джерел. Тривалість відео — 8 хвилин, що відповідає часу, необхідному, аби сонячне світло сягнуло Землі. Сама авторка дає концептуалізоване тлумачення своєї роботи, залучаючи цитати з Жака Дерріда; але цей подвійний фільм можна також трактувати як містку і точну репліку на українську новітню історію. На нескінченні сутінки диктатур, війн і пригноблення, на тягучі й непроникні тіні катастроф, що перетинають ландшафти нашої пам’яті, на одвічне «доки сонце зійде, роса очі виїсть». Але поки що маємо короткий світанок нашої незалежності, який пробивається крізь немислимі хмари — оці вісім хвилин, які обов’язково стануть золотою добою.
Результати конкурсу дізнаємося у другому кварталі, коли міжнародне журі визначить лавреатів Головної (400 тис. грн) і двох спеціальних (по 100 тис. грн) премій. Переможці також отримають фінансову підтримку стажування, навчання, участі в резиденціях або створення нових робіт. Крім того, відвідувачі визначать володарку або володаря Призу громадськості з премію 40 тис. грн. Головна премія також означає автоматичну номінацію на Future Generation Art Prize, за яку змагаються учасники вже не лише з України, а з усього світу.
Виставка триватиме до 13 липня 2025 року. Кураторка проєкту — Олександра Погребняк.
