Цей теракт є найтрагічнішим в історії сучасного спорту. Уранці 5 вересня 1972 року група палестинських терористів, що називали себе «Чорний вересень», проникла в Олімпійське селище в Мюнхені. Вони вбили двох членів збірної Ізраїлю й узяли в заручники ще дев'ятьох осіб. Натомість вимагали звільнити 200 палестинських в’язнів з ізраїльських тюрем. Погодившись з вимогою терористів переправити їх літаком до Каїра, німецька поліція о 22:30 двома гелікоптерами доставила нападників і заручників на військовий аеродром, де вже чекав літак до Єгипту. Саме тут планували визволити ізраїльтян, однак погано спланована операція обернулася бійнею, у результаті якої загинули п'ять терористів, німецький поліцейський і всі заручники.
Існує кілька кіноверсій тих подій. Уже в 1976 році вийшла «Двадцять одна година в Мюнхені» (реж. Вільям А. Грем, США). Найвідомішим є, звісно, «Мюнхен» Стівена Спілберга (2005), присвячений, як і «Меч Гедеона» (реж. Майкл Андерсон, США, 1986) акціям відплати Моссаду організаторам нападу. Це не рахуючи документалістики і телепрограм.
Отже, всі подробиці відомі, фільми зняті. Чи можна сказати щось нове?
Свого часу реформатор театру Бертольд Брехт зазначав, що хороша п’єса — та, розв’язка якої відома заздалегідь, але читачеві все одно цікаво до останньої миті. Швейцарському режисерові Тіму Фельбауму вдалося досягти саме такого результату, запропонувавши інакший погляд і простір. А саме — майже весь фільм відбувається в апаратній кімнаті і прилеглих приміщеннях спортивної редакції телеканалу ABC. Як відомо, саме ABC завдяки близькому розташуванню редакції до Олімпійського селища мав можливість вести пряму трансляцію подій. Власне в цих тісних кімнатах і коридорах, на цих лампових екранах і розгортається драма фільму.
Одним з головних героїв несподівано для себе стає другорядний продюсер Джефф Мейсон (чудова гра Джона Магаро), якого лишили на цілком рутинне чергування і якому випадає реагувати на небувалу кризу. Ще одна акторська робота, якої не можна не згадати — Леоні Бенеш, котра грає Маріану, єдину німецькомовну людину і єдину жінку в тестостероновому колективі (звісно, персонажку за звичкою посилають зробити каву якраз тоді, коли потрібна її допомога — влучний момент). Героїня Бенеш — це нове покоління, голос німецької совісті, що з’ясовуємо на самому початку в короткому діалозі про Голокост і Маріаниних батьків:
— Дайте вгадаю: вони теж не знали?
— Я не вони.
Перші постріли звучать на 13-й хвилині, а через п’ять хвилин дія зривається в гарячкову гонитву з часом наввипередки. Колосальний стрес, конкуренція з іншими каналами, повна невизначеність. Фельбаум структурує процес телевізійної зйомки як правдиву симфонію, наче за партитурою: саме лише перемикання камер з різних точок репортажу — це захоплива технократична хореографія. Загалом, візуальна тканина «5 вересня» зшита бездоганно: оператор Маркус Фердерер і монтажер Гансйорг Вайсбріх виконали неймовірну роботу, поєднавши стилізацію плівкової зйомки з реальними 16-міліметровими архівними кадрами програми Джима Маккея «Широкий світ спорту» і сцен захоплення заручників.
Майстерно відбиваючи ритм, проводячи сюжет через оманливий гепіенд і далі до трагічної розв’язки, Тім Фельбаум створює майже зразковий трилер. І окремої напруги додають питання: чи відповідальні репортери АВС за те, що зірвалася операція зі звільнення заручників ще в готелі (бо показали в прямому ефірі поліцію на позиціях)? «Чи ми можемо показати, як когось застрелять у прямому ефірі?» (Джефф).
«5 вересня» — не тільки зразок жанру саспенсу, зробленого цілком відповідно до максими Брехта. Це ще й драма про вагу журналістського фаху, яка насправді є колосальною — для дійсно чесних.
