Коли надійшла інформація про успішну ліквідацію аятоли Алі Хаменеї та понад сорока представників політичного і військового керівництва Ірану в перший день операції, багато хто схилявся до думки, що бойові дії скоро закінчаться. Насправді таке припущення було дуже оптимістичним і базувалося на хибному розумінні природи владного теократичного режиму.
Смерть верховного лідера стала болісним ударом, однак також згуртувала фанатиків Корпусу вартових Ісламської революції. Іранці активували заготовлений сценарій тотальної відплати, внаслідок якого під роздачу потрапили Ізраїль, американські (і не лише) військові бази на Близькому Сході, цивільні об’єкти нафтогазового комплексу, аеропорти і готелі у країнах Перської затоки. Також Іран спробував перекрити Ормузьку протоку. А його проксі в Лівані та Ємені отримали вказівки долучитися до «священної війни з невірними».
Аналітики припускають, що на початок бойових дій режим аятол міг мати близько 2000 балістичних ракет середньої дальності і був спроможний виробляти ще близько сотні на місяць. За тиждень Іран випустив по країнах Перської затоки й Ізраїлю понад 1000 ракет і приблизно стільки безпілотників. Щоправда, основна кількість ударів припала на перші дні війни.
Очевидно, військово-політичне керівництво Ірану вважало, що такі дії змусять Трампа оголосити про кінець операції. Але постійні удари США та Ізраїлю по військовій інфраструктурі противника суттєво зменшили його арсенал і можливості завдавати ударів у відповідь. Американо-ізраїльська коаліція швидко досягла тотального контролю над повітряним простором і взялася знищувати не лише військові об’єкти, а й штаби парамілітарної організації «Басідж», поліцейські дільниці, окремі будівлі органів влади. Мета таких дій: послабити апарат придушення протестів і сприяти внутрішньому повстанню.
Попри методичне знищення військових спроможностей Ірану, його удари по країнах Перської затоки посіяли хаос і паніку на міжнародних ринках. Адже фактично припинився рух комерційних суден, які перевозять нафту і газ в інші куточки планети. Різко зросли ціни на світових майданчиках.
6 березня ціна одного бареля нафти марки Brent перевищила 90 доларів. А 9 березня сягнула майже 120 доларів. Вартість газу у Європі на нідерландському хабі TFT підскочила з 30 до понад 50 євро за МВт·год. У США ціни на бензин зросли за тиждень на 40 центів і сягнули рівня 2024 року. Водночас варто аналізувати ситуацію глобально й розрізняти короткочасні і довготривалі перспективи.
Трампа і Нетаньягу можна звинувачувати в тому, що вони недооцінили здатність іранського режиму піти ва-банк у відповідь на ліквідацію правлячої еліти. Так само недостатньо врахували досвід війни Росії проти України і зміну технологічного характеру бойових дій. Це не дозволило вповні захистити країни Близького Сходу від іранських ударів відплати в перші дні операції.
Але чи можна назвати помилковим рішення вдатися до військових методів, аби знищити ядерний і мілітарний потенціал ісламістського режиму в Ірані? Навряд.
Світ уже якось дозволив відносно невеликій країні, яка ненавидить Захід і в якій панує жорстка диктатура, отримати ядерну зброю. Мова про Північну Корею. У 1990-х і в першій половині 2000-х років було багато міжнародного тиску, санкцій і закликів до Пхеньяна відмовитися від ядерних амбіцій в обмін на економічну допомогу і підтримку. КНДР спочатку удавала, що в принципі готова припинити збагачення урану, але висувала низку вимог і таємно створювала атомну бомбу.
Зрештою 9 жовтня 2006 року Пхеньян заявив, що здійснив успішне випробування ядерної зброї. Виснажливі переговори і жорсткі санкції зазнали краху. Тепер комуністичний режим охоче демонструє свою невразливість. Є дуже велика вірогідність, що Іран рано чи пізно отримав би ядерну зброю. Це зробило б режим у Тегерані значно небезпечнішим. Приєднання до ядерного клубу Тегерана як учасника осі Пекін — Москва — Пхеньян додало б клопоту Заходу, який і так перебуває не в найкращій формі.
Хоча головною задекларованою метою США й Ізраїлю є знищення ядерної програми, військового потенціалу та зміна режиму в Ірані, ця операція виходить далеко за межі регіональної і має глобальний вимір. Від її результатів залежатиме баланс сил між Вашингтоном і Пекіном. Іран став ареною, де вирішується, чи вдасться США і Заходу суттєво підірвати претензії КНР на світову гегемонію.
Через сумнозвісну військову допомогу Росії в агресії проти України Іран у нас сприймають передусім як найближчого друга й союзника Москви. Це дійсно так. Але лише до певної міри. Попри тісні стосунки між РФ і ісламською теократією, ця заплямована кров’ю дружба не здатна сама по собі створити глобальні загрози для вільного світу. Росія не в тій ваговій категорії, щоб самотужки чи разом з Іраном тішити себе ілюзіями про новий розподіл сфер впливу і зміну світового ладу. Для цього потрібна третя сила.
У XXI столітті Китай часто вдається до налагодження особливих відносин з країнами-ізгоями, допомагаючи їм уникати міжнародних санкцій і отримувати фінансову допомогу. Ісламістська диктатура в Ірані мала б значно менше шансів протриматися, якби не підтримка Китаю. У березні 2021 року Пекін і Тегеран підписали договір про всебічну співпрацю терміном на 25 років. Цей документ охоплює економіку, енергетику, інфраструктуру, торгівлю, технології, безпеку і військову співпрацю. Очікується, що загальна сума інвестицій Китаю в Іран становитиме близько 400 млрд доларів. Участь у договорі також передбачає залучати Тегеран до китайського проєкту «Один пояс — один шлях». В обмін на китайські інвестиції Іран зобов’язувався продавати Пекіну нафту зі знижкою.
У 2025 році Китай імпортував з Ірану близько 1,4 млн барелів сирої нафти щодня, що у 3,5 раза більше, ніж з Венесуели. За рік це становить близько 520 млн барелів. Іранська нафта склала 13 % від усього імпорту нафти Китаєм. Піднебесна купувала в Тегерану близько 80–90 % усієї нафти, яка йшла на експорт.
Унаслідок військової операції США та Ізраїлю проти Ірану Китай опинився в делікатному становищі. Пекін, безперечно, зацікавлений, щоб Тегеран перебував у його сфері впливу. Але його не можуть не турбувати дії Корпусу вартових Ісламської революції і його проксі, які загрожують стабільності на світовому ринку енергоносіїв. Хоча Пекін має певні запаси нафти на чорний день і купує значні обсяги у РФ, усе ж до 50 % енергоносіїв потрапляють у Китай через Ормузьку протоку. Різкий стрибок цін на нафту і газ, фактична зупинка експорту із зони Перської затоки — болісний удар для економіки Китаю. Проте незрозуміло, чи здатний Пекін впливати на релігійних фанатиків, які можуть вдатися до екстраординарних актів відплати перед загрозою неминучої військової поразки.
Натомість союзник Сі Цзіньпіна Путін, навпаки, зацікавлений у посиленні хаосу і максимальному знищенні нафтогазових потужностей у країнах Перської затоки. Для Путіна ідеальним варіантом був би затяжний конфлікт на Близькому Сході із залученням до нього великої кількості гравців. Тоді світу буде дуже важко відмовитися від російського газу і нафти. І Москва отримала б можливість поповнити свій бюджет, який страждає від дефіциту через величезні військові витрати, санкції та зниження цін на енергоносії.
Повалення режиму теократичної диктатури в Ірані мало б глобальні наслідки і суттєво послабило б позиції як Пекіну, так і Москви. На майбутній зустрічі Трампа і Сі Цзіньпіна це дозволило б США розмовляти з Китаєм з позиції сили. Головне питання не в тому, чи вигідна Україні й вільному світу ліквідація ядерної програми і зміна влади в Ірані. А в тому, чи зможуть США та Ізраїль виконати це завдання. Наскільки швидко це відбудеться і які побічні ефекти матиме.