Як зародилась ідея створення Aby Sho Music? Це спосіб матеріалізувати власну музичну колекцію?
Для цього, мабуть, доведеться почати із самого початку. Колись давно, у 2002-2003 роках, мій друг Володимир Гладський вирішив видати платівку для скретчингу. Потім, років через сім, інший мій друг Євгеній Кибець, який тоді був концертним директором однієї пострадянської групи, запропонував допомогти їм з видавництвом вінілу. Хоч його так і не видали, я захопився цією справою. Колекції, по суті, тоді ще в мене не було, але я вирішив, що треба видати свою улюблену музику зі шкільних років – так з’явилася збірка Synth Union у двох частинах, які включають музику пізніх років СРСР і перших років незалежної України. Це інтернаціональний реліз, там є гурти з України, Білорусі, країн Балтії, з Росії та Молдови.
Також видав альбом «Персональний Ісус» Depeche Mode, оформлений українською. Вдалося вийти на лейбл CompMusic, який був українським представником британської звукозаписної компанії EMI. Запропонував їм видати альбом, і в головному офісі EMI відреагували позитивно. Тож я усе придумав, оплатив за свої кошти та видав 300 екземплярів. Усі вони вже продались, проте з рук можна купити і нині. Це був нумерований тираж, ще й відрізнявся кольором: у нас була чорна, а на Заході – фіолетова.
А чи є така практика, коли артист приходить і за власним бажанням пропонує надрукувати платівку?
Так, буває таке, що артист сам пропонує мені видатися на вінілі. Якщо мені подобається їхня музика і ця пропозиція є цікавою з комерційної точки зору – я берусь за це. Нині я домігся таких умов співпраці з заводом, що можу друкувати наклад, менший за 300 платівок – тобто наклад може бути і 50 штук.
А в Україні є заводи для виробництва вінілових платівок?
У нас узагалі немає таких заводів і ніколи не було. Маленькі цехи були в Києві при облспоживсоюзах (коопераційні організації у Радянському Союзі), але у 70-х вони всі були знищені. До того ж заводи в Україні на цьому етапі не потрібні, це нерентабельно. Щоб продукт окупився, завод має працювати три зміни на добу, а це – 2-3 тисячі платівок щодня. Середній тираж для України – це 300 екземплярів, хоч для світу це вважається «very limited edition».
Це спрацювало б, якби ми могли брати замовлення із Заходу чи Росії, але з Росією торгівля неможлива зі зрозумілих причин, а з Заходом – через митницю, адже логістика повністю вбиває весь комерційний потенціал. Наші платівки, наприклад, виготовляються на одному з найбільших заводів у світі, що розташований у Чехії.
Екологічне питання нині гостро постає у всьому світі, а вініл – це завжди великий обсяг виготовлення пластмаси. Чи є якесь більш екологічне вирішення цієї проблеми?
На жаль, ні. Найліпші платівки виходять з так званого «virgin vinyl» – це вініл, який тільки-но вийшов з заводу, полімеризована хлорвінілова смола.
У Masterskaya (український рекорд-лейбл) хотіли зібрати вже відпрацьовані кредитні картки, пластикові корки і пляшки, аби переплавити їх на платівки, але склад цього пластику не той, платівки робляться виключно з вінілу, а будь-які домішки негативно впливають на звук.
Вініл – це часто історія про тактильність. Людям подобається потримати, подивитися, помацати якісь бирки. Чи не заважає відсутність цієї тактильності в умовах інтернет-магазину?
Уся торгівля все одно відбувається в мережі, це тільки дає людям можливість зекономити час і виправдовує наявність невеликого майданчика, направленого суто на український регіон. До того ж, вартість оренди приміщення впливала б і на ціни платівок. Великий магазин вінілів має сенс лише за умови продажу великої кількості платівок різних видавництв, а не тільки українських.
Ви давно хотіли видати платівку гурту «Кровосток». В Україні є гурт «Курган і Агрегат», що перебуває у схожій ситуації, адже хлопці вже давно переросли образ, який самі ж створили. Чи не хотіли ви зайнятись їхнім релізом?
Я не зовсім розумію аудиторію тих, хто конкретно цей вініл купив би. До того ж, мене музика «Кургана» не торкає так сильно, щоб я захотів видати їхню платівку. Проте я все одно уважно слідкую за їхньою творчістю, особливо сподобався виступ в бібліотеці імені Вернадського.
Тоді як «Кровосток» – це історія доведення до абсурду образу, який вони самі собі створили. Це ніякі не злочинці та хулігани, вони ж насправді художники-ситуаціоністи. Увесь їхній шлях – це затяжний перформанс, який приносить їм гроші та дає певний вихід творчої енергії. Уперше вони приїхали в Україну десь у 2009 році, вони виступали у клубі «Бінґо», де зібралися такі пацанчики, які понапивались пива, познімали сорочки і кричать «давай, Шило!». А на останній їхній концерт уже прийшли люди, які ліпше розуміли цих артистів. Тому випуск їх на вінілі – це певний знак питання щодо цієї всієї історії. Я тричі звертався до «Кровостока», до того ж через різних промоутерів, але вони відмовляли. Казали, що їм це нецікаво.
Тобто культура прослуховування потроху розвивається, а з нею і спільнота вініломанів?
Звичайно. У людей, що вже підросли, починають з’являтися гроші на це задоволення, вони згадують своє дитинство, де були якісь платівки, і поволі здійснюють ці свої дитячі мрії. Паралельно ж виростає нове покоління молодих людей, які тільки приходять до цього.
Платівки часто асоціюються з чимось піднесеним і недосяжним. Чи не заважає це проникати вініловій культурі в маси?
Особисто я якоїсь піднесеності в цьому не бачу. Для тих же діджеїв, наприклад, це суто робочий інструмент. Платівка – це просто формат музики. Ті, хто слухає музику на платівках, грубо кажучи, діляться на три типи: діджеї; ті, хто любить сам формат (до яких я себе зараховую); та аудіофіли, які постійно шукають ідеальний звук. Поміняти апаратуру, вставляти вилку в розетку певним чином, прогрівати дроти – усе це, аби вийти на максимальну проєктну потужність та отримати найліпший звук. Я таким не страждаю, тому і займаюсь видавництвом, а не продажем апаратури.
Ви також займаєтесь діджеїнгом. Тільки на вінілі?
Не тільки. Зараз займаюсь цим менше, просто тому що це важко. Треба тягнути за собою торбу платівок – десь 60 штук, яких може і не вистачити. У кращому разі це все важить близько 12 кілограмів. До того ж програвач обмежений тим, що при додаванні швидкості підвищується і тон музики, тобто змінюється тональність, а в цифровому діджеїнгу ви ні в чому не обмежені. Головне, щоб трек не звучав смішно, коли ви його занадто сильно пришвидшуєте.
У нас є справжні діджеї, які використовують тільки вініл. Я от, наприклад, маю 5000 платівок музики різних жанрів, а ці діджеї мають по 3-4 тисячі платівок виключно танцювальної музики.
Чи є якась відчутна різниця між якістю звуку на касетах і на вінілі?
У правильно записаної касети звучання ліпше, ніж у вінілової платівки. У аудіосвіті так розділяють якість звучання: спочатку бобіни, далі касети, і вже потім вініл.
Правильно записаних касет мало, бо вони вимагають довгого калібрування, прописування сигналу та спеціального мастерингу. Їх зазвичай випускають невеликими тиражами. Перша касета, яку ми випустили – поп-панковий гурт «Role Models», усього було 50 екземплярів. Альбом «Пушка» (alyona alyona) купив якийсь хлопець у Техас, він не емігрант з України, тож як нас знайшов – незрозуміло.
З бобінами важче – мало стрічки, її майже не випускають. Це набагато дорожче задоволення, ніж звичайний вініловий програвач, одна бобіна може коштувати близько 200 євро – і це тільки початкова ціна.
Тому на сьогодні платівка є наймасовішим форматом.
Вініли «підрізають» низькі частоти. Чи не заважає це при прослуховуванні музики, де басовий звук превалює?
Для цього є підсилювачі, тож мені вистачає басу в колонках. Артисти нині випускають музику, орієнтуючись тільки на діджитал-платформи, і часто компресують музику, аби додати більше басу. Для платівок робиться окремий мастеринг, адже якщо буде забагато низьких частот – з платівки вискакуватиме голка. Ті ж компакт-диски, наприклад, мають навіть більш дзвінке звучання.
Ми живемо в епоху, коли світ музики – це постійний рух і масова діджиталізація. Вініл – це більше про вдумливе прослуховування музики?
Звичайно, адже вініл не має такої функції, як перемотка, тобто щоб перемкнути пісню, треба підвестися з крісла, підійти до програвача, підняти кришку і переставити голку. До того ж треба витратити певний час на те, щоб знайти цю платівку та купити її. Я люблю платівки саме за те, що це не компакт-диск, де в маленькій коробочці або малесеньким шрифтом щось написано.
Ви казали, що платівка – це ідеальний симбіоз між книгою та музикою. У вас на сайті можна придбати платівку «Коханці юстиції» Андруховича під музику гурту «Сон Сови». Цей вініл – квінтесенція такого союзу?
Цю платівку повністю автономно та без моєї допомоги видавала сама група «Сон Сови». Це аудіокнига, де Юрій Андрухович сам начитує текст під саундтрек, який підібрала група. У Пєлєвіна була книга «Священная книга оборотня», там перший тираж йшов із компакт-диском, на якому був саундтрек до книги, який сам автор і зібрав.
Ця ідея вже давно існує, у радянські часи було багато радіоп’єс, у тому числі таких, де автор сам начитує текст. От у мене, наприклад, є запис радянського актора Ростислава Плятта, який читає якісь там дитячі книжки про Колобка, про Курочку. Читає красиво, але музика… Фортепіано і все. На заході теж багато такого, навіть є цілий жанр – spoken word. «Коханці юстиції» – один із перших таких релізів в Україні, і ми сподіваємося продовжити цю справу.
Музика навіть більш тісно переплетена з фільмами, ніж книги. Ви казали, що дуже любите саундтреки до фільмів – чи ця любов автоматично робить вас кіноманом?
Так, саундтреки я люблю, бо мені подобається дивитися кіно, але не можу сказати, що я кіноман. Як на мене, кіноман – це той, хто знає всіх артистів, режисерів, любить артхаус і розумне кіно. У мене такого немає, мені просто цікаво дивитися фільми. Я не зважаю на те, чи це бойовик із Двейном Джонсоном, чи якийсь болгарський артхаус.
Деякі артисти використовують такий креативний підхід до оформлення – заливають усередину платівки пиво або кров. Як це працює, і чи роблять таке у вашому видавництві?
Ми такого не робили і навряд чи колись будемо робити. Такі вініли не зовсім придатні до прослуховування, усі такі екземпляри робляться виключно вручну. Це не більш ніж «прикольна штучка». У мене є дві-три такі платівки: одна з них – піратське видання Gorillaz, а друга – австралійського рокгурту King Gizzard&Lizard Wizard, які виклали у вільний доступ свій альбом і дали можливість фанатам випускати вініл так, як ті забажають.
А процес такий: друкуються дві платівки, які склеюють, у проміжок між ними заливають якусь рідину. Американський гурт Flaming Lips випустили лімітовану колекцію з 10 чи 30 платівок, усередину яких залили свою ж кров.
У вас велика колекція платівок, серед яких багато творчості минулих років. Чи повинна молодь знати не тільки сучасну музику?
Я за освітою історик, тому вважаю, що так, потрібно знати – як і історію. У всьому новому можна знайти сліди старого, а в сучасній музиці доволі мало цікавого відбувається – про це всі критики говорять, що нині такий собі застій. До того ж, певну роль у цих процесах відіграє зміна формату: музика переходить на стримінґові сервіси та стає більш доступною. Якщо раніше артист два-три роки писав один альбом, створював якусь концепцію, то зараз кожен може це зробити вдома, навіть необов’язково записувати альбом, можна і сингл.
Більшість музикантів нині живе синглами – спочатку записав один альбом, а потім щомісяця випускаєш по треку. Пісня стає уособленням чогось швидкоплинного, і я думаю, що з такою ж швидкістю воно десь там за спиною і пропадає.
Для вінілу ж це насправді добре. Якщо враховувати, що сучасний артист учора придумав трек, а завтра вже його випустив, то платівка робиться мінімум три місяці. Є люди, яким ця швидкоплинність не подобається – вони і зупиняються на вінілі.